Я зіткнувся з такою думкою: ви, католики, у справі переривання вагітності – не толерантні. Якщо ви вважаєте, що це гріх, то, коли ваша ласка, не беріть цього гріха на душу. Але ви хотіли б ваші погляди нав’язати всім, у тім числі й тим, хто вважає переривання вагітності морально допустимою справою.
Спробую цю проблему розглянути на тлі так званих життєвих реалій. Читаючи Вашого листа, я спочатку подумав: не час сваритися за межу, коли все заливає повінь. Когось непокоїть те, що ми, католики, всією душею радіємо скасуванню закону про переривання вагітності. Якщо йому справді така дорога толерантність, то нехай свій неспокій скерує проти нетолерантності до вагітних жінок, що нині є фактом і, на жаль, у великих масштабах – мало не новим звичаєм.
Бо ж часто вагітність викликає в оточенні, навіть серед католиків, відчуття загрози й агресію. Варто якійсь сім’ї вже мати двох дітей, як наступна вагітність дружини стає причиною неприхованого здивування, жалісливих усмішок чи навіть кпинів. А якщо жінка при надії, а її найменшій дитині всього тільки рік... Та чи варто детально описувати, як реагують на все це різні знайомі, приятельки, ба часом навіть рідні батьки? Чи треба детально розповідати про всі різновиди вульгарного й витонченого тиску на вагітних? Дехто вважає своїм почесним обов’язком не дати з’явитися на світ дитині. Моральний терор застосовується й до жінки, яку ми вважаємо застарою, щоб бути матір’ю немовляти: адже її найстаршій дитині вже 13 років! Агресію оточення збуджує вагітність жінки, в якої не все гаразд із здоров’ям, вагітність у подружжі, як нам здається, не дуже вдалому абощо. А яку неприязнь зустрічають вагітні жінки там, де вони працюють: вони раз у раз беруть лікарняний, блокують ставки й т. ін.!
Якщо завагітніла дівчина без перспективи скоро вийти заміж, тоді люди буквально змовляються між собою й роблять усе, аби лише та дитина не народилася. Починаючи з лікаря й батьків, мало не всі "доброзичливо" радять їй не закривати собі дороги до подружжя, здобуття професії і т. д. Наввипередки пояснюють їй, буцімто те, що вона носить у собі, то ще не дитина, а тільки плід; застерігають, що вона не дасть собі ради з дитиною; переконують, щоб не робила сорому родині; погрожують вигнати її з дому й залишити напризволяще. От якби принаймні одну десяту тієї енергії використати на те, щоб переконати молодих, що сексом не можна гратися! Ще не так давно захист нешлюбних дітей від нетолерантності включали до різних прогресивних програм, а сьогодні ми сягнули такого поступу, що тільки ризикуючи наразитися на закид у відсталості можна захищати право позашлюбних дітей на життя.
Ось іще один яскравий приклад нетолерантності. Мені пригадується висловлювання одного відомого публіциста, автора брошури про толерантність, який милостиво дозволяв гінекологам визнавати, що плід, який жінка носить у своєму лоні, є людською істотою; дозволяв абсолютно виключити у згоді зі своїми переконаннями переривання вагітності у своєму подружжі. Натомість цей захисник толерантності забороняв лікарям відмовляти в перериванні вагітності, бо це їхній службовий обов’язок. На думку цього поборника толерантності, відмова з боку лікаря була б порушенням засад суспільного життя. Я далекий від бажання повторювати почуті десь плітки – на жаль, цей текст видрукуваний чорним по білому.
Якщо я правильно розумію таке бачення толерантності, то гінеколог має право вірити, що жінка носить у собі людську істоту, але тільки доти, доки ця віра не суперечить його "службовим обов’язкам". А гінеколог з такою фанаберією, як безумовна віра в святість людського життя від моменту зачаття, просто помилився у виборі професії; він своїми суспільними поглядами тільки порушує дію принципів суспільного життя. Одне слово, гінекологія як професія має бути закрита перед тими, хто, згідно з присягою Гіппократа, послідовно вірить у непорушність людського життя від моменту зачаття.
Ось друга сфера, де Ваш співрозмовник міг би виявити турботу про толерантність. Замість того, щоб непокоїтися можливістю виявів нетолерантності в майбутньому, нехай краще зверне увагу на ті вияви, які є вже сьогодні. Адже хто може назвати нормальною ситуацію, коли студент-медик чи лікар, який хоче стати гінекологом, мусить брати участь в операціях з переривання вагітності чи навіть їх робити. Немає ніяких раціональних пояснень на те, чому послідовні сповідники погляду, що обстоює абсолютну непорушність людського життя, мали б бути, по суті, позбавлені можливості працювати гінекологом. Тим паче, що таких прихильників як сучасної, так і ранньої гінекології можна знайти чимало.
Чи справді прагнення до юридичної заборони переривання вагітності виникає з нетолерантності? Наприклад, законодавство деяких країн допускає переривання вагітності тільки до третього місяця, а отже (пробую думати, як Ваш співрозмовник), це вияв нетолерантності до тих, хто вважає пізніше переривання вагітності цілком допустимим. Неважко уявити, що є люди, які вважають морально допустимим убивство новонародженої дитини, особливо якщо дитина є небажана, має спадкові фізичні чи психічні вади (перепрошую за брутальність, та я лише намагаюся увійти в певний, на жаль поширений, спосіб мислення). А отже, закон, який забороняє те, що такі люди вважають морально допустимим, до них не толерантний.
Спробуймо дослідити, чому слово "толерантність" викликає у нас позитивні асоціації. Толерантністю ми називаємо повагу до відмінностей інших людей, навіть якщо вони нам не подобаються або ми їх не розуміємо. Людина є егоцентрична й часто хотіла б, щоб увесь світ був влаштований за її вподобаннями, вона не бажає з’ясовувати чужу точку зору; навіть найбільш вірогідні вартості, якщо вона їх не розуміє, вона схильна взагалі не вважати за вартості. Принцип толерантності ставить бар’єр нашому егоцентризму і захищає цінності, шановані меншістю, від знищення і навіть від найгіршого – зневаження.
Але, як показують хоча б наведені вище приклади, толерантність має своє межі. Межею толерантності, напевно, є заподіяна іншій людині кривда. Ми не можемо толерантно ставитися до батьків, які знущаються з власних дітей. Навіть садизм до тварин у кодексах багатьох цивілізованих країн карається як злочин.
Отож уявімо собі, що особа, притягнена до відповідальності за жорстокість до тварин, виправдовується тим, що, на її думку, тварини – це тільки високоорганізовані механізми, чия реакція лише скидається на відчуття ними болю, насправді ж вони ніякого болю не відчувають, тому що взагалі на це не здатні. Отой звинувачений міг би ще послатися на різних мислителів, починаючи з Ламетрі, які теж були прихильниками такого погляду. Питаю: чи він мав би рацію, закидаючи законові, який засуджує його жорстокість до тварин, нетолерантність до його поглядів? Адже, на його думку, принципово не можна бути жорстоким до тварин! Тоді чому ж закон забороняє йому дії, які, може, аморальні, але не з його точки зору? Чому закон нав’язує йому моральні критерії, які з його поглядами не мають нічого спільного?
І так ми підступили до головного питання: чи моральний закон формується тільки у сфері наших поглядів, чи він може виражати якесь незалежне від людських поглядів і рішень віднесення до реальності?
Щоб відповісти нарешті безпосередньо на Ваше запитання, застановімося ще над двома речами: чи моральний закон, який забороняє вбивати людей, є тільки наслідком суспільної умови (а отже, нормою, яка внаслідок нової суспільної умови може змінитися), чи може він є чимось незалежним від будь-яких людських рішень? І друге: чи переконання, що плід у лоні матері від моменту зачаття є людською істотою, є чисто довільним і суб’єктивним предметом чиєїсь віри, чи воно має емпіричні підстави?
Щодо першого запитання, то скажу тільки, що я дуже боюся тих, котрі гадають, що людина має право змінювати моральні норми, які захищають людське життя. Відповідь на друге запитання теж є очевидна і, особливо з точки зору сучасної науки, не підлягає дискусії. Кожен випускник середнього навчального закладу добре знає, що вже запліднена яйцеклітина є окремим біологічним організмом, який наділений власним генетичним кодом і має власну динаміку розвитку. Немає найменшого сумніву, що плід, який жінка носить у своєму лоні, є людською істотою, яка відрізняється від свого батька й матері. Ця істина не є якоюсь вигадкою християнської віри, тут просто йдеться про емпірично перевірений факт. "У надприродному світлі християнської віри, – говорив Папа Павло VI у зверненні до бельгійських лікарів від 23 квітня 1977 року, – стає зрозумілішою та моральна позиція, яка є загальним основним обов’язком правового сумління кожного. Бо ця позиція стосується самої людської суті, природи людини у філософському розумінні цього терміна. Тому треба належно оцінити цю вищу моральну реальність, цей неписаний закон, закладений в серці людини. Тільки він може служити підставою істинної суспільної згоди та законодавства, яке гідне цієї назви".
І саме тому, що плід в лоні матері є справжнім людським організмом, жодна людина не має влади над його життям. Він може вмерти ще до народження, бо людина може вмерти в будь-який момент свого життя, але вбивати його не можна. "Існує цілий шерег законів, – читаємо в Декларації про виконання абортів, оприлюдненій 18 листопада 1974 р. Конгрегацією Віровчення, – що їх людське суспільство саме по собі не може видавати, до них належать особливо ті, які з’явилися раніше, ніж воно, і які воно повинне захищати і забезпечувати їх ефективність. Це найчастіше права, які сьогодні називають правами людини і чітким формулюванням яких пишається наша епоха. Першим правом людської особи є право на життя... Право на життя цілком і повністю належить навіть найбільш неповноцінному старцеві, його не втрачає і той, хто хворіє на невиліковну недугу, воно однаково належить і дитині, яка тільки-но народилася, і дорослій людині. Безперечно, будь-якому людському життю належить пошана вже від моменту зачаття. Як тільки яйцеклітина запліднилася, розпочинається життя, яке вже не належить ані батькові, ані матері, а новій живій людській істоті, яка розвивається заради себе самої".
Про те, що сумління нашого суспільства у цій справі не є чистим, свідчить навіть наша мова. Ми фігурально називаємо аборти перериванням вагітності. Це означає, що навіть від самих себе ми намагаємось приховати, що тут ідеться про знищення чийогось життя; ми вдаємо, що йдеться тільки про переривання якогось стану, в якому перебуває жінка. Наша поведінка має всі риси магічної ментальності. Хочемо вірити (говорю тут про все суспільство, адже всі ми називаємо перериванням вагітності вбивство ненародженої людської істоти), що за допомогою такої магічної дії вбивство перестане бути вбивством. Нам здається, що через мовний виверт нам вдасться змінити реальний стан речей і наділити здійснення абортів таким смислом, який був би вигідний для нас. Так само поводилися деякі примітивні племена, які гадали, що доки новонароджена дитина не отримає імені, вона ще не є людина, і тому її можна вбити.
Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 149-157.