Правда про присутність Бога в так представленій єдності подружньої пари важка для сприйняття деякими людьми з кількох причин.

Домінує переконання, що Бог приходить до людей ззовні, найчастіше в якихось чудесних, виняткових подіях. Зустрітися з Богом можна в місцях чудесних об’явлень: чи то у Фатімі, чи в Лурді, може через святого о. Піо, там, де діє хтось надзвичайний – цілитель або екзорцист, який Божою силою зціляє важкохворих чи виганяє злих духів. Натомість звичайне життя не позначене особливою Божою присутністю, бо в ньому не відбувається нічого надзвичайного. Повсякденне життя точиться радше поза Богом. Бог десь присутній, але швидше за все збоку,  радше поза реальними подіями, ніж в них. Напевно за всім ззовні спостерігає, але безпосередньо не присутній і не задіяний. Якби хотів втрутитись, то повинен був би навмисно зійти з неба – прийти ззовні і виразно зазначити свою присутність, виявивши її якимось чудесним і надзвичайним способом.

Таке мислення не дозволяє серйозно жити з Богом в щоденній історії свого життя: з Ним вранці вставати, снідати, розмовляти з людьми, працювати, любити одне одного – сприймати Бога безустанно присутнього в конкретних актуальних подіях історії нашого життя. Бога, який би так сприймався немає і в тілесності, яка занадто звичайна, біологічна, а тому не гідна Бога. Тим більше Його немає в людській сексуальності. До цих людей ще не долинула правда про втілення Бога, про воскресіння Христа. Вони не розуміють, що людське тіло має не лише матеріальний і біологічний вимір, а й духовний та релігійний. "Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!" (1Кор 6,19-20). Тіло становить вираз доповнення безсмертної душі. Без тіла людина не могла б зустрітися з Богом, не могла б жити для Бога і виконувати Його волю. Отож тіло є святим простором – простором присутності Бога. Сакрум – це не якийсь простір, відмінний від профанум – світської, мирської, позбавленої святості сфери життя. Сакрум – це тілесна людина, а тому її тіла не можна свідомо нищити, вбивати, ранити, навмисне розбалансовувати його функції. Це присутність Бога в людському тілі надає тілу виміру святості і цим самим являється остаточним джерелом права на його недоторканність, пошану до його біологічності. Тому й правда про святість людського тіла є антидотом на атеїстичні і матеріалістичні концепції людини. Є антидотом від тісних і нелюдських поглядів, в яких відсутність пошани до людського тіла йде в парі з відсутністю пошани до людини.

Ефектом такого мислення є фальшиве уявлення про неможливість присутності Бога в щоденному житті, наприклад в сексі. Ця ментальність конкретизується питанням: Що Богові до мого сексу? А що Богові до твого здоров’я, грошей, праці, відпочинку, любові, смерті? Нічого. Тобто це означає, що ти не християнин.

Невіруючі люди не помічають жодної таємниці Бога у своєму житті. Безбожним чином переживають також своє тіло, в тому і сексуальну сферу. Сексуальний контакт має лише такий вимір, який безпосередньо доступний людським чуттям. На їхню думку Бог не може бути в людських чуттях, бо тіло не має нічого спільного з духом. Є тільки біологічним. Так само Бог не може бути присутнім і в людському ембріоні. Не може бути в людині.

Наступна проблема в прийнятті присутності Бога в подружньому житті – це затримання багатьох дорослих людей на ранніх, дитинних етапах релігійного розвитку. Діти у віці 5-7 років наївно розуміють Бога згідно з принципом матеріального антропоморфізму. Бог є понад людиною, відповідним чином одягнений, має дім в небі і сходить до людей, щоб втрутитися в деякі події. Коли людям, які в своєму релігійному розвитку  затримались на такому рівні говориться, що Христос присутній серед них в статевому акті, то такі люди, часом вже в похилому віці, інфантильно уявляють, що між ними лежатиме сивобородий  старець, або ж, що будуть змушені допустити в свою інтимність "Великого Брата", який спостерігатиме за ними з укриття і щось собі думатиме… Дорослим людям, чий релігійний розвиток затримався на рівні першого Святого Причастя важко пояснити, в чому полягає дозріла християнська духовність.

У віці 7-9 років релігійність людини дуже ритуальна і магічна. У цей період діти розуміють взаємовідношення між сакраментальним знаком і духовним наслідком як механічну залежність. Якщо людина не виросте з такого мислення, то сприйматиме таїнство подружжя не як зустріч чоловіка і жінки одне з одним і з Христом, яка неустанно твориться, а як магічний ритуал, який повинен автоматично запевнити добрий і щасливий зв’язок. Такі люди вірять, що вистачить вимовити слова присяги, обв’язати руки стулою (епітрахилем), вдягнути обручки, щоб подружжя кохало одне одного, жило щасливо, і навіть ніколи не розлучилося. Люди з такою "духовністю" не помічають, що таїнство подружжя не реалізується лише в самому обряді, а в щоденній турботі і піклуванні про подружню єдність, в безустанній розбудові спільного життя і відданню цих всіх трудів Господу Богу.

Інша група людей уявляє собі, що якби вони серйозно навернулись і віддали своє життя Богу, то напевно повинні були б сидіти годинами в церкві й адорувати Ісуса. Повинні були б "покинути" цей світ, покинути свої професії, захоплення – відмовитись від всього, що пропонує їм суспільство і розпочати цілком нове життя поза соціумом. Залишити світське, тобто безбожне життя і ввійти в сакральну, церковну дійсність. Лише тоді могли вони б вважатися справжніми християнами, дійсно жити близько Бога. Оскільки не бажають цього зробити, то почуваються приреченими на таке будь-яке, таке звичайне життя – може й непогане, але теж не близьке Богові.

Таке уявлення святості є й укритою невірою в воскресіння Ісуса Христа, з яким можна зустрітись всюди на світі, в будь-якому місці і в будь-який час. Святе життя не залежить від місця, воно завжди є там, де зустрічаємо Ісуса Христа, де для Нього живемо і де дотримуємося Його заповідей. Це може бути монастир, але може бути місце роботи, а також помешкання сім’ї, яка щоденно живе з Богом.

Бог освячує подружжя не через їхню відмову від багатьох цінностей цього світу, а через їхні вільні і свідомі вибори добра і цим самим відмову від гріха, який відриває людину від Бога і нищить любов між людьми. Дорога до святості подружжя – це дорога до набуття вміння взаємного кохання одне одного, відкриття нового способу любові, якої немає повсюди в світі, яка має зовсім іншу якість, але завжди в щоденності, в якій подружжя живе – кохають одне одного, живуть, працюють…

Мова про святість подружнього акту, використання символіки ложа як вівтаря пробуджує у деяких людей асоціації з поведінкою в церкві. Дехто переконаний, що там, де є Бог, треба поводитися дуже набожно – не можна голосно розмовляти, треба мати складені руки, не можна жартувати, сміятися, кокетувати, цілуватися, пестити одне одного чи займатися сексом. Коли такі люди чують про святість подружнього акту, то відразу уявляють собі, що такий секс мусить бути позбавлений радості, фривольних ігор, фантазій і привабливих для подружжя позицій. Має бути такий сумний, як традиційні церковні пісні. Їм навіть на думку не спадає, що святим може бути вповні звичайне, нормальне подружнє і родинне життя.

Бог ніколи не нищить добрих прагнень, які сам вмістив в людському серці, не обмежує розвитку людини, не блокує можливостей, які в ній закладені. Зовсім навпаки, дає шанс повного розвитку. Життя з Христом, здійснюване через будування єдності між чоловіком і жінкою, не має на меті заборону людям любові, а оздоровлення, вдосконалення, очищення, ушляхетнення їхньої людської любові і тим самим піднесення її до Бога.

о. Ксаверій КНОТЦ (Ksawery KNOTZ) OFMCap