У колі сім’ї

Мій досвід набутий в різних культурних середовищах. Я виросла в Америці. Десять років прожила в Африці. Спочатку неодруженою, а потім заміжньою. Сьогодні я живу в Європі.

Особливо багато я навчилась в Африці. Тому не дивно, що часто писатиму про це. Африканська жінка набагато тісніше зв’язана з природою, ніж ми, що належимо до західної культури. У значно більшій мірі, ніж ми, вона почуває себе у центрі своєї сім’ї. Вона покладається сама на себе, навіть коли у неї горе. За це я завжди захоплювалася нею. Чим краще розуміла своїх африканських сестер, тим краще я починала розуміти саму себе.

В Африці ще деякі речі відбуваються відкрито, на очах усіх, а в нас вони є вже штучно прикриті так званою цивілізацією. Певні почуття і уявлення виступають там перед нами відкрито й допомагають краще себе пізнати і зрозуміти.

Чи ми емансиповані?

В африканському суспільстві жінка й надалі є другорядною істотою. Якщо хтось, так як я, прожив довший час у цьому суспільстві і бачив на власні очі страждання жінок, то може дуже добре зрозуміти, з яких джерел бере силу прагнення жінок до емансипації, про яку в нас так багато говорять. Африканський мужчина розглядає жінку як особисту власність. Він говорить про неї, як про свій дім, або своє поле. Він розглядає її, як, свого роду, гарну землю, у яку він висіває своє насіння, а оскільки сіяч є важливіший від землі, то й чоловік має більше значення, ніж жінка. Вона є тільки перехідним ступенем, тільки засобом, який веде до мети. Як стебло виростає із зерна, так і дитина росте з насіння чоловіка і тому належить йому. Жінка є тільки «поживним ґрунтом». Сини є важливішими від дочок, тому що вони є носіями насіння, яке продовжує життя.

Зрозуміло, що такий спосіб мислення спирається на неправильних біологічних уявленнях. Але він пояснює жіночу дискримінацію, яка проходить майже через усі культури світу. А чи ми її повністю перемогли у західному культурному колі? Ця дискримінація проявляється приховано, швидше у підсвідомій, ніж свідомій поведінці і діях. Подумаймо, скільки шкоди ще сьогодні завдає наше суспільство незаміжній жінці, яка не мала «щастя» бути «власністю», «поживним ґрунтом» для чоловікового насіння. Все ще залишається проблемою для незаміжньої жінки вийти самій ввечері, повечеряти у ресторані на самоті або самій провести відпустку!

Якщо батько каже, що у нього троє дітей, можна прийняти з великою правдоподібністю, що у нього три дочки. Інакше він сказав би, що у нього три сини. Один священик розповідав мені, що коли його дружина народила другу дівчинку, члени його сільської парафії вагалися, цілком серйозно, чи вони повинні його поздоровляти. Як бачите, ми не відійшли аж так далеко від Африки.

Тим самим хочу сказати, що боротьба за рівноправ’я жінки не обмежується тільки домашніми справами, але вона повинна також визначити їй достойне місце у суспільстві. На жаль, цей так званий жіночий рух, який намагається зробити пролом у справі емансипації жінки, йшов до цієї пори неправильним шляхом. Тому він насправді досягнув протилежного тому, що хотів зробити.

З дивовижною запопадливістю цей рух перейняв саме від африканського загумінкового забобону те, що, мовляв, все жіноче – неповноцінне, та зробив з цього висновок: тільки така жінка може вважатись емансипованою, яка за своїм характером найбільш подібна до мужчини. Чим більше їй вдасться усунути жіночість і уподібнитись чоловікові, починаючи із зачіски й одягу і закінчуючи своїми почуттями, аж до статевих переживань – тим краще може підтвердити ця «чоловікоподібна» жінка своє «я» і чоловіки будуть її вважати за рівноцінну собі.

Але, фактично, це є фатальною помилкою. Якраз через зрівняння з мужчиною і заперечення у собі жіночності жінка втратила те, що було їй властиве: бути такою, яку здобувають мужчини. Такій емансипованій «чоловікоподібній» жінці мужчина не захоче уступити місце, не подасть пальто, не пропустить у двері. Вона не достойна того, щоб він здобував її.

Коли моя шістнадцятирічна дочка прибула на студентську конференцію з ногою в гіпсі, ніхто не взяв від неї валізки. «Прогресивні» студенти обходились з нею, як з «емансипованою». В одному з німецьких міст стояв на стоянці автомобіль. На задньому вікні була наклеєна картка з номером телефону і напис: «Хто хоче винайняти невільницю на двадцять чотири години?». Все це яскраво вказує на те, куди веде неправильний шлях емансипації. Мета перетворюється у її протилежність. Мужчина реагує на жінку, яка не шанує своєї жіночності, дуже логічно і «правильно». Він ставиться до неї так, як вона сама себе трактує.

Не зрозумійте мене неправильно, я не хочу загальмувати справедливе стремління жінки до емансипації і намагатися повернути колесо історії назад. Завдання, яке я собі поставила, виглядає інакше: я хотіла б допомогти емансипованій жінці зберегти свою жіночність. Адже те, що жінка є жінкою, а мужчина – мужчиною, дане Богом і разом творить образ і подобу Бога (пор. Бут. 1,27).

Дорога, яку я пропоную і яку я сама пройшла, спрямована в інший бік. Я тверджу, що емансипованою є не та жінка, яка уподібнюється до мужчин, а та, яка себе повністю стверджує у своїй відмінності як жінка. Тільки таку жінку визнаватиме чоловік, тільки її він буде намагатись здобути та боротись за неї, а на суперницю – чоловікоподібну жінку – реагуватиме вороже і зневажливо. Адже вона не дає йому можливості показати себе мужчиною. Коли вона засипає прірву між статтю, рівночасно засипає його найкращі творчі сили.

Якось запитали одного чоловіка в розквіті його професійного життя, як йому вдається жити у такій злагоді з самим собою. Не вагаючись він відповів: «Тому що моя жінка живе у гармонії зі собою і, тим самим, зі світом, і, зрозуміло, зі мною». 14 травня 1904 року поет Райнер Марія Рільке, отже мужчина, написав у листі сьогодні майже пророчі слова: «Дівчина і жінка будуть у своєму новому розвитку тільки тимчасово наслідувати погані чоловічі звички і чоловічі професії. Після таких непевних переходів виявиться, що жінки пройшли тільки через ряд перемінних, часто смішних маскарадів, щоб очистити свою власну істоту від спотворених впливів іншої статі. Жінки, які живуть більш безпосереднім, плодотворним і довірливим життям, мусять, власне кажучи, стати зрілими людьми, більш людськими, ніж несерйозні, чванливі і запальні чоловіки, які недооцінюють те, що вони, на їх думку, люблять».

Отже, в емансипації жінки не йде мова про якесь дешеве прирівняння до чоловіка, тільки про щось набагато дорожче, важче і цінніше – про її САМОАКЦЕПТАЦІЮ і ЖІНОЧУ СВОЄРІДНІСТЬ.. 

 

Інгрід ТРОБІШ, співзасновниця Місії сімейного життя, місіонерка в Африці, письменниця.

 

---

І. Тробіш, Бути жінкою – це радість… і яка роль у цьому чоловіка, перекл. Х. Шумиляк, Свічадо, Львів 1998, с. 9-12.