Майже не можливо перетнути жахливу прірву між 30 та 40 без того, аби не іти темною долиною. Моя подорож не була винятком. Щонайменше сім років позначилися періодом, що найкраще описати як час «споглядальної ПЕРЕОЦІНКИ». У цей період навідували тривожні думки, характерні для чоловіка, який раптово усвідомлює: ВІН НЕ ЖИТИМЕ ВІЧНО. Незалежно від того, чи чоловік християнин, атеїст, агностик чи сповідує нову філософію, він обов’язково ставитиме такі запитання: «Хто я насправді?», «Що я тут роблю?», «Хіба так я хочу прожити решту свого життя?», «Що важливе для мене?», «Хто мене сюди прислав?», «Що Він мені призначив?», «Чи хтось слідкує за моїми вчинками?», «Чи є життя після смерті?» та «Що таке смерть?». Ці та багато інших запитань навалюються на чоловіка в шаленій кількості у середньому віці.

Я глибоко вірую в Ісуса Христа і тому вже відповів для себе на запитання, які належать до моєї віри та моїх стосунків із Творцем. Однак я повинен перенести свої погляди від наївної АБСТРАКЦІЇ до РЕАЛЬНОСТІ. Я повинен зважати на обставини та цілі. Ви вже дійшли до цього періоду свого життя? Чи колись усвідомлювали: тоді, коли біжите так швидко, поринувши у свої щоденні турботи, ви не зауважуєте близько 90% того, що відбувається навколо вас? Саме це не давало мені спокою. Поки я сплачував податки, ремонтував дах свого будинку, міняв шини у машині, виховував дітей, працював і виконував все решта, що очікували від мене, час минав і у пам’яті залишалися лише невиразні обриси. Є моменти у кожного з нас, коли варто зупинитися та сказати: «Хвилиночку, мені потрібно подумати. Світе, припини на мене тиснути, доки я зможу зібратися з думками».

Період переоцінки тривав для мене близько семи років. Я зрозумів, що повинен більше приділяти уваги основним принципам, яких мене вчили... і дотримуватись їх. Окрім того, я зробив два висновки, і зараз вони є найважливішими у системі моїх цінностей. Нічого нового чи унікального, однак моїм читачам це допоможе переглянути основні принципи стабільності сімейного та духовного життя.

Я вже говорив про перше усвідомлення, що змінило мій підхід до всього. Я віч-на-віч стикнувся з моментами життя, які захоплюють подих і минають. Час минав так швидко, немов пролітав крізь пальці. На цій планеті Я також ГІСТЬ. Настає справжній шок, коли ти вперше потрапляєш у такий вир часу.

Пам’ятаю, як одного разу в церкві під час служби я, 48-річний, розмірковував над майбутнім, коли виповниться п’ятдесят. Тоді я згадав про смерть батька, який помер у шістдесят шість. «О, – замислився я, – можливо, мені залишилося лише вісімнадцять років». Тоді я почав роздумувати над значенням цих цифр. (Напевно, проповідь не надихала). Я швидко зрозумів, що якби зараз залишилося прожити ще вісімнадцять років, то я вже змарнував 72% відведеного мені часу. Можна уявити відчуття чоловіка, який вважає себе ще молодим! Дев’ять років тому мені було за тридцять... все ще молодий... Але за два роки вже виповниться п’ятдесят... і залишиться лише 24% життя. Окрім того, не було жодної гарантії, що мені подарують на одну годинку більше.

Я знову задумався над значенням поняття «СЕРЕДНІЙ ВІК». Це спокусливий обман для більшості з нас; коли нам між 30 та 40 – це ще середина життя, а 40 – це 2/3. У 48 за плечима залишилося 3/4 життя. Можливо, смішні цифри, але вони примушують замислитися чоловіка, який вважає себе ще дуже молодим.

Були й інші прикрощі. Наведу приклад із свого життя. Якось я їхав до спортивного залу пограти в баскетбол. Я не жив у місті та не знав хлопців, які зазвичай були завсідниками там. Для цих підлітків на майданчику я, напевно, виглядав 80-річним дідусем. Вони не могли зрозуміти, чому такий старий піжон, як я, думає, що може грати гру нарівні з молодими. Але що вони могли вдіяти? Вони мусили взяти мене в команду.

Ми розділилися чотири на чотири, і моїм суперником виявився сімнадцятирічний хлопець. Цей підліток мав талант від природи, знав про це. Він був дуже рухливий. Незважаючи на нерівність сил, я показав себе. Відкинув років двадцять і продемонстрував давно забуті прийоми. Адреналін переповнював, і я згадав старі трюки. Завдяки удачі та відвазі я забив три м’ячі у корзину на очах у цього молодого завзятого хлопця. Побачивши це, він відступив крок назад, взявся в боки та сказав: «Чоловіче! Ти, напевно, був неперевершеним у розквіті своїх сил!».

Його слова закарбувалися у пам’яті. «У розквіті своїх сил? Я навіть не пам’ятаю розквіту своїх сил!». Потім я схопив куртку та поїхав у готель. Протягом декількох наступних днів моя впевненість у собі похитнулася.

Багато письменників описують вплив такого емоційного стану на усвідомлення плинності життя. Чи не найулюбленішою є Ерма Бомбек. Я бачив шоу Філа Донагю з її участю, коли жінку запитали про переживання з приводу віку: «Я анітрохи не страждаю», – стверджувала вона. «Тоді скільки вам років?» – уточнив Філ. «Я десь між естрогеном та смертю», – відповіла вона.

Ерма пізніше розповіла про свого сусіда, який носив електро-кардіостимулятор, і кожного разу, коли пчихав, відкривалися двері її гаража.

Однак деякі з висловлювань пані Бомбек не були кумедними. Фактично вони відображали вражаючі споглядання над життям. Одне з таких тверджень про процес старіння з’явилося в її книжці «Якщо життя є тарілкою з черешнями, то що я роблю в ямі?». У цій книзі був маленький розділ «Коли мати стає дочкою та коли дочка стає матір’ю?». В основу покладено її стосунки з матір’ю, позначені радикальною зміною ролями з часом. Мати завжди була такою сильною, незалежною та впевненою в собі. Ерма обожнювала її і намагалася бути подібною до тієї, хто подарував життя. Але останнім часом мати явно перетворювалася на дитину.

 

Вперше Ерма помітила зміни, коли якось вони їхали у машині. Ерма сиділа за кермом, а мати – поряд. Раптово з’явилася машина швидкої допомоги, і Ерма була змушена натиснути на гальма. Інстинктивно вона підтримувала матір, щоб та не вдарилася у вітрове скло. Коли небезпека минула, двоє жінок сиділи та дивились одна на одну. Кожна розуміла: щось у їхніх стосунках змінилося... Раніше мати вдавалася би до спроб захистити Ерму.

Вдруге це сталося на День подяки, коли Ерма пекла індичку, а мати сервірувала стіл. Безперечно, мати ставала дочкою, а дочка – матір’ю. З часом перевтілення було виразнішим. Коли двоє жінок ішли на закупи, Ерма казала: «О Боже, ти виглядаєш прекрасно у цій новій сукні» та «Не забудь вдягнути светр, щоб не змерзнути в універмазі». У неї в голові відлунювалися поради турботливої матері: «Застебни пальто, Ермо. Взуй калоші, вдягнися тепло, бережи себе».

Ерма розуміла потребу грати нову роль, але рішуче чинила опір. Вона не хотіла бачити, як сильна, шляхетна жінка ставала залежною... немов дитина... незахищеною. Однак невблаганний плин часу не можна зупинити. Вона мусила вставати вночі, щоб відвести маму у туалет та допомагати у задоволенні більшості її фізичних потреб. Наскільки змінилися їхні стосунки! Коли Ерма була у дитячому садочку, вона зробила руку з гіпсу яскраво-синього кольору, і та висіла у кухні роками. За сорок років мама відвідувала уроки рукоділля для стареньких, де зробила макраме. Воно висіло в її кімнаті.

Коли підкралася старість, Ерма зрозуміла: її лякав такий розвиток подій. Вона попросила: «Мамо! Припини говорити, що бачила батька минулої ночі. Ти знаєш: його вже немає десять років». Але мама нічого не могла з цим вдіяти, бо була не при своєму розумі. На цьому перевтілення закінчилося. Матір стала дочкою, а дочка – матір’ю.

Невдовзі після цього Ерма та її дочка одного дня їхали в машині. Несподівано спереду пригальмувала машина. Інстинктивно дочка намагалася відмежувати Ерму від удару у вітрове скло. Вони подивились одна на одну лише протягом миті, і Ерма вимовила: «О Господи! Як швидко!».

Насправді дуже швидко. Чи не найдивнішим для мене, 40­річного, було спостерігати, як мати ставала мені дочкою та як вона сприймала мене за свого батька. Вона та мій батько були найкращими друзями, його смерть спустошила її життя. Вона так ніколи і не оговталася від цієї раптової смерті. Так немовби від неї відрізали другу половинку.

Пам’ятаю, як одного разу приїхав відвідати її у маленький будинок. Опісля я записав нашу розмову на згадку про цей період життя. Ось ця докладна розмова:

– Як ти сьогодні?

– Я тримаюся.

– Ти сумувала за батьком сьогодні?

(пауза) – Я сумую без нього щодня.

– Я знаю. Як ти думаєш, що він зараз робить?

– Я би теж хотіла це знати. Можливо, він на Марсі чи Юпітері вивчає їхню будову.

– Ти кохала його, мамо, чи не так?

– Саме так, Джиме.

– Мамо, я дуже хвилююся, що ти тут живеш сама. Тобі треба виходити та зустрічатися з людьми – робити щось.

– Ні, все добре. У мене немає жодного бажання виходити.

– Я тебе люблю, мамо.

– Я люблю тебе, Джиме.

Син ставав батьком, а мати перетворювалася на дочку. Пам’ять матері погіршувалась, і багато з того, про що говорила Ерма Бомбек, стало мені знайомим. Невдовзі мама потерпала від хвороби Паркінсона, і цей стан погіршувався аж до смерті у 1988 році. Інша розмова відбулася за двадцять один місяць до кінця і стала дуже важливою для мене. Я записав цю розмову на диктофон, як тільки зрозумів її значущість.

Ширлі та я саме відвідали маму у притулку для старих, де вона жила. Мама дуже швидко постаріла за останні тижні і не розуміла, про що ми говорили. Але сьогодні Бог послав нам благословення. Коли ми приїхали, мама спала. Ми тихенько сіли збоку, і вона прокинулася. Відразу впізнала гостей і вперше за останні тижні могла висловити свої думки та усвідомлено відчути нашу любов. Я скористався нагодою, бо не знав, чи буде інша, погладив по чолі та поплескав по руці та подякував за те, що була хорошою матір’ю. Я ще висловив вдячність за належно виконану місію доброї жінки для мого батька – дружини покликаного до служіння пастора. Я подякував за життя у згоді з християнськими принципами і вірність Христу, якого прийняла у двадцять два роки. Я погладив її по обличчі і подякував їй за жертовність, коли я вчився у коледжі, за те, що обходилася без найнеобхіднішого. Я подякував за приїзд до нас у медовий місяць і залишені двадцять доларів на бокали у серванті, хоча знав: у неї самої більше немає. Я сказав: не лише ми любимо її, але і сам Господь. Вона усміхнулася – вона зрозуміла це. Вона взяла мене за руку та сказала: «Знаєш, я довго думала». І я запитав: «Про що саме?». І вона відповіла: «Це все, майже кінець. Я майже виконала свою місію. Майже все зроблено». Я заспокоїв: «Мамо, коли ти відійдеш, ти знаєш, що на тебе чекає батько». Вона усміхнулася, зрозумівши слова. Тоді я додав: «Ісус також чекає на тебе. І Він скаже: “Життя прожито добре. Ти є доброю та вірною служницею”». Тоді я помолився за неї і подякував Господові за те, що зробив її доброю жінкою, та за її любов у моєму житті. Вона сказала, що любить нас, і ми попрощалися. Часом ми не знаємо, коли випаде остання нагода поговорити відверто. Так сталося, що нагода виявилася справді останньою, і я вдячний за присутність Господа у цей день.

Це була остання свідома розмова з моєю матір’ю. Я завжди буду вдячний за ті останні моменти перед смертю на землі.

Згадувана вище плинність часу стосується не лише середнього віку, він сприймається гостріше з роками. Ті, хто молодший, як я здогадуюся, мають із цього приводу власну думку. Уважно придивіться до своєї сім’ї, а особливо до змін стосунків із дітьми. Саме на тісних стосунках відображається плинність життя. Якщо ви їдете у пасажирському поїзді і хочете знати швидкість пересування, гори вдалині не зможуть підказати відповідь. Для кращої орієнтації краще дивитися на землю найближче до потяга. Так і найближчі вам люди віддзеркалюють найбільші зміни. Діти швидко виростають, і кожен новий день не подібний до іншого. Динамічну природу життя ми помічаємо за ростом та розвитком дітей.

Я можу прочитати ваші думки на цю тему: «Що за жахлива ідея! Для чого замислюватися над плинністю та недовговічністю життя?». Відповідь ми знайдемо у Святому Письмі. Плинність життя є важливою біблійною концепцією. Цар Давид сказав: «Чоловік бо – дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі. Потягне над ним вітер, і його немає, і місце, де він був, його не впізнає більше» (Пс. 103,15-16). Мойсей також про це говорив: «Навчи ж нас дні наші рахувати, щоб ми дійшли до розуму доброго» (Пс. 90,12). Як бачимо, мудрість з’являється завдяки розумінню тимчасової природи цього життя. Ісус звернувся до багатого чоловіка, який думав про довге життя попереду, і назвав його дурнем. Ми би були дурними, якби думали: ніщо не зміниться чи вічні істини можуть почекати. Тому що у Святому Письмі написано: «Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе» (Лк. 12,20). Якщо такою є природа людського існування, тоді ми би мали визнати її та жити відповідно. Саме це мене дуже турбувало у період середнього віку.

Тепер розглянемо другий висновок, який з’явився завдяки досвіду середнього віку. Єдине правдиве джерело значення життя полягає у любові до Бога і Його Сина Ісуса, любові до людства і починати потрібно зі своїх сімей. Порівняно з цими фундаментальними істинами все інше є мізерним та неважливим. Безперечно, мусить бути набагато обґрунтованіша ціль існування на землі, ніж просто заробляння грошей та наживання маєтків!

Ширлі та я зрозуміли неважливість грошей із самого початку спільного життя. Після одруження у нас не було майже нічого, і на таку скруту ми були приречені років десять. Відсутність фінансових проблем пояснювалася відсутністю фінансів. У мене нарешті з’явилася можливість навчатися в університеті Південної Каліфорнії, і, на щастя, без оплати, що настільки би обтяжувала нас. Після закінчення я зразу влаштувався на роботу у цьому ж університеті на факультеті медицини і почав заробляти на життя. Потім я написав свою першу книжку, і врешті ми змогли купити меблі у будинок.

Я би збрехав, приховавши радість від придбання оселі, де було достатньо місця для всіх. У період середнього віку ми зрозуміли, яким тимчасовим та порожнім може бути матеріальне, за неправильного сприйняття. Здавалося, Господь щодня наголошував на цьому для Ширлі та мене. Якось ми поринули у настільну гру, що привернула мою увагу. У дитинстві я дуже любив ігри, особливо «Монополію» від «Паркер Бразерз». Я дуже вправно у неї грав. Але це було у минулому, і я забув про це, аж поки шестилітня дочка не прийшла додому, захоплено розповідаючи про «нову гру – Монополію». Дитина просила Ширлі та мене приєднатися до гри, і ми погодилися.

Одного вечора, коли Раян пішов спати, ми розпочали, і дуже швидко я захопився грою. А чому б і ні? Майже від самого початку я почав багатіти. Незабаром я став власником низки шикарних готелів і почувався чудово. Члени сім’ї кривились, але мене все влаштовувало. У мене в кишені була банкнота у п’ятсот доларів, така ж сама на столі та навіть у взутті. Те, що я переживав, виглядало як прості й очевидні вияви жадоби.

Гра швидко обірвалася, коли Ширлі та Дана приземлилися на моїх готелях і намагалися довести до банкрутства. Раптово гра закінчилась. Я виграв. Сім’ї не дуже сподобалася така не зовсім чесна гра, тому всі вкладалися до сну злими та ображеними, а я мусив поскладати все на місце. Приблизно опівночі я сам сидів у вітальні, почувався якось дивно – безсилим та незадоволеним. Захоплення та бажання змагатися щезли. Я виграв. І що з того? Я почав сортувати виграні гроші та класти їх назад у коробку. Мої гарні п’ятисотові банкноти неохоче поверталися в «банк». Тоді я поскладав та повернув на місце свої такі жадані володіння... два найвідоміші готелі. Таке багатство щезало на очах.

Тоді Господь звернувся до мене. Ні, це не був голос, який можна почути, але він промовляв до мене думками, які крутилися в голові цього вечора:

Джиме, будь уважним. Я тебе чогось навчу. Це не просто звичайна гра у «Монополію». Вона дуже подібна до гри як складової життя. Ти працюєш в поті чола, щоб одержати багатства.., щоб будувати та розвиватися.., щоб відкрити банківські рахунки, купити будинок, відкладати на пенсію та інше. Все своє життя ти накопичував... для впевненості у майбутньому. І одного дня всьому цьому кінець. Ти турбуєшся про справи на роботі, коли раптово відчуваєш біль у грудях, який віднімає ліву руку. «Невже це...?» – запитуєш себе ти. Або під час ранкового душу випадково наштовхуєшся на випуклість на тілі. «Я ніколи не зауважував там горбика. Може, перевірити ще раз». Або їдеш на машині і перелаштовуєшся на іншу смугу, не дивлячись у тилове дзеркало. Один необережний рух – і все закінчено. Гру закінчено, і все повертається на свої місця. Правило передбачає: ти нічого не можеш забрати з собою. Навіть монети в десять центів. До могили нічого не візьмеш. Ми з’являємося на світ із затиснутими кулаками, а помираємо з відкритими долонями. Так чинить із нами життя. Кожен повинен відповісти на запитання, поставлене дурному багачеві: «А те, що ти зібрав, кому воно буде?» (Лк. 12,20).

З часів античності чоловіки відчайдушно намагалися перемогти у грі та досягнути своєрідного земного безсмертя. Єгиптяни збудували піраміди та наповнили їх всілякими цінними речами, сподіваючись забрати з собою в інший світ. Перепрошую, Фараоне! Грабіжники гробниць скористалися з цієї помилки за декілька століть. Ще за тисячу років іспанці полювали за «фонтаном молодості», щоб повернути час. Гарна ідея.

Пошуки тривають і сьогодні. Ось деякі з сучасних способів, завдяки яким чоловіки шукають безсмертя:

1. Через МИСТЕЦТВО. Рембрандта, Пікассо, Моцарта, Баха, Бетховена та американського архітектора Френка Ллойда Райта пам’ятають після смерті.

2. Через ФІЛАНТРОПІЮ. Карнегі, Рокфеллер та Гантінгтон увічнили себе у культурі, будуючи бібліотеки, концертні зали та лікарні.

3. Через БІЗНЕС. Форд, Крап, Джеті та брати Ворнер досягнули безсмертності своїх імен... хоч би так.

4. Через ДІТЕЙ. Генрі VIII так накопичував статки, що родовід та спадок пережили його.

5. Через ЛІТЕРАТУРУ. Століттями пам’ятатимемо Платона, Шекспіра, Достоєвського та Стейнбека.

6. Через ПОЛІТИКУ та ІСТОРІЮ. Вашингтон, Лінкольн, Черчілль та Рузвельт забезпечили собі місце в історії.

7. Через ЗАВОЮВАННЯ. Олександр Великий, Юлій Цезар, Адольф Гітлер, Йосиф Сталін, Мао Цзедун є відомими особистостями.

8. Через НАУКУ. Галілей, Ньютон, Ейнштейн, Едісон та Губл відзначилися так само.

9. Через КРЕОНІКУ. Останнім часом люди заморожують своє тіло, сподіваючись на оживлення за рахунок медичних технологій. Ну що ж, успіху!

Є інші підходи до того, що нависає над людством... наближення смерті. Однак всі вони мають суттєвий недолік: передбачають лише збереження пам’яті про людину, а не допомагають уникнути нещадного кінця. Рано чи пізно навіть ті, що досягнуть безсмертності у культурі, помруть, як усі ми. Ось що Джон Браун написав у баладі, присвяченій громадянській війні: «Його тіло лежить зіпсованим у могилі».

Правдиве вічне життя можливе лише завдяки існуванню одного джерела. Це є безкоштовний дар тим, хто вірять у Господа Ісуса Христа, приймають його відкуплення за гріхи. Лише через ці Ворота ми можемо втекти від жала смерті та перемогти її.

«Досить правдоподібно, – може зауважити хтось критично, – але я не збираюся накопичувати багатство для себе. Хочу передати його своїм дітям та майбутнім поколінням. Я хочу, щоб їм було легше, ніж мені.., щоб у них був стартовий капітал».

Ширлі та я багато думали та розмовляли про це, ми також думали про наших дітей. Навіть якби ми могли залишити їм великий спадок, чи було би це розумно? Думаю, ні. Потрібно мати міцну руку, щоб втримати повний келих, а гроші зруйнували життя багатьох людей.

У соціологічному дослідженні під назвою «Багаті діти» ми читаємо про різні випадки з життя особистостей, які успадкували великі маєтки. Результати були однаковими: багатство, передане другому чи третьому поколінню, спустошує життя. Тоді борються, щоб заволодіти ним. Втрачають стимул до праці. Живуть розпусним життям. Ганебно витрачають гроші. Дехто навіть вдається до самогубства. Слова апостола Павла про те, що любов до грошей є корінням усього зла (1Тм 6,10), є правдивими.

Чи хочемо ми заподіяти таке «зло» нашим дорогим дітям? Безперечно, ні. Звичайно, добре допомогти наступному поколінню піднятися на ноги чи купити перший будинок. Але якщо метою є нагромадження багатства для тих, хто не заробляє, то ми наражаємо дітей на великий ризик спокус сатани. Аналогічно ми не повинні вилазити зі шкіри, щоб дати дітям те, чого самі не мали в дитинстві, бо просто не зможемо це зробити.

Можливо, саме тому після досягнення періоду середнього віку я дещо зрозумів. Діти (та інші близькі люди) є єдиним, що зможу забрати з собою на небо. Отже, залишив свою роботу на факультеті медицини у 1977 році і відкинув майже всі запрошення на публічні виступи. Я зрозумів: діти є тимчасовими мешканцями у мене вдома... вони швидко виростуть та житимуть окремо. Батьківство – недовгий період, і потрібно приділяти цьому увагу вже або не повертатися до цього ніколи. Тому я переглянув свої професійні обов’язки та сконцентрувався на сім’ї. Цей час був найкращим періодом: я прийняв декілька невдалих рішень у своєму житті та декілька досить добрих. Діти швидко залишили дім, і я дякував Господу, що не змарнував час, занурюючись у їхні справи.

Ось лист, написаний сину Раяну того дня, коли він пішов вчитися у коледж. Це, можливо, пов’язане з чи не найважливішим моментом, про які я говорив. У цьому листі є все, що я зрозумів із роками, і як би було добре, коли б я помітив подібне у молодості:

Двадцять три важливі роки минули від ранку 6 жовтня 1965 року, коли на світ з’явилася наша перша дитина. Миттєва та нераціональна любов виникла того дня між новим татом та його немовлятком – дочкою Даною-Анною, яка зайняла перше місце у домі Добсона. Як я люблю цю маленьку дівчинку! Кожного ранку вона плакала в дверях, коли я ішов працювати, і кожного вечора радо мене зустрічала наприкінці робочого дня. Можна було подумати, що ми не бачилися пару місяців. Чи міг я любити іншу дитину так само? Я сумнівався у цьому.

Тоді п’ять років по тому маленький хлопчик Джеймс Раян з’явився на світ, і все повторилося. Він був моїм хлопчиком – єдиним сином, якого я мав честь виховувати. Це неймовірна радість бачити, як він росте, розвивається та вчиться. Я пишався бути його батьком, хотів, щоб він мені довіряв. Коли син був маленьким, я вкладав його спати кожного вечора, ми сміялися, бавилися та розмовляли з Ісусом. Я розкладав у цілому домі іграшки-тваринки його сестри, потім ми вимикали світло і полювали на них із ліхтарями та іграшковими рушницями. Він ніколи не втомлювався від цієї простої гри.

Але час для забав минув.

Сьогоднішній день – офіційний початок «спустошення нашого сімейного гнізда» для Ширлі та мене. Дана рік тому закінчила коледж та будує своє щасливе життя. Було важко, коли вона у 1983 році залишила батьківський дім, але заспокоювало те, що Раян залишиться вдома ще на шість років. Як швидко минули всі ці місяці, і сьогодні формально ми вже не батьки. Ми відвезли Раяна в аеропорт, і він вирушив до Колорадо брати участь у літній п’ятитижневій програмі. Потім у серпні він почне навчатися в коледжі у Мідвесті. Хоча син періодично приїжджатиме, наші стосунки не будуть такими самими. Можливо, вони стануть кращими, але однозначно відрізнятимуться. А мені ніколи не подобалися безповоротні зміни.

Я знав про настання цього моменту, і, хоча допомагав іншим впоратися з усім, визнаю: мені було боляче, що Раян покидає батьківський дім. Два останні тижні ми прибирали не потрібні речі в його кімнаті. Раян любить збирати те, що нікому вже не придасться: старі вуличні знаки, поламані машинки, а найбільше вудки для риболовлі. Вся сім’я наполегливо працювала, занурившись у безлад його кімнати. Врешті вчора Ширлі та Раян допакували решту коробок та випорожнили останню шухляду. Роботу закінчено. Валізи спаковано. Наш син готовий до від’їзду.

Близько півночі Раян прийшов до мене в кабінет, і ми проговорили до ранку. Він завжди любив поспілкуватися ввечері. Я не розкрию зміст розмови. Це надто особисто, щоб ділитися. Скажу єдине: ранок настав дуже швидко, і ми поїхали в аеропорт. Я прямував дорогою, раптом стало дуже сумно. Я думав, що не зможу витримати прощання. Не тому, що я боявся чи не був готовим до сюрпризів майбутнього. Ні, я сумував за минулим – тим чудовим періодом у моєму житті, коли діти були менші та їхні голоси лунали у домі. Я не зміг стримати сльози під час прощання в аеропорту.

Потім Ширлі та я самі поїхали додому, де улюблені син та дочка виросли від немовляток до дорослих.

Будинок, який ми залишили у поспіху, став зовсім іншим. Він став монастирем-моргом-музеєм. Нас оглушувала тиша. Все у домі нагадувало про щось. Я зайшов у кімнату Раяна та сів на підлогу біля його ліжка. На цьому місці колись стояло дитяче ліжечко. Незважаючи на те, що минуло багато часу, я все ще бачу його маленьким, який бігає та стрибає мені на руки. Це були щасливі моменти у моєму житті. Я пригадую хлопчика у новенькому ковбойському одязі та з розмальованим пакетом із канапками. Ці образи і досі у пам’яті. Потім переді мною з’явився семирічний хлопчик. Він усміхався, і я зауважив: у нього немає передніх зубів. У його кімнаті жили жуки, жаби та тарантул Пебер. Хлопчик щез, як тільки я хотів його обняти. Тоді незграбний підліток зайшов до кімнати і жбурнув свої книжки на письмовий стіл. Він глянув на мене, немов кажучи: «Припини, тату. Заспокойся!».

Я пам’ятаю, що сказав тоді. Я пам’ятаю, що радив пізніше: «Відкрий своє серце найріднішим, незабаром настане час, коли шини у велосипеді спустяться, скейтборд зламається та лежатиме в гаражі, на гойдалці ніхто не відпочиватиме, а на ліжках ніхто не спатиме. На Різдво біля каміна не висітиме панчоха для подарунків, і у домі буде дуже тихо. Я знав, що цей час настане, і усвідомлював: так повинно бути. Я прийняв це. Я ніколи не хотів втримати наших дітей удома. Але відчуватиму сум, бо найдорожчі хвилини батьківства для мене закінчаться». На жаль, день, якого я так побоювався, настав. Якщо ви вважаєте, що я безнадійно сентиментальний щодо своїх дітей, то маєте рацію. Найбільшою радістю мого життя був привілей виховувати дітей на служіння Господеві. Все ж таки я не очікував такого сильного болю, коли Раян мав залишити батьківський дім. Здавалося, я готовий до цього моменту, але лише зараз усвідомив, наскільки дорогими є для мене люди, яких люблю.

Однак це не просто кінець формального батьківства, що сьогодні перевернуло моє життя. Мені було сумно за людей. Коли Раян сів на літак у Лос-Анджелесі, я знову переконався у недовговічності життя та тимчасовій природі всіх речей. Коли я сидів на підлозі у його кімнаті, то чув не лише голос Раяна, а також голоси матері та батька, які тут сміялися та любили сюди приходити. Їх вже немає серед живих. Ширлі та я колись до них приєднаємося. Хтось раніше, а хтось пізніше. Як сказано у Книзі пісень, ми лише «тимчасово тут». Життя складається з щасливого «привіт» та сумного «до побачення». Немає нічого постійного, навіть у родинному домі. З часом ми повинні попрощатися з тим, що настільки цінне. Так. Я відчув холодний вітерець змін у своєму домі того ранку, і я зрозумів, що це означало.

Якщо б ми розуміли недовговічність життя на землі, то прагнули би вічних істин. Чи наважився би 15-літній чоловік на любовну аферу, якби знав, що незабаром стоятиме перед Господом? Чи жінка би ставилася до родичів свого чоловіка неприхильно, чи починала дріб’язкові чвари, якби передчувала близький кінець? Чи жінки та чоловіки би ганялися за багатством чи статусом у суспільстві, якби знали, що незабаром їхні маєтки заберуть? Це ілюзія стабільності, вона спотворює наше сприйняття та впливає на зміни у нашій і без того егоїстичній поведінці. Коли ми розуміємо вічні істини, то хочемо жити з Господом та привести до нього всіх, кого любимо.

Кожному з своїх читачів я ставлю це важливе запитання. Якби ми розуміли, що діти не відчувають душевної рівноваги – і ми можемо разом жити вічно на небі, лише відкривши їм Христа, – чи ми би змінили своє життя? Чи ми би зігнорували таку чудову можливість та знехтували нею, якби розуміли велику відповідальність? Думаю, ні. Я молюся, щоб ви думали так само.

Я закликаю матерів та батьків маленьких дітей звертатися до вічних істин щодня. Не лякайтеся відповідальності батьківства. Так, це виснажливе і важке завдання, і моменти відчаю є неминучими. Але прошу: не зупиняйтеся. Встаньте на коліна перед Господом та просіть у Нього сили та розуму. Довершіть те, до чого Він вас покликав! У житті немає важливішого завдання, і ви зрозумієте завдання чіткіше, коли стикнетеся з актуальним для нас із Ширлі періодом. Невдовзі і ви, обіймаючи своїх дітей, будете прощатися з ними та повертатись у пустий дім. Так влаштоване життя.

Нехай Бог благословить вас. Я люблю вас у ім’я Христа.

 

---

Д. Добсон, Відверта розмова з чоловіком, перекл. О. Кулина, Свічадо, Львів 2011, с. 8-25.