Я живу з чоловіком уже шість років без церковного шлюбу, бо він уже мав шлюб з іншою. Я познайомилася з ним уже після розлучення, а отже, їхню сім’ю я не розбивала, дітей теж не скривдила, бо вони їх не мали. Я дуже переживаю, що не можу приступати до таїнств. Шість років – це багато, і упродовж цього часу мені різне спадало на думку. Наприклад, я думала над тим, чому Церква вважає мене такою великою лиходійницею, адже прощають гріхи злодіям, розпусницям, навіть убивцям, а я відлучена від таїнств, як прокажена. Все в мені протестувало, коли я чула, що хтось покинув жінку й дітей, але оскільки мав тільки цивільний шлюб, то з усім парадом приступав до вівтаря під вінець з наступною жінкою. І Церква без заперечень допускає таких людей до таїнств. Але часом думаю собі так: якби я була повінчана і кілька разів нарік зраджувала чоловіка, то таїнства були б мені доступні. То чи була б я в очах Церкви краща, ніж тепер, коли живу чесно, вірна чоловікові, тільки й того, що ми не повінчані. Мені хочеться плакати, коли я бачу, як люди приступають до сповіді, до Святого Причастя, а я як остання потолоч. Весь час замислююся над тим, що такого дає вінчання, що без нього сім’я для Церкви є несправжня.
Розумію, що Ви звертаєтеся до мене по допомогу: Ви хотіли б подивитися на свою драму в світлі віри та й, напевно, маєте надію, що мусить же десь бути вихід з цієї безвихідної ситуації. Даруйте, що почну з історії, яка нібито не має нічого спільного з Вашим листом. Колись мій брат зламав обидві руки. Це було щось жахливе. Довкола нього всі тільки й плакали, бідкалися та йойкали. Лікар з’явився швидко, і перше, що зробив, попросив вийти зівак, а від рідних зажадав цілковитої тиші. Зараз мені пригадався той випадок, бо я хотів би так само розпочати нашу розмову: щоб у такій важкій розмові досягти чогось позитивного, треба спочатку відсторонитися від гармидеру тих аргументів, поглядів і відчуттів, які нічого до нашої теми не додадуть, а тільки заважатимуть її спокійному розглядові.
Отож, по-перше: Боже Милосердя безконечне і немає такого гріха, якого Бог не хотів би або не міг би пробачити людині. Тому, коли прощають гріхи чи відмовляються це зробити, взагалі немає критерію меншого чи більшого гріха. Кожен гріх сам по собі є досить тривожною подією, тому нема чого порівнювати його з іншими гріхами, а треба шукати Божого пробачення. Відмова відпустити гріхи виникає із зовсім інших причин, ніж із класифікації гріхів за їхньою тяжкістю. Якщо говорити взагалі, то відпустити гріх відмовляються тоді, коли є обґрунтоване побоювання, що людина нещиро прагне Божого милосердя: не жалкує за свій гріх або не збирається уникати нагоди грішити наступного разу, або попросту живе в незгоді з Богом. Наразі затримаймося на цих загальних твердженнях. Для Вас з них випливає принаймні те, що не слід допускати необґрунтованих нарікань на себе, ніби Ви для Церкви мало не злочинниця. Про Вашу подружню ситуацію Церква говорить тільки те, що вона не відповідає науці й волі Ісуса Христа.
По-друге, свій біль з приводу неможливості приступати до таїнств не треба виражати абсурдно. Бо претензії щодо того, що когось іншого, хто більше нагрішив, Церква допускає до таїнств, це абсурд. Розумію, що Ви не злючка, яка хоче, щоб згаданий Вами чоловік теж не мав змоги примиритися з Богом. Я добре розумію, що в Вас промовляє власний біль, а не бажання відлучити від таїнств інших людей. Однак попри все те гадаю, що такі скарги з точки зору віри мають в собі щось нездорове: за ними бо ховається небажання визнати свій гріх і якесь таке відчуття, що я праведніша від тих, кого допускають до таїнств.
А щодо ситуації отого чоловіка, то я сам час від часу приймаю подружню присягу особи, яка вже була в цивільному шлюбі з кимось іншим, і мушу Вам зізнатися, що майже завжди роблю це зі змішаним почуттям. Щоправда, церковні приписи в такому разі наказують старанно дослідити, чи новий подружній зв’язок, який має бути припечатаний таїнством, не тягне за собою кривди для попереднього партнера, особливо для дітей; а почуття порядності зобов’язує, щоб шлюбна церемонія в такому разі була скромніша. Звісно, я знаю, що в такому разі уділення шлюбу є правильним. Але якось на серці тяжко. Та повернімося до нашої теми.
По-третє, не вигадуймо собі альтернатив свого гіпотетичного порушення Божого закону, які не відлучили б Вас від таїнств. Це теж безглуздо. Колись сестра священика, який покинув сан і одружився, сказала мені так: "Краще, що він зробив так, ніж мав би жити в брехні". Віра не розуміє таких альтернатив. Віра говорить нам, що кожен із нас може і повинен жити згідно з Божою волею, і ніхто не мусить вибирати між одним гріхом і іншим. Якщо я зійшов з дороги Божих заповідей, то віра дарує мені надію на Боже милосердя і на повернення на цю дорогу, навіть якщо я сам не годен її знайти. Одне слово, немає сенсу застановлятися над тим, що було б, якби Ви кілька разів на рік зраджували своєму законному чоловікові. Це було б жахливо. Краще думати над тим, як у своїй нинішній ситуації нарешті примиритися з Богом.
По-четверте, варто також критично придивитися до свого болю з приводу відлучення від таїнств. Чи цей біль виникає з туги за Божим пробаченням і з голоду за Тілом Господнім, чи, може, Ви головно страждаєте через те, що не бачите нічого поганого в ситуаціях, які з погляду Церкви суперечать вимогам Євангелія? Запитайте себе: чи мій біль виникає з жалю, що я опинилася в ситуації, яка не подобається Богу, чи, може, я страждаю тільки тому, що почуваюся скривдженою Богом, Церквою, долею (це вже не так важливо)?
Все, що я досі написав, це ніби очищення передпілля для релігійного просвітлення Вашої ситуації. Я дуже хотів би, щоб мій лист був наповнений якомога більшою доброзичливістю до Вас. Але водночас хотів би говорити виключно з погляду віри, бо інакше взагалі на цю тему говорити не варто. Поза вірою в Христа легко оцінити Вашу подружню ситуацію як цілком нормальну, а позицію Церкви – як мало обґрунтовану. Поза вірою відлучення від таїнств не є болісним. Тому якщо хтось з позицій невіри критикує ставлення Церкви до подружніх справ, то мені здається, що він пхає носа до чужого проса, і такій людині я маю охоту запропонувати побалакати на іншу тему.
Тому спробуймо подивитися на Вашу ситуацію в дусі віри. Ви запитуєте, що дає церковний шлюб. Подружжя – це один з найважливіших вимірів людського життя, а через таїнство цей вимір стає відкритим перед присутністю і благодаттю Христа, нашого Господа і Спасителя. Жива віра просто не уявляє, як можна щось таке істотне, як власне подружжя і сім’ю, будувати поза Христом. Прошу не гніватися за прямоту, але те, що Ви шість років тому могли це уявити, свідчить про слабкість Вашої віри. І добре було б, якби Ви це колись визнали і старалися перепросити за це Іcyca.
Викладений Вами погляд часто поєднується з таким закидом: часом повінчане подружжя живе гірше, ніж ті, що мають цивільний шлюб! Це правда, але це закид не проти вартості таїнства, а проти людської гріховності, яка здатна змарнувати навіть благодать таїнства.
Часом ті люди, які починали жити без церковного шлюбу, а через кілька років надумали взяти його, не можуть зрозуміти, що поганого було в їхньому зв’язку. Тут варто нагадати, що Церква визнає гідність і повноправність подружжя неохрещених людей, якщо їхній шлюб був укладений згідно з традиціями їхнього суспільства. Натомість тим, хто охрещений і віруючий, але живе без церковного шлюбу, віра закидає те, що християни засновують родину, але не хочуть, щоб у їхній родині замешкав Христос. Хоч би ця сім’я була найкраща, та вона обмежена рамками цього світу, а Христос ще не зробив її вартою вічного життя.
Ясна річ, Ваша ситуація є трохи інша. Ви, мабуть, дуже хотіли б узяти церковний шлюб, але це неможливо, бо Ваш чоловік зв’язаний узами таїнства. Позицію Церкви в цьому питанні багато хто критикує. Але чи можна закидати Церкві те, що вона правдиво вірує в Христа, Божого Сина, і що Святе Письмо читає як Слово Боже, а отже, як норму поведінки для віруючих у Христа?
Адже Ісус виразно навчав: "Хто відпускає свою жінку, – хіба у випадку розпусти, – той робить з неї перелюбку; і хто взяв би розведену, чинить перелюб" (Мт 5,32). Завважмо, що зв’язок, який не є справжнім подружжям, Ісус називає тут дуже суворо "перелюб". Колись Ісус так само суворо сказав самарянці: "... та й той, що тепер у тебе, – не чоловік він тобі" (Йн 4,18). Так само ясно навчає Апостол Павло: "Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові" (Рим 7,3; пор. 1Кор 6,9). Те саме стосується й чоловіка. А в іншому місці Апостол Павло говорить: "Жінка нехай не розлучається від свого чоловіка; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, – а чоловік нехай не відпускає жінки!" (1Кор 7,10-11).
Я знаю, що Вам болітимуть ці слова, але краще, щоб людину зранило Слово Боже, аніж вона має шукати життєвої мудрості всупереч Ісусу Христу. Краще визнати, що моя життєва ситуація не відповідає волі Божій, аніж тлумачити собі, що в мене все гаразд, а це відстала Церква не йде в ногу з часом. Вівці Доброго Пастиря знають, чого Він навчає, "бо голос Його знають. Не підуть за чужим вони – втечуть вони від нього, бо не знають голосу чужих" (Йн 10,4-5).
Пригадайте зворушливу сцену, описану наприкінці шостого розділу Євангелія від св. Йоана, коли Ісус виголосив одне із Своїх суворих повчань і навіть "численні з-поміж Його учнів відступилися від Нього і більше з Ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох: «Невже й ви бажаєте відступитися?» Але озвався до Нього Симон Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що Ти – Божий Святий»" (Йн 6,66-69).
Перед Вами постала спокуса, і я це розумію, відкинути науку Ісуса про подружжя. Він, звісно, Своєї науки не змінить, а спитає Вас: "Уже стільки відійшло від Мене через ту науку, може, й ти хочеш відійти?" Скажіть Йому, навіть крізь сльози: "Господи, а до кого ж мені йти? Це ж у Тебе слова життя вічного! А я спізнала й увірувала, що Ти – Божий Син і мій Спаситель!".
Як це може виразитися практично? Спочатку Ви маєте визнати, що в конфлікті між Вами й Ісусом рацію має Він, а не Ви. Якщо Вам не можна приступати до таїнств, то старайтеся бути ревною у вірі й чиненні добра. А може, Вам буде дано застерегти когось від такої ситуації, яка завдала Вам стільки горя. Чи є якийсь шанс уже тепер примиритися з Богом і приступати до таїнств? Найпростіше було б, якби і Ваш партнер теж побачив цю ситуацію у світлі віри. Бо якщо він зрозуміє, в чому річ, тоді зможе прийняти рішення: чи розстатися, чи, якщо маєте дітей, жити як брат і сестра. Якщо тільки Ви зрозумієте релігійний сенс такого рішення, Ваше примирення з Богом буде найщедрішою нагородою за всі ті труднощі, які в такій ситуації доведеться подолати.
Справа ускладнюється тоді, коли тільки одна із сторін схильна до рішення в дусі віри. В загальних рисах тут важко щось порадити, бо кожну таку ситуацію треба розглядати осібно й дуже детально. Проте я глибоко вірю, що навіть у таких випадках є можливість швидкого примирення з Господом Богом – і, звісно, так, щоб не скривдити ані партнера, ані тим паче дітей. Але щоб у цій складній ситуації знайти розв’язання, його треба гаряче прагнути.
Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 48-56.