Ukraine English Russia Poland

"ТЕОЛОГІЯ ТІЛА" ЙОАНА ПАВЛА ІІ

У чому полягає святість щоденного життя


Чи не найвідоміший вислів Карла Ранера (Karl Rahner), сказаний ним в одному з інтерв’ю: «Християнин майбутнього буде або містиком, або його взагалі не буде…». Однак ці слова не були закликом до цілодобової медитації або контемпляції. Для Ранера – єзуїта, який керується принципом св. Ігнатія Лойоли «шукання Бога в усьому» – містицизм є розумінням найглибшої сутності речей, духовної таємниці, яка є фундаментальною частиною кожного буття. Трансцендентність, на його думку, – це вимір, який веде у глибину, а не в висоту; у глибину – тобто до того, що найбільш суттєве і визначальне. Містицизм означає відкривання вкорінення кожної, навіть найменшої речі, у таємниці, яка є джерелом усього.

З цілковитою впевненістю Ранер заявляв про містицизм щоденних справ, про містику найбільш сірих буднів. Стверджував навіть, що цей «містицизм» щоденного життя, який важко окреслити, «буде проголошений сутністю християнства». Підкреслював, що існує специфічна благодать щоденності – Божий дар, який міститься в найбільш звичайних подіях сірого життя, який можна помітити лише тоді, коли триває ця їхня звичайність. Відкриття цього факту Ранер порівнював навіть з «переворотом Коперніка» у сучасній набожності.

Цей переворот полягає у відкритті того, що щоденність – на перший погляд дуже поверхова, чисто «світська» і «світова», яка має небагато спільного з Богом чи, навіть, навпаки, яка відділяє від Нього – містить вимір глибини і сповнена, або може бути сповнена Богом та Його благодаттю. Якщо християнин у своїй духовності досвідчить такий переворот, то відтоді вже не повинен буде тікати від щоденності до вищих сфер духа, а буде жити своєю вірою серед цієї щоденності. Ранер заохочував: «Ми не повинні просити Бога: „вчини з мого звичайного дня свято”, але радше: „зроби, щоб мій звичайний день залишився звичайним днем”».

У цьому розумінні щоденність сама по собі є місцем зустрічі з Богом, шансом досвідчення Святого Духа та Його благодаті. Бог – не далеко, навпаки, – близько. Адже, як казав св. Павло на афінському ареопазі: «(…) Він від кожного з нас недалеко. У Ньому бо живемо, рухаємося й існуємо (…)» (Ді 17,27-28). Це один з моїх найбільш улюблених біблійних фрагментів, а в його розумінні допоміг мені один душпастир з моїх студентських часів, паллотин о. Зиґмунд Зимліньскі (Zygmunt Zymliński). Бо якщо «У Ньому живемо, рухаємося й існуємо», то зустріч з Богом не мусить бути такою важкою, як здається. Для християнина все може бути досвідченням благодаті.

Таким чином, живучи вірою, вже не треба тікати від щоденних справ (які раніше зневажливо називали справами «цього світу»). Сьогодні потрібна віра, як казав Ранер, яка любить світ. Знав про це й цадик з Ґури Кальвар'ї, який колись сказав: «Не раз чую, як люди кажуть: „Відкидаю цей світ”. А чи світ є твоїм, що ти можеш його відкинути?».

Отож, світ не повинен бути перешкодою для віруючої людини – чи то іудея, чи християнина (якраз у цьому випадку між нами немає різниці). Адже світ створений і спасенний Богом. Особливо християнин повинен мати позитивний погляд на світ. Адже ми віруємо, що Бог просто захотів стати людиною і жити як ми. Він не тікав від людського світу, а навпаки, свідомо його обрав, разом з його недосконалістю, обмеженістю та скрутною долею.

Однак протягом багатьох років навіть великі святі не бачили для християн жодної можливості вести богоугодне життя у світському стані. Влучно показала такий спосіб мислення св. Катерина Сієнська, котра відповідаючи на прохання одного адвоката з Флоренції стати його духовним керівником, поставила дві умови: спочатку її співрозмовник мав покинути своє подружжя і професійну працю. Звичайно, цей випадок не перекреслює того факту, що св. Катерина Сієнська була великою святою, але…

Сьогодні навіть про покликання до чернечого життя не говориться, що воно пов’язане з полишенням світу. Ченці і черниці, навіть якщо вони й знаходяться за мурами своїх монастирів, покликанні молитися в намірах усього світу, а не займатися лише своїм приватним освяченням. Тим більше світський християнин, який за своєю сутністю занурений у щоденні справи, покликаний до того, щоб у своєму світському житті підніматися понад почуття власної обмеженості. Ранер писав: «Світська людина тільки тоді є добрим християнином, коли любить світ, людей і історію, а в її голосі чує голос Бога».


Благодать щоденності, щоденність благодаті

А втім, чи те, про що пише німецький богослов, насправді можливе? Чи можливо сприймати щоденність як благодать? Чи можливо відкрити все своє життя для Бога?

Попри все, така думка Ранера знаходить підтвердження в реальному житті. Звісно, це не стосуватиметься «традиційного» християнина. Адже традиційно в нашій набожності здебільшого відділяється релігійне від світського. Проте іноді трапляється й по-іншому. Наприклад, в поглибленому соціологічному аналізі «оновленої» релігійності, тобто притаманної учасникам церковних спільнот та рухів духовної віднови, можна почути подібні думки. «Я ж не можу розділитися навпіл, щоб сказати, що в мені релігійного, а що ні». – відповів соціологам з Варшавського університету один юнак-респондент. Таким чином, він досконало відчув ранерівську інтуїцію, а саме, що релігійність не є лише якоюсь надбудовою людського життя, але проникає всі його виміри.

У висновках згаданих досліджень Мирослава Грабовська так представила «оновлену» релігійність: «Немає вже світського і святого вимірів, щоденного життя і недільного обряду. Усе життя стає відкритим на сакрум[1]. Звичайно, це не означає, що все є сакральним. Це означає, що все може бути сакральним, оскільки немає сфер світських по своїй сутності. У самотніх роздумах чи в запеклих суперечках, в церкві чи на вулиці, у суспільному житті чи житті родини нам може об’явитися обличчя Христа, яке є для нас зобов’язуючим закликом. Не якась частинка мого життя (наприклад, ходіння до церкви), а кожна його подія є святою». Вражаючим є збіг цих соціологічних результатів з богословською думкою Ранера: вирішальним фактором тут є інший підхід до життя, який випливає зі свідомої віри.

Зрештою, такий підхід є поглибленням одного важливого аспекту традиційної релігійності, особливо народної, яка намагалася освятити цілий світ. Відомі нам хрести і каплички, які у великій кількості ставилися біля доріг або на полях свідчать про це. Крім того, в релігійних поставах де-не-де залишився ще один аспект – молитва перед їжею, позначення хліба знаком хреста перед тим, як його порізати, знімання капелюха перед церквою (навіть у міському транспорті). Народна релігійність намагалася відкривати Богові двері щоденності, натомість в дрібноміщанській релігійності ці двері перед Ним замикалися, визначаючи Йому місце у вузько обмеженій сфері сакрум.

Пошук Бога у щоденності веде до її переміни, але не тому, що ми почнемо щось робити по-іншому, а тому, що по-іншому на неї дивитимемося. Тут існує певна аналогія до євангельської притчі, коли до скривдженої людини підійшов милосердний самарянин. Він бачив ту саму ситуацію, що й інші люди (священик та левіт), які оминали пораненого. Але тільки він подивився на цю ситуацію з любов’ю, зі співчуттям, тільки він «змилосердився» (Лк 10,33). Самарянин перев’язав скривдженому рани, завіз до господи й опікувався ним. «Таким чином, – каже Ісус, – насправді тільки він «виявився» ближнім того, котрий потрапив у руки розбійників». Священик і левіт також були його ближніми, але у своїй щоденній життєвій ситуації не змогли цього довести – їхній спосіб бачення світу робив це неможливим. Милосердний самарянин дивився на світ по-іншому, глибше, і завдяки цьому міг помітити більше і виявився більш людяним.

Відтак щоденність можна розуміти у певному сенсі як тест на віру, перевірку її глибини й автентичності. І хоч Бог не приходить ззовні у нашу щоденність, щоб її перемінити, все ж таки Він у ній непомітно присутній від самого початку, однак, зазвичай, у нашому щоденному житті ми мало вразливі на цю Його непомітну присутність. Як каже Ранер, ми заглушаємо голос, який пробивається з найглибших надр нашої людяності, оскільки наші серця «засипані» сміттям повсякденності, скептицизму, гіркоти і відчаю – в такій ситуації ми ув’язнені у скінченності, в проминанні, у розчаруваннях, в негараздах, у безнадійних зусиллях.

 


Як відкривати «засипані серця», як знаходити Бога в щоденності, адже її духовний вимір насправді не здається таким очевидним? Немає простого рецепта. «Містика щоденності є благодаттю, благодаттю в цілій своїй повноті» – писав Ранер. Перший крок до відкриття «засипаного серця» – це досвідчення власної обмеженості і слабкості, й визнання цього в молитві: «Вірю, допоможи моєму невірству!» (Мк 9,24). Ключова справа полягає у відповідному підході до життя – з вірою. Така позиція не впливає кардинально на зміну дійсності навколо нас, змінює натомість наш погляд на дійсність, впливає на зміну інтерпретації цієї дійсності – людина починає помічати її більш глибокий вимір. Адже християни не бачать світу іншого, ніж той, який споглядають інші люди. Християни бачать той самий світ, але дивляться на нього (або ж: повинні дивитися) по-іншому.

Але що означає дивитися на світ по-християнськи? Це означає побачити в ньому щось, чого зазвичай не видно; споглядати в глибину, у таємницю; це означає, як каже архієпископ Альфонс Носсол (Alfons Nossol) в книзі Być dla, czyli Myśleć sercem (Бути для, тобто Думати серцем), дивитися з вірою, яка бачить по-іншому, з надією, яка бачить далі, з любов’ю, яка сягає глибше. Дивитися по-християнськи означає помічати, що, як написав Йоан Павло ІІ в апостольському листі  Tertio millennio adveniente, «в щоденній дійсності людського життя вже проростають зерна остаточного спасіння, котре настане наприкінці світу». Будучи учнями і послідовниками Ісуса, ми особливим чином покликані до того, щоб дивитися на цей світ з особливою любов’ю – «так, як Христос нас полюбив».

Кардинал Лео Суенес (Leo Suenens) написав одну ранішню молитву, яка мені часто товаришує: «Прагну споглядати на світ очима, переповненими любов’ю; дивитися понад те, що позірне; бачити Твоїх дітей так, як Ти сам їх бачиш, і помічати в них те, що добре (…)». Ці слова – чудове введення у щоденні обов’язки, які здаються сірими і монотонними. Якщо когось тривожить відчуття, що знову виконуватиме ті самі нудні справи, що зустрічатиме тих самих людей, що «приречений» на їхній настрій, дивну поведінку і слабкості (а вони на його!); якщо знає, що не перевершить самого себе, що кількість покладених на нього обов’язків перевищує його сили і, напевно, своєю фрустрацією з цього приводу він псуватиме настрій іншим, то варто одразу помолитися, щоб дивитися на людей, яких зустрічаємо на нашій дорозі, на наші відносини і на всю нашу щоденність по-іншому: з любов’ю, «так, як Ти сам це бачиш»; спробувати подивитися на цю дійсність Божими очима.

Що станеться з нашим щоденним життям, коли зможемо по-іншому подивитися на світ, «відкопати» засипані серця? Зміниться водночас і небагато і нескінченно багато: небагато, бо щоденність залишиться щоденністю; нескінченно багато, оскільки в сірій дійсності парадоксально відкриємо Божу благодать.

Щоденність є і залишиться для нас тягарем, хрестом. Вона є і буде сірою, не стане раптово кольоровою. Але так, як посмішка іншої людини може опромінити найбільш понурий день, так і свідоме прийняття власних щоденних обов’язків може допомогти помітити, що в них присутній Бог та Його благодать – щоденна, звичайна, мала, дрібна благодать. Але ж це також благодать – Його дар…

Божа благодать уділяється не тільки в таїнствах, не тільки у хвилини великих піднесень духа, але і в буденності. Благодать щоденності – це не «дешева» благодать, гірша чи сіра, просто це благодать, яку важче помітити. У посланні до Римлян апостол Павло пише:  «де збільшився гріх, там перевершила благодать» (Рим 5,20). Я глибоко переконаний, що ці слова стосуються і нашого переживання щоденності. Існує повсякденний гріх, але й повсякденна благодать. І ця повсякденна благодать сильніша, ніж повсякденний гріх.

У це важко повірити. Але погляньмо на ставлення батьків до дітей. Навіть ті, які не мають дітей, добре знають, що іноді за весь день батьки бувають просто втомлені своїми дітьми: бо нашкодили, бо галасують, бо незносні, бо сваряться, бо те, бо інше… Але коли засинають, відразу думаємо, які вони милі – кинулися б за них навіть у вогонь. Бо саме тоді починаємо дивитися ширше. Закінчується день, і дивимося на його плин глобально, а не тільки через призму тієї чи іншої дитячої витівки або й власної втоми, роздратування чи емоційної нестриманості. Саме тоді виразно видно, що добра набагато більше, що благодать сильніша за гріх, а добро могутніше і привабливіше від зла. Однак для цього треба затриматися! У поспіху цього не вдасться помітити…


Не що, а як…

Отож, вирішення проблеми із щоденністю не полягає у зміні того, що ми робимо, а в тому, як це робимо. Істотною рисою щоденності є те, що нам здається, нібито ми не відчуваємо себе у ній вільними, що ми змушені виконувати справи, які зовсім не бажаємо робити. Однак ми залишаємося вільними, якщо йдеться про вибір нашого підходу до цих справ. Важливо, як їх сприймаємо; зокрема те, що прикре, важке і до чого треба докласти чималих зусиль. Англійський богослов Дональд Ніколл (Donald Nicholl) підкреслює, що повсякденне життя – це духовна вправа: «Кожна подія щоденного життя є водою на млин святості». І це від нас залежить, чи зуміємо її використати.

Важливим є не вид праці, яку виконуємо (безумовно, кожен знає щасливих прибиральниць і нещасливих програмістів або лікарів, які колись із такими великими труднощами вступали на факультети своїх жаданих спеціальностей). Можна бути щасливим і бути біля Бога, виконуючи кожне заняття; можна теж бути нещасливим песимістом і віддалятися від Бога, виконуючи будь-яку справу. Різним може бути наше ставлення до щоденних обов’язків: одна людина постійно нарікає (з різних причин – бо нудно і весь час те саме, або багато роботи і весь час не встигає…), а хтось виконує ті самі заняття з почуттям, що саме так треба, що він на своєму місці.

Більше 18 століть тому так писали про сповідників Христа: «Християни не відрізняються від інших людей ні місцем проживання, ні мовою, ні одягом […] їхній спосіб життя не відрізняється нічим особливим […], вони уживаються з місцевими звичаями щодо одягу, їжі, способу життя, однак самою своєю поведінкою свідчать про ті дивовижні, і навіть парадоксальні права, якими керуються» – це фрагмент Листа до Діогнета, який датується кінцем ІІ століття. Хотілося б мати можливість сказати про сучасних християн: їхня щоденність така сама, як і в інших людей, але дивовижний і парадоксальний спосіб, яким вони її переживають, показує, що їхнє життя має неповторний зміст і сенс. Вони – інші, хоча, здається, що такі ж самі. І хоча й виконують ті самі справи, внутрішньо відрізняються. І це помітно ззовні…

Хтось скаже: легко про це казати, але як виконати на практиці? Звісно, на практиці інакше; я вже казав, що з практикою маю більше клопотів, ніж з теорією. Проте спробую бути більш конкретним. Знову нам на допомогу приходить мудрість хасидів. Коли помер великий рабин Моше з Кобрина, одного з його учнів запитали: «Що для твого вчителя було найважливішим?». Той, подумавши, сказав: «Те, що він і робив…». Великий християнський містик XIV століття Майстер Екгарт казав майже те саме: «Мудрість полягає у виконанні найближчих обов’язків: виконанні їх з усього серця й отриманні від цього насолоди».

У цих словах можна помітити відлуння апелю св. Павла: «Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!» (1Кор 10,31). А якщо так, то зараз мова піде про земні справи. Однак перед цим поговоримо про невелику класифікацію. Адже немає єдиного християнського способу переживання щоденності й оцінювання її ролі в духовному житті. Християнин може тікати від щоденності; може прагнути освятити її «ззовні»; врешті-решт, може її приймати і жити нею. Підкреслюючи те, що в людському житті ці три позиції переплітаються між собою, я хотів би їх окремо описати.


Різні способи християнського переживання щоденності, це:

  1. Втеча від щоденності (метою християнського життя у цей час стає освячення без огляду на щоденність);

  2. Сакралізація щоденності (мета – освячення в щоденному житті);

  3. Прийняття щоденності (метою стає освячення завдяки щоденності).

Перший зі  способів християнського мислення і життя передбачає, що щоденність (ширше – земні справи) є поганою. Відтак робився висновок, що треба від неї тікати, і чим далі, тим краще. Щоденним обов’язкам у такому випадку треба було присвячувати лише стільки часу, скільки насправді для цього було необхідно, а потім займатися справами, які дійсно виражають велич людського духа і є гідною відповіддю на Божий поклик. Щоденність тут була виключно перешкодою в християнському житті і не могла стати шляхом до святості. Тому так важко було осягнути святість світській людині, яка, живучи в родині, будучи змушеною здобувати засоби для життя, ex definitione не могла вона займатися тим, що насправді гідне християнина. «Були два світи: земний, світський, в якому звичайна людина, хоче вона того чи ні, змушена жити, і релігійний, що як інший, додатковий, належить передусім священикам та монахам» – описував Ранер. Сакрум було виразно відділене від профанум. Святими практично могли стати лише ті, хто тікав від земного світу, адже так насправді тільки вони функціонували у сфері сакрум.

Другий спосіб виражав думку, що щоденність належить до сфери профанум, а тому вимагає зміни, немовби приєднання до сфери сакрум. Проте представники цієї течії мислення вже не вважали, що щоденність є і мусить залишитися поганою; вже не намагалися тікати від щоденності, а освятити її. Під гаслом «освячення щоденності» писали і казали переважно про молитву і аскетизм, мимохідь згадуючи про виконання світських обов’язків. Усе сходилося до тривіального, але щоденного практичного підходу: у випадку чищення картоплі, можна було «сакралізувати» цю дію шляхом пожертвування її в якомусь намірі, сприйняття цього як зречення, або промовляння під час роботи тихої молитви чи наспівування набожних пісень. Однак чищення картоплі як таке не могло виражати духовність; навіть найбільш старанно і професійно виконана праця не могла принести людині духовної користі.

Відмінність, яку бачимо між першим і другим стилем очевидна. В обох випадках процес чищення картоплі є світською, а для деяких майже поганською сферою нашого життя. У першому випадку її треба якнайшвидше полишити, щоб віддатися молитві; а в другому вже з’являється порада, щоб на цій світській дії «відтиснути печать святості», доповнити її якимось релігійним значенням.

Третя духовність (прийняття щоденності і пошук в ній самій виміру духовної глибини) не є відкриттям ХХ століття, фактично вона існувала раніше, але у богословському вимірі могла з’явитися в християнській думці тільки після появи богослов’я земних реалій. Ця богословська течія пішла за думкою другого з представлених стилів духовності (що земні справи ex definitione не є поганими і їх можна переживати по-християнськи) та розвинула його аж до подолання поділу сакрум-профанум. Світ перестав бути поділеним (або навіть розірваним) між святим і світським. Богослови помітили, що все може бути святим. Мало того, навіть все, що чинить віруюча людина, мусить бути святе – саме тому, що вона це робить. Сама справа може бути банальною, але найважливішим є те, щоб виконати її добре…

У випадку такого мислення щоденність виявляється (принаймні потенційно) сповненою Божою благодаттю. Цю відмінність, яку спостерігаємо між другим і третім різновидом духовності, найкраще сформулював відомий французький богослов, домініканець Мері-Домінік Чену (Marie-Dominique Chenu), окреслюючи її назвою прямування до «сакралізації» світських справ, або ж до їх «освячення»: «Коли щось світське переходить у щось сакральне, то тим самим перестає бути світським; коли стає святим, світським залишається». Інакше кажучи, у випадку другого стилю чищення картоплі завдяки молитві або іншим релігійним практикам ставало справою іншого виміру (переставало бути дією світською, стаючи освяченою), натомість у третьому випадку ця дія залишається звичайним чищенням картоплі – щоденною дією, але це не значить, що банальною, звичайною, а такою, яка допомагає прямувати дорогою святості.

Zbigniew Nosowski, Szare a piękne. Rekolekcje o codzienności, Warszawa 2007, с. 17-30.


[1] Лат. «profanum» – те, що світське у житті; лат. «sacrum» – те, що релігійне.

На початок

  Роздрукувати

У чому полягає святість щоденного життяУявлення, які заважають реалізувати Таїнство ПодружжяЯк Христос приходить у Таїнстві Подружжя?Тіла подружжя – сакраментальний знак приходу Бога«Пісня пісень» – любовна поезія у Святому ПисьміПодружній акт як молитва