Переживаю пекельні муки, бо гризе мене почуття провини. Я виховувала дітей з великою любов’ю, сподіваючись, що прищеплені вдома цінності допоможуть їм відрізнити добро від зла. Але з моїх дітей виросли важкі люди, які в багатьох випадках поводяться не так, як слід. Згадуючи євангельське твердження, що погане дерево не може родити доброго плоду, усвідомлюю, що це я – джерело зла. Дуже болісно це переживати, бо я намагалася в житті бути доброю, а як тепер дивлюся на свої виховательські поразки – то бачу їхнє джерело у власних помилках і глупоті. Нині я переконалася, що все, що я роблю, роблю погано. Здається, мені незмога знайти стільки сил, щоб випростувати покручені стежки. Молюся, щоб Ісус Христос вийшов нам назустріч, але не знаю, чи я маю на це право, адже я – оте погане дерево.
Спробуйте заглибитись у свідомість провини, яку носив у собі Апостол Павло. Адже він переслідував людей за те, що вони визнавали Христа! Стефанові та іншим замордованим життя вже не повернеш; не в його силах зробити так, щоб здійснилося те добро, яке вони чинили б на цій землі, якби їх не було вбито. Хтось може заперечити, що цінність мученицької смерті перевищує хоч які блага, що їх мученик міг би ще створити. Але для Павла в цьому жодної втіхи не було: такий погляд може бути в мученика, а не в переслідувача. Хто знає, може і під впливом Савлових переслідувань хтось із християн втратив віру безповоротно? Може, його навернення вони сприйняли як новий вибрик його двоєдушності, внаслідок чого остаточно відійшли від Христа і Церкви? Якщо так і було, то Павло не міг не відчувати себе відповідальним за тих людей!
Але він не переживав пекельних мук через почуття провини. Звісно, він усвідомлював свою провину: "Бо я найменший з апостолів, я недостойний зватись апостолом, бо гонив Церкву Божу" (1Кор 15,9). Але тут же додає: "Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать Його в мені не була марна" (15,10). Отже, Павло не терзається своїм минулим, він намагається наповнити сьогоднішній день ревністю, якої Христос чекає від свого учня. Минуле, разом з тим, чого, з людського погляду, виправити неможливо, Павло ввіряє Божому милосердю. Завважмо, що Апостол і не думає применшувати зло своїх колишніх гріхів, не виправдовується, буцім тоді він був переконаний, що, переслідуючи християн, служить Богу. Зло є злом, навіть якщо він на той час цього не розумів. Але святий Павло не має жодних сумнівів у тому, що, прийнявши такий погляд, він може сподіватися на Боже милосердя.
Якщо Павла терзає його гріховність, то не з огляду на те, що було вчора, а через те, що сьогодні вона перешкоджає йому бути вірним Божому Закону. "Мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?" (Рим 7,22-24).
Це дуже важливо: нам не можна безплідно гризтися спогадами своїх гріхів, навіть якщо їхні наслідки, перед якими ми сьогодні безрадні та безсилі, постійно даються взнаки і тривожать наше сумління. Те, що було колись, треба з довірою віддати Божому милосердю. (Звісно, це не звільняє нас від неустанної готовності виправити те, що ще можна виправити.) Тепер справді важливим є те, щоб не змарнувати нашого сьогоднішнього дня і чинити добро, якого сьогодні від нас чекає Бог. На жаль, часто трапляється так, що люди настільки переймаються своїми давніми гріхами, що вже не думають про те, щоб сьогодні зробити щось добре.
Втім, не виключено, що Ви оцінюєте себе як матір дуже суворо. Що то для Вас за втіха, що, може, хтось більше завинив перед Вашими дітьми? Матері болить передовсім те, що її діти ходять кривими стежками. А навіть якби виявилося, що на ній немає за це ні найменшої вини, все одно її страждання не поменшає й далі. Адже це її діти ведуться негідно!