В історії світу було багато подій, які відкрили нові сторінки історії, започаткували важливі зміни в житті людей. Найбільш значущі перетворення змінили життя всього суспільства. Траплялися вони кожні кількасот років. Такі події характеризуються тим, що «в межах кількох декад суспільство здійснює нове впорядкування свого світогляду, основних цінностей, суспільної та політичної структур, мистецтва, ключових інститутів. Кожні п’ятдесят років світ стає іншим, а люди, що в ньому живуть, не можуть собі навіть уявити світ, в якому жили їхні діди і в якому приходили на світ їхні батьки»[1]. Хто пам’ятає лише 90-ті роки, не може собі уявити умов життя перед цим періодом.
У другій половині XX століття світовий розвиток виразно пришвидшився. Почалися великі зміни, які радикально змінили обличчя суспільства. Церква ще не осмислила перетворення, пов’язані з переходом людей від життя в сільській спільноті до міської громадськості, а вже опинилась у вирі нових перетворень, пов’язаних з переходом від промислової епохи до інформативної. Зміни, які спричинила нова трансформація, зумовили, що протягом 30 років цілком змінилася культурна картина світу. «У цей період (середина 60-х – початок 90-х) більшість країн світу з розвинутою промисловістю зазнали серйозної «корозії» суспільних умов. Зростала злочинність, занепадали право та порядок, а життя в деяких районах мегаполісів найбагатших країн ставало майже неможливим. Послаблення єдності родини як суспільного інституту, яке поширювалось протягом майже 200 років, виразно пришвидшилося в другій половині XX століття. У більшості країн Європи і в Японії природний приріст населення настільки знизився, що в наступному столітті ці держави зазнають депопуляції, якщо ситуація не поліпшиться за рахунок імміграції»[2]. Знизилася кількість подружжів та народжуваності, шалено зросла кількість розлучень; одна дитина з трьох у США народжувалася поза шлюбом, а в Скандинавії – аж половина. Нарешті настала глибока сорокалітня криза довіри суспільним інститутам. Наприкінці 50-х років більшість мешканців Сполучених Штатів та Європи довіряли своїм урядам та своїм співгромадянам; на початку ж 90-х – тільки незначна меншість»[3]. На думку вченого Друкера (Druker) зараз ми знаходимося у центрі цієї трансформації. Вона не завершиться ані до 2010 року, ані до 2020. «Але вже зараз вона змінила політичну, економічну, суспільну та моральну картини світу. (…) У деяких галузях, особливо в суспільстві та його структурі, основні переміни вже відбулися»[4].
Під час Великого Відриву відбуваються значні зміни в релігійній та моральній сферах. Наслідком таких змін в суспільствах, які досі впорядковували свою публічну сферу з огляду на Бога і декалог, є поява наростаючої суб’єктивності у визнанні віри, відкритість на нові релігійні дійсності, сприймання релігії лише як способу заспокоєння своїх релігійних потреб. Це веде до послаблення ідентифікації себе з Церквою, оскільки вона не заспокоює всіх цих потреб. Як наслідок, серед християн, які залишилися в Церкві, з’являються сумніви щодо сили їхньої релігії, здатної перемінювати. Ці сумніви призвели до того, що в багатьох місцях Європи не Церква євангелізує суспільство, оздоровлюючи його культуру, а нехристиянське суспільство формує Церкву згідно зі своїми принципами та поглядами. Говориться навіть про церковну кризу в такому ж розумінні, що й про економічну кризу. «Після Франції цей процес став найбільш помітним у Нідерландах: в 1957 році статистика говорила про 25% людей віддалених від Церкви (…), в 1999-му їх стало вже 60%, протягом наступних двадцяти років їх буде, ймовірно, 75%»[5].
На порозі епіцентру Великого Відриву папа Йоан XXIII скликав Другий Ватиканський Собор. Завдяки цьому Церква могла активно брати участь у великій хвилі змін. Церква почала змінюватися, щоб бути здатною виконувати свою місію в новій суспільній дійсності. Ці зміни несуть у собі багато добра, але й не бракує можливостей для помилок. Це видно на кожному кроці в змінах, що відбуваються в духовності, формації вірних, релігійній культурі, підході до моралі, організації релігійних спільнот. Разом зі смертю старої моделі Церкви поступово стає помітним новий порядок церковного життя. Церква наново підтверджує своє вчення, але вже у цілком новому культурному контексті. Своє послання Вона спрямовує до абсолютно інших людей. Вимальовується новий синтез Її вчення.
Соціологічні дослідження щодо швидкості проникання у свідомість людей переломних відкриттів показують, що потрібно близько 30-50 років від самого відкриття до розуміння його важливості та загального застосування в щоденному житті. Якщо так, то сьогодні ми розпочинаємо переломний період практичного застосування в Церкві великих ідей Другого Ватиканського Собору. У найближчі роки повинні викристалізуватися найважливіші напрямки відновлення Церкви, які остаточно введуть її душпастирство в нову епоху. Вималюється модель Церкви, адекватно сформована щодо викликів, які чекають на Неї в майбутньому. Багато священиків, а також єпископів не усвідомлюють, що люди, які приходять до Церкви, походять із абсолютно іншого середовища ніж ті, для яких створювались форми душпастирства, які й надалі домінують в Церкві.
Великий Відрив і сексуальна революція
У 60-х роках розпочалася так звана сексуальна революція. Деструктивні процеси, запущені підчас Великого Відриву, особливо потужно вдарили по подружжю та родині. Протягом 20-30 років Європу й Америку залила повінь дошлюбного сексу, пізніше – розлучень, на сьогодні – вільних стосунків. Такий стиль життя породжує багато невіри в можливість тривалості зв’язку між чоловіком і жінкою, поглиблює непевність взаємної вірності. Загроза нагнітає популярність контрацепції. У другій половині XX століття з’являються масові аборти в нечуваних досі масштабах. Відкрито рекламується сексуальна свобода. Контакт з порнографією стає звичним і для молоді (навіть мережі мобільного зв’язку пропонують таку послугу). Зростає група людей, які не вміють опановувати свою сексуальність. Посилюється сексуальне насилля і сексуальні домагання. Однак мало хто бореться з причинами, більшість пробує атакувати прояви. Наприклад, щоб захистити себе від сексуальних домагань, ніхто не намагається обмежити продукування порнографії (через яку чоловіки збуджуються і мастурбують, на основі цих матеріалів вони розвивають свої еротичні фантазії, намагаючись потім реалізувати їх в дійсності), а все суворіші покарання впроваджуються за «поганий» дотик. У Нідерландах педофіли офіційно створюють політичну партію і тестують можливість легалізації педофілії від 12-ти років, сформульованої як постулат безкарності статевих відносин з дітьми старшими 12-ти років.
Культурний та моральний хаос Великого Відриву представляється як народження нового, кращого світу. У багатьох інтелектуальних колах, заснованих на філософії Геґеля, приймається теза, що світ в міру свого історичного розвитку стає щораз досконалішим. Цей метафізичний, спонтанний поступ огортає і духовний розвиток людини. Безперервно триває не лише процес розвитку людського інтелекту, а й потенціалу людської душі. У процесі цієї своєрідної іманентної еволюції[6] людина стає щораз то більш одухотвореною, мудрою, доброю та безкорисливою. З точки зору такого сприйняття майбутнього світу випливає нічим не затьмарений оптимізм, що людство прямує до щасливого майбуття[7]. Якщо навіть існують сильні осередки зла, закорінені в ментальності людей, то вони належать до старого порядку, що невідворотно відходить у минуле. Як релікти минулого, вони приречені на знищення.
Сповнена оптимізмом перспектива майбутнього, можливо, відповідає психологічним потребам людини, проте вона не тотожна дійсності. Якщо можна її прийняти щодо до розвитку техніки та науки, то в жодному разі не можна застосовувати до людської духовності і моралі. Тільки в XX столітті було вбито десятки мільйонів людей. Більше, ніж за будь-які сто років в історії. Немає жодних підстав вважати, що подібні геноциди ніколи не повторяться. Не випадково з фальшивим сприйняттям історії полемізує Йоан Павло ІІ вже на перших сторінках апостольської адгортації Familiaris Consortio, присвяченої проблемам подружжя і родини. Папа чітко зазначає, що «історія – не просто процес, який обов’язково і неухильно веде до кращого; це наслідок боротьби між супротивними свободами, тобто – згідно з відомим висловом св. Августина – конфліктом між двома любов’ями: любов’ю Бога аж до зневаги себе і любов’ю себе аж до зневаги Бога»[8]. Людина може заради любові Бога відректися від багатьох благ або в ім’я своїх егоцентричних потреб знехтувати Богом і Його любов’ю. Помічаючи це напруження в серці людини, Церква дивиться на історію реалістично; Вона не зацікавлена у некритичному пристосуванні своєї віри і моралі до всіх досягнень сучасності.
Роздуми над сенсом історії мають велике значення для обговорюваної теми. Бо є спроби защепити в свідомості людей переконання, що традиційну християнську етику, що торкається сексуальності потрібно замінити новою, прогресивною мораллю. При цьому наперед декларується, що нові принципи повинні бути кращими за принципи, що приймалися раніше – в менш досконалих періодах історії. Це догматичне припущення унеможливлює будь-який діалог. Домисли, що ґрунтуються на протиставленні теза-антитеза надзвичайно прості: Церква протягом віків навчала негативного погляду на секс, обкладала його численними заборонами, легковажила свободою вибору жінки, а чоловікові не запевняла достатнього заспокоєння його сексуальних потреб. Крім того, саме Церква прирікає подружжя, в якому чоловік і жінка не кохають одне одного, на довічне страждання спільного життя, Церква прагне обтяжити подружжя великою кількістю дітей, вимагає приймати небажаних, але зачатих дітей. Метою реалізованого на сьогодні поступу є дарування людині повної радості від сексуального життя. Таку радість можна буде досягти тоді, коли кожному буде дана нічим не обмежена свобода в заспокоєнні його індивідуальних сексуальних потреб, коли кожен буде визволений від християнського ригоризму і браку толерантності. Замість сексуального утримання перед шлюбом, подружньої вірності, пошани до зачатої дитини пропонуються позашлюбні статеві відносини, контрацепція, аборти, розлучення, гомосексуальні подружжя.
Прихильники розвитку сексуальної поведінки, який саме так осмислюється, вважають, що прогресивні переміни повинні остаточно стати нормою оцінки для закостенілого вчення Церкви[9]. Вона повинна якнайшвидше відмовитися від своєї критичної функції щодо світу, поблагословити зміни, що відбуваються[10]. Оскільки Церква цього не робить, то Її представляють як перешкоду на шляху, що веде до світлого майбуття. Як представник «старого порядку» вона не розуміє сенсу змін, що відбуваються. Вона вже не в змозі наздогнати плин земної історії. Через це зменшуються ряди вірних Їй християн. Єдиним і останнім способом порятунку, шансом Її виживання є відповідь на заклик «відкритись на світ», замість того, щоб закриватися у шкарлупі догматизму. Прийняття такого способу мислення призводить до того, що ставка на сексуалізм стає морально виправданою. Помічаючи маніпулювання, можна зрозуміти, чому в багатьох країнах світу папу представляють як людину мало привітну, яка з дивною нав’язливістю забороняє людям радісно використовувати секс. Натомість його опоненти почуваються пророками, які відкривають перед Божим людом нову перспективу євангелізації. Некритичне сприйняття світу запевняє їм виняткову популярність. Легкість, з якою доходять до людей науки та культури, їх, сповнені привітності, взаємини з політиками, повага ЗМІ показують, що достатньо «євангелічно відкритись», щоб отримати для «Євангелії» еліту, що формує обличчя цього світу.
o. Ксаверій КНОТЦ (Ksawery KNOTZ) OFMCap
[1] P.F. Drucker, Społeczeństwo pokapitalistyczne, пол. перекл. G. Kranas, Warszawa 1999, с. 9-11.
[2] «Якщо не почнеться широкомасштабна імміграція з менш розвинених країн, Японія і значна частина Європи втрачатимуть населення зі швидкістю майже 1% на рік, рок за роком, аж поки наприкінці XXI століття населення в цих країнах не знизиться до десятих (йдеться про дроби) сучасного стану». F. Fukuyama, Wielki Wstrząs: natura ludzka a odbudowa porządku społecznego, пол. перекл. H. Komorowska, K. Dorosz, Warszawa 2000, с. 44.
[3] Там само, с. 14.
[4] P.F. Drucker, Społeczeństwo pokapitalistyczne, цит. вид., с. 9-11.
[5] W. Bühlmann, Modele chrześcijaństwa w trzecim tysiącleciu, в: Chrześcijaństwo jutra. Materiały II Międzynarodowego Kongresu Teologii Fundamentalnej, Lublin 18-21 września 2001, Lublin 2001, с. 523 (518-551).
[6] Пор. H. Lubac, Medytacje o Kościele, Kraków 1997, с. 186-187.
[7] Пор. R. Buttidlione, Dar ciała darem osoby. Autonomia sumienia wobec autonomii prawdy, в: Jan Paweł II, Mężczyzną i niewiastą stworzył ich. Chrystus odwołuje się do zmartwychwstania, T. Styczeń (ред.), Lublin 1998, с. 117-118.
[8] Апостольська адгортація Familiaris consortio, 6.
[9] Пор. H. Lubac, Medytacje o Kościele, Kraków 1997, с. 186.
[10] Пор. R. Buttidlione, Dar ciała darem osoby..., цит. вид., с. 118.