В отриманні психологічного портрету людини доби середньовіччя та пізнанні її ставлення до статевих відносин, може допомогти ознайомлення з проблемою венеричних хвороб.
Серед сучасних вчених немає спільної думки щодо того, чи в середньовіччі панував сифіліс. Достеменно відомо, що його найбільш смертельна мутація була привезена в XV столітті з Америки моряками Христофора Колумба і швидко поширилася в Європі, викликаючи справжні епідемії в епоху Ренесансу. Правдоподібно, раніше існували менш грізні мутації гонореї, які були розповсюджені вже за часів Римської Імперії. Встановлення факту, чи дійсно то був сифіліс, чи, можливо, інша венерична хвороба, не має в даному випадку великого значення. Натомість, важливо усвідомити, що в несприятливих гігієнічних умовах, які панували в середньовіччі, навіть найменша інфекція могла спричинити серйозні розлади здоров’я, а часто навіть призводила до смерті. Різноманітні венеричні хвороби, так сильно розповсюдженні в епоху, коли ще не було винайдено антибіотиків, були одними з найнебезпечніших. Ібн Зухр (латинізоване – Авензоар) описав одну з них. Спочатку вона проявлялася втратою чутливості пеніса, а потім втрачалось чуття інших органів. Поява цієї хвороби часто супроводжувалась червоними прищами по всьому тілу. Втрата чутливості пеніса, ймовірно, вказує на неспроможність досягти ерекції. Якщо ж в описі цієї хвороби йшлося б про справжню втрату чутливості, можна було б припускати, що хвороба вразила нервову систему пацієнта[1]. Численні середньовічні автори застерігають чоловіків від сексуальних контактів з жінками, піхва яких «хвора, повна нечистої матерії, нагноєна, набрякла, або має ознаки іншого ураження»[2].
Середньовічні автори багато уваги присвячують хворобі, яка передається статевим шляхом, і яку найчастіше називають венеричним лімфогранулематозом. Оскільки її інкубаційний період короткий, то можна легко встановити безпосередній зв’язок між статевим пожиттям і першими симптомами хвороби. Після сексуальних зносин з’являються виразки, спочатку поодинокі ущільнення та пухирці, які згодом все більше поширюються. Через кілька тижнів проявляється запалення області паху. На тілі з’являються маленькі виразки, а шкіра набирає фіолетового відтінку з численними маленькими отворами, через які витікає гній, часто кров’янистий. Тоді ж з’являється висока температура. Далі на поверхні шкіри утворюються пухлини. Ростуть вони в ділянці ануса, на кліторі у жінок, і на статевому члені й мошонці в чоловіків, а також на ногах. Хвороба навіть після лікування залишає по собі численні рубці у формі гранульом не тільки на статевих органах, а й по всьому тілу. У 5% випадків ця хвороба стає хронічною. Схожими симптомами проявляється і проказа. Тому в середньовіччі проказа також вважалася венеричною хворобою. При цьому помічено, що особи, заражені венеричними хворобами, народжують дітей з хворобами очей, а часто навіть сліпих. У середньовіччі кількість незрячих, як і хворих на різноманітні хвороби очей, була особливо великою. Отож, неважко зрозуміти, що проблеми зору пов’язували зі статевим життям. Сучасні дослідження підтверджують слушність таких припущень.
Говорячи про венеричні хвороби, слід згадати й про коросту – дуже поширену хворобу в середньовіччі. Їх збудником є паразит – коростяний кліщ (Sarcoptes scabiei), а наслідком може бути враження статевих органів (особливо піхви). Ця хвороба особливо заразна. Свербіж призводить до дряпання. Роздряпані ранки ставали причиною появи багатьох інфекцій, а навіть уможливлювали зараження проказою[3]. У середньовіччі проказу вважали хворобою надзвичайно заразною і невиліковною. Вона назавжди виключала хворого з суспільства. Тому панував надзвичайно великий острах перед зараженням цією недугою. Шкіра прокаженого мала дуже різкий і неприємний запах. Лікарі вважали, що заразитися можна було через безпосередній дотик хворого, статевим шляхом або й через подих. Заражений міг розмовляти з людьми тільки стоячи оберненим у напрямку вітру. Хворий також не міг торкатися жодних предметів. Дотик йому міг забезпечувати лише кийок. Люди вірили, що проказою можна заразитися через сексуальне пожиття під час менструації. Лікар Бернард де Ґордон проголошував думку, що діти, зачаті під час менструації, народжуються сліпими. Такими народжуються й тоді, коли заражений проказою мав статевий контакт з жінкою під час вагітності[4].
Неможливість одужання, усвідомлення відкинення з боку здорових людей породжували у хворих почуття безнадії і розпачу. У такій ситуації людина дуже часто розряджала свій страх сексуальною активністю, ставала байдужою до будь-яких цінностей. Епоха середньовіччя була епохою великого страждання, якому люди жодним чином не могли зарадити. Без усвідомлення цього не можна зрозуміти суворості зобов’язуючих покутних практик. Такі практики охоплювали й сексуальне пожиття, яке виключалося під час Великого Посту, Адвенту, а також у свята і неділі. Обраховано, що ті, хто дотримувався цих наказів, могли мати статеві відносини 185 днів на рік[5]. Ця цифра не здавалася малою людям, для яких сексуальне пожиття асоціювалося із загрозою для здоров’я, а навіть для життя. Не малою була така кількість днів і для заражених венеричними хворобами, для яких статеві зносини часто ставали болючим пережиттям. Аскетизм був способом захисту від повсюдного страждання і смерті.
Люди намагалися пояснити собі сенс болю. Картини зі Святого Писання, які представляли лиха і зарази, що приходили на землі грішників, перестали бути для цих людей абстрактними. Навпаки, вони стали безпосередньою реальністю і щоденним життєвим досвідом. У простих асоціаціях людей венеричні хвороби ототожнювалися з наслідками Божого гніву, який торкався не тільки окремих осіб, але й цілих суспільств. Отож, панувало велике почуття гріха[6]. І цей негативний ланцюг паралелей впливав на інтерпретацію сексуального життя. Якщо для багатьох людей воно асоціювалося з ризиком зараження страшною хворобою, важко було вимагати від них якогось позитивного ставлення до цієї сфери життя. Якщо ж зараження було наслідком гріха перелюбу, то інтерпретація кари за вчинені гріхи напрошувалася сама собою.
Ситуація, що панувала в середньовіччі не могла не впливати на навчання священиків, які не менш від інших людей були занепокоєні наслідками сексуального пожиття. Не випадково, період «чорної смерті» і столітніх воєн, а разом з цим і великої сексуальної сваволі, тісно пов’язувався з осудом сексуальних гріхів, який домінував у проповідництві[7]. Наслідком переплетення цих подій був зріст почуття провини і страху серед народів Європи[8]. Проте слід зауважити, що в епоху, коли не було антибіотиків, такий ригоризм здавався єдиним способом, здатним зупинити вибух наступної епідемії і врятувати від смерті тисячі людей.
Для людей сучасності незрозумілі як сенс заборон, так і суворість покут, а іноді, якщо ми не намагаємося спочатку зрозуміти контекст, в якому таке право формувалося, вони навіть викликають обурення. Осмислення процесу формування цих ригористичних поглядів у Церкві, дозволяє зрозуміти, що джерелом їх походження є не Євангеліє, навіть якщо вони й знаходили підтвердження в певних фрагментах Святого Писання. Критика сексуальності не походила з доктрини Церкви, її осередок – у драматичній ситуації, в якій опинилися люди епохи середньовіччя. Негативний погляд на людське тіло не є християнським поглядом, навіть якщо деякі християни такий погляд і прийняли.
о. Ксаверій КНОТЦ (Ksawery KNOTZ) OFMCap
[1] Пор. D. Jacquart, C. Thomasset, Sexualité et savoir médical au moyen age, Paris 1985, с. 245.
[2] Taм само, с. 245-246.
[3] Taм само, с. 241-249.
[4] Taм само, с. 253-254.
[5] Там само; J.L. Flandrin, Un temps pour embrasser, Paris 1983, с. 42.
[6] Там само; D. Jacquart, C. Thomasset, Sexualité et savoir médical au moyen age, цит. вид., с. 257.
[7] Там само; J. Rossiaud, La prostitution médiévale, Paris 1988, с. 165.
[8] Там само; J. Delumeau, Grzech i strach, Warszawa 1994, с. 7-8.