Дошлюбна чистота – шанс на щастя чи занадто вимогливий ідеал?

Ідеалізування та драматизування дошлюбної чистоти

Не можна, щоб обґрунтування потреби дотримання чистоти, впадало в дві крайності. Першою крайністю буде ідеалізація самого очікування на шлюб, яка б полягала на перебільшеному акцентуванні волі людини, яка має тільки "опанувати потяги тіла", з одночасним легковаженням об’єктивних проблем та труднощів, які зовсім не пов’язані з "підставленням себе на спокуси" молоддю. Такий погляд не бере до уваги описаних вище специфічних пережиттів пари наречених та динаміки сексуальних прагнень, які ж не обмежуються суто тілесними потребами. Панування над собою прирівнюється тут до сексуальної чистоти кожної іншої людини – наприклад, самотньої особи, священика, що живе в целібаті, а навіть чоловіка чи дружини, які періодично з різних причин утримуються від пожиття. Кожна з цих осіб в межах відповідної до її життєвого стану чистоти цілковито або тимчасово відмовляється від сексуальних контактів. Звісно, всі ці особи, подібно як і наречені, мусять силою волі опановувати свій сексуальний потяг. Однак, ситуація пари наречених все-таки дещо відрізняється. Певна річ, мусять мати сильну волю – адже вони особи вільні; мають Освячуючу Благодать та здоровий глузд, отже можуть розсудливо керувати своїми діями. Тим, що однак відрізняє їх від перерахованих прикладів, є факт, що вони вже перебувають у зв’язку, кохають одне одного – а ще не можуть мати інтимних відносин, ніби вже є разом – проте ще окремо, творять єдність – хоча ще не повну. Їхня ситуація суб’єктивно може здаватись суперечливою. Бо ж, скажімо, священик, будучи вірним своєму покликанню, дійсно відмовляється від сексу, причому на все життя, однак, якщо сприйняв целібат і внутрішньо з ним ототожнився, то не відчуває болючого розривання, хоча, звісно, й переживає сексуальні потреби. Відмовляється він таким чином від однієї цінності і прагнень заради іншої цінності, пов’язаної з глибшими, важливішими та більш життєдайними для нього прагненнями. Отож ця відмова є частиною його покликання, щастя і тотожності. Якби покинув священство і зв’язався з жінкою, то передусім зрадив би себе самого, свій вибір, який зробив, свої цінності, яким себе присвятив. Можна б ризикнути стверджуючи, що дотриматись чистоти самотній особі або священику легше, ніж парі наречених, але ця трудність не полягає лише в тому, що ті відчувають більшу спокусу чи мають більше приводів до гріха. Просто самотня особа, священик, чоловік чи жінка, які не зраджують одне одного, сприйняли свій життєвий стан, ототожнили себе з ним – для них чистота і вірність є просто реалізацією власної самобутності. У наречених інакше – їх тотожністю і вибором є єднання одне з одним (як духовне, так і тілесне) – та незважаючи на цей вибір мусять на це єднання чекати, відкладати його.

В катехетичній аргументації часто використовується порівняння дошлюбної чистоти з подружньою вірністю – якщо людина до шлюбу не вміє опанувати свого потягу і "мусить" мати інтимне пожиття, то існує небезпека, що в подружжі також, з невміння опанувати себе, зраджуватиме кохану особу. Слушно говориться, що дошлюбний секс призвичаює людину до сексуального пожиття поза контекстом подружнього зв’язку – виключного, незмінного зв’язку, тобто до сексу з особою, яка не є чоловіком чи дружиною. Не можна все ж узагальнювати і приписувати такого підходу всім парам, які мали дошлюбний сексуальний досвід. Бо ж не кожна така пара приречена на невірність в майбутньому подружжі. Якби так було, то ситуація була б драматичною! Попри все людина, яка погоджується на сексуальні відносини до шлюбу, у власному відчутті нікого не зраджує. В свою чергу, будучи в подружжі, кожний відчуває приналежність до коханої особи – подружня зрада, таким чином, є для нього набагато радикальнішим переступом проти власних життєвих виборів ніж дошлюбний секс (весь час говоримо про суб’єктивне відчуття даної ситуації та мотивацію людини). Рішення, щоб не чекати до шлюбу з сексуальним пожиттям не зроджується з одного приводу – невміння панувати над сексуальним потягом чи браку дисципліни в цій сфері.

Друга крайність – це перебільшення труднощів, пов’язаних з дотриманням дошлюбної чистоти. Настає воно тоді, коли відносини двох молодих люблячих одне одного людей уявляються як драматична боротьба за душу з сатаною, боротьба на смерть і життя. При такому погляді багато підозр і страху, всюди ввижається гріх, робиться наголос на уникання нагод для нього. З цим пов’язується страх перед фізичною близькістю, тілесною ніжністю, яка може сексуально збудити і розпалити (що, зрештою, є природнім). Нажаль, такий підхід, хоч буває ефективний в переконанні до уникання пожиття (насправді, до відлякування від нього), може довести до хибного розуміння і переживання тілесного контакту пізніше, в подружжі. Тілесна близькість і сексуальне прагнення можуть навіть стати "огиджені" в розумінні молодих людей (найчастіше з сильним релігійним мотивуванням). Якщо перед подружжям навіть кожне притуляння чи поцілунок сприймається як гріх чи, щонайменше, "виставлення себе на спокусу", то в подружжі не легко буде "переставитись" і гармонійно переживати тілесну єдність, яка ж є задуманою Творцем невід’ємною частиною сакраментального подружжя і чудовим пережиттям єдності чоловіка та дружини. Людина – це не комп’ютер, який в будь-який момент можна перепрограмувати. В такому судженні не вистачає позитивного погляду на любов і сексуальність, бракує сприйняття почуттів і прагнень в цій сфері, котрі все ж провадять молодь до сакраментального подружжя і є частиною людської природи, на якій "будує Божа Благодать". Замість цього відбувається викривлення людської сексуальності, сприйняття її як сфери, що є найбільшою загрозою для душі і спасіння, трактування сексуальних прагнень тільки як спокуси та прояву пристрасті. Такий погляд суперечить християнському баченню людини.

Потрібно щиро визнати, що дотримання дошлюбної чистоти є важким навіть для релігійних людей, є боротьбою, що вимагає мудрого і сповненого розумінням підходу як самої молоді, так і тих, хто їх виховує і провадить. Не можна давати молодим людям неправдиву надію, що відмова від пожиття не породжує труднощів, що вистачить мати сильну волю і все буде гаразд. Навіть найбільш релігійна, "одухотворена" і рішуче налаштована щодо чистоти пара наречених, рано чи пізно досвідчить внутрішнього конфлікту між природнім прагненням сексуальної близькості і вимогою незайманості. Така конфронтація виникає з природніх і добрих прагнень. Не обов’язково з браку віри та опанування в сексуальній сфері. В цих зусиллях не вистачить лише знань про моральні вимоги як наказ згори. Тут конче необхідна добре обґрунтована і обдумана особиста мотивація.

Дати надію, а не моралізувати

Свідомість специфічних рис дошлюбного періоду породжує запитання: як говорити і переконувати до дошлюбної чистоти та яким чином переживати ситуацію певного "заперечення"  власних найглибших прагнень, пов’язаних з почуттями та взаєминами з коханою особою? Як впоратись з болючим роздвоєнням між прийнятими принципами та потребою серця? Звісно, не достатньо тут лише негативної мотивації – зосередження тільки на заборонах, на тому, що так не можна. Навіть дуже слушно підібрані аргументи "проти" дошлюбних статевих контактів не звучать переконливо для людини, яка переживає кризу цінностей, хоч знання про болючі наслідки такої поведінки може стати ефективним для стримання в хвилини випробування. Однак, щоб людина могла гармонійно реалізувати моральні принципи власної віри, як і власні прагнення любові та тілесної близькості, важливо, щоб вона сама запрагнула чистоти, щоб чистота стала для неї позитивною цінністю, захоплювала її, щоб людина сама її вибрала.

Основний принцип виховання гласить, що виховання ефективне тоді, коли допроваджує вихованця до особистого і свідомого прийняття окреслених цінностей, до певної самостійності в здійсненні добра та униканні зла, а не тільки зобов’язує до певних моральних позицій чи коригує поведінку обкладанням нормами та заборонами, які, під різного виду тиском (наприклад, кара за гріх), мусить реалізувати. Іншими словами – молодь мусить вибрати чистоту як свою власну дорогу, а не лише як наказ згори. В хвилини сумнівів чи духовної боротьби, пов’язаної з кризою цінностей, рішення не з’явиться через відповідь на питання: "Чому Церква це забороняє?", або "чому заповіді так говорять?". Щоб побудувати в собі міцний фундамент, треба відповісти на інші запитання: "чому я хочу так жити?", "якою цінністю є для мене чистота?", "заради яких цінностей хочу і можу відмовитись від сексу в даний час свого життя?". Наречені мусять зрозуміти, що сексуальне утримання до шлюбу – це частина приготування до прийняття чудового дару – найглибшого відчуття любові і єдності в подружжі. Адже, це саме їх подружжя, їх спільнота, їх щастя є тими цінностями, заради котрих варто відмовитися в цей час від пожиття. Коротко кажучи, – треба дати їм надію, – надію на чудове подружжя, на глибокий зв’язок, міжособистісну єдність, яка ощасливлює, і яка виражається через тілесне єднання. Багато людей не зважає на християнські принципи в цьому питанні не зі злої волі, розпусти чи невіри, а просто з браку надії на чудове подружжя. Якби ці люди передчували, чим є подружжя, до чого вони покликані, на яку чудову дорогу запрошені, іншими словами, якби знали на що чекають, то не відмовлялися б так легко від дошлюбної чистоти. Зрозуміли б, що стриманість – це не втрата, а певним чином "інвестиція" в майбутнє, що те, чого мають досвідчити в майбутньому, неможливо зреалізувати вже зараз – до шлюбу – це буде тільки ілюзія, міраж любові та єдності. Тоді дошлюбна чистота не переживатиметься молоддю відверто як брак чи втрата чогось істотного. Не породжуватиме фрустрації і не залишатиме пустки, оскільки відмова від однієї цінності буде заміщена іншою – глибшою, важливішою. Не буде вона вибором негативним, а позитивним, не тільки відкиненням чогось, а передусім вибором чогось іншого, іншої цінності. А отже, буде не прийняттям позиції "проти", а "до" чогось, не боротьбою "з собою", а боротьбою за себе і своє щастя. В житті завжди кращі ефекти приносить позитивна моральна мотивація аніж негативна.

Представлений позитивний підхід не заперечує, звісно, потреби усвідомлення існуючих загроз, які пов’язані з невпорядкованою сексуальністю. Окрім аргументів "за чистоту" мусять з’явитись аргументи "проти нечистоти". Часто усвідомлення небезпеки пробуджує в людині обережність та чуйність, які в хвилини кризи можуть оберегти її від болісних за своїми наслідками помилок. Однак основною мотивацією в моральних виборах не може бути тільки страх, боязнь чи почуття провини. Людина повинна перш за все прагнути чистоти як цінності самої в собі та для забезпечення інших життєвих цінностей – наприклад, любові, подружжя, родини. Вказані їй загрози повинні стосуватись саме цих цінностей – людина повинна зрозуміти, що певна поведінка загрожує осягненню щастя, якого вона так прагне.

ШЛЮБНА НІЧ – входження в містерію

Незайманість – чудова основа для подружньої любові. Якщо шлюбна ніч є першою сексуальною зустріччю, а отже, духовно-тілесним єднанням подружньої пари, то тоді вона набирає особливого значення – стає виразом набагато глибших цінностей і незвиклих пережиттів, ніж тільки отримання тілесно-почуттєвого задоволення і розрядки сексуального збудження. Бо ж тепер подружня пара з’єднана святими вузами – вони заприсягли одне одному і взаємно цілковито віддали себе одне одному. Належать одне одному,  творять єдність, мають почуття, що з любові вибрали одне одного на все життя, в добрій і злій долі. Цей зв’язок є для них чимось незвичайним, особливим, відчувають атмосферу чогось святого. Те, що їх зараз єднає – це не тільки почуття, людське прагнення одне одного чи бажання спільного життя. Духовна глибінь їхньої спільноти виходить поза людські розрахунки і сприйняття виключно земної реальності – набирає забарвлення чогось надприродного, духовного, містичного, певної таємниці любові. Такої єдності неможливо осягнути в іншому укладі, ніж таїнство подружжя – бо ж тільки в подружжі людина настільки віддає себе іншій особі, що бере Бога за свідка і ввіряє Йому створення спільноти, торкається найглибших верств своєї душі, де зустрічається з тим, що невидиме. Лише в подружжі людина присягає іншій людині безумовну любов, до смерті, в добрій і злій долі – а отже, в якомусь сенсі заперечує себе саму, вибирає іншу особу аж до кінця, хоче бути з нею навіть за ціну страждання.

Якщо люди чекають з сексом до шлюбу, то більш пізнє подружнє пожиття може набагато легше і швидше стати глибоким, щастєдайним пережиттям. Бо ж мають певного роду передчуття, інтуїцію, свідомість, що тілесна зустріч є для них виразом і пережиттям єдності та незвичайної інтимності, а також, що цей акт цілком їх задіює – є суцільним даром – не тільки тіло, а й усе життя. Інтуїтивно відчувають, що спільнота, яка їх єднає, – свята, що такої єдності не могли б осягнути тільки власними силами. Так само переживатимуть тілесне єднання – як доповнення і звеличення цієї спільноти. Зроджується в них переконання про зв’язок між інтимним пожиттям і незвичайною близькістю між собою, про утворення спільноти життя і любові збагаченої таїнством. Тілесно-духовне єднання в подружжі є інтегральним даром – чоловік та дружина дають себе одне одному цілковито. Поза подружжям цей дар завжди буде тільки частковим. Такий цілковитий дар подружжя не стане буденним, нудним, оскільки є духовним пережиттям, а не тільки тілесною приємністю. Надто дозволяє він ще й поглибити та зміцнити в чоловікові та дружині свідомість цінності їхнього подружжя як таїнства – знаку присутності Бога, нерозривної спільноти, а крім того – виняткової цінності подружнього пожиття.

Згаданий факт, що дошлюбне пожиття є частковим даром, неповним, таким, що робить поверховим пізніше подружнє пожиття, має ще один дуже важливий аспект. Йдеться, отже, про попередні сексуальні контакти одного з подружньої пари, які стають раною їхніх відносин. Більшість людей без сумніву могли б визнати, що не хотіли б, аби супутник їхнього життя мав раніше сексуальний досвід з кимось іншим. Навіть, якщо в теперішньому зв’язку панує щире бажання пробачення і починання всього заново, то все-таки свідомість, що в житті коханої особи був хтось інший, є болючою. Творення інтимного зв’язку в такому укладі утруднене, хоча, звісно, можливе.

Попередні сексуальні контакти залишаються в пам’яті, в емоційній зокрема. Вкарбовуються в психіку, залишають образи, зумовлюють порівняння з теперішніми досвідченнями та повертаються у вигляді почуттів та емоцій. Можна, отже, зрадити кохану особу ще до шлюбу з нею, а навіть ще до знайомства з нею. Якщо хтось вже раз комусь себе віддав, то  важко бути цілковитим даром для іншої особи. Подружня любов закладає винятковість. Сексуальні контакти за своєю суттю є такими, що сильно пов’язують психічно (не тільки в позитивному сенсі) – ці пов’язання часто треба розривати з великим болем і зусиллям.

Ніколи не можна бути впевненим, що особа, з якою рішаюсь розпочати статевий досвід, буде моїм чоловіком чи дружиною. Маючи позашлюбні сексуальні контакти є ризик скривдити кількох осіб: себе та партнера, а також потенціальних чоловіка та дружину кожної зі сторін. І ще є одна, п’ята особа – дитина, яка, звісно, завжди може зачатись. Всупереч тому, що намагаються вмовити нам пропагандисти "безпечного" сексу, незважаючи навіть на найефективніші контрацептивні методи, завжди існує можливість зачаття дитини (звичайно не йдеться тут про періодичну неплідність людини). Дівоцтво, таким чином, є чудовим шлюбним дарунком, який можуть дарувати одне одному наречені. Цей дар додатково збагачує їхню любов.

ПОДРУЖЖЯ – найкращий захист інтимних стосунків від кривди

Сакраментальний подружній зв’язок не тільки збагачує сексуальну зустріч двох людей, а також надає їй незвичайну духовну цінність, а й немовби "оберігає" це пережиття від усього, що суперечить любові – егоїзму, корисливості, покинення, насилля. Звісно, це не означає, що в подружжі не може дійти до надуживань або, що само подружжя автоматично оберігає від зранення і страждання. Це було б магічне трактування таїнства подружжя. В подружжях можуть траплятися і трапляються сексуальні надуживання і зранення. Однак це завжди пов’язане з невірним розумінням і переживанням подружнього зв’язку, тобто де факто з чимось, що тільки нагадує подружжя, але зовсім не відображає його сутності.

Взаємне присягання подружньої пари одне одному перед Богом, Церквою і суспільством не є лише пустою формальністю. Людина потребує церемонії – рішення про спільне життя потребує такого вираження, підтвердження – тоді стає "людським актом", який має своє значення і наслідки для людини, має особливий вплив на його основну тотожність і самосвідомість – з цього моменту він вже не тільки особистий індивід, а частина інтегрального організму, яким є подружжя і родина. Виникає глибше почуття приналежності, ніж зв’язок, що опирається лише на почуттях, спільних прагненнях чи деклараціях без підтверджень. Між іншим, саме тому спільне життя без шлюбу чи зв’язки "щоб спробувати" ніколи не дадуть щастя, яке можна було б порівняти з подружжям, оскільки не створюють умов для настільки інтимної і глибокої міжлюдської єдності. Небезпека життя в таких зв’язках полягає не тільки в "безперервній нагоді до гріха", а передусім в тому-таки удаванні подружжя, житті тільки на тимчасовій умові, або навіть на довшій спільності інтересів та життєвих вигод, але без безповоротного вибору. Якщо навіть такі люди переконані щодо взаємної любові, то однак їх позиція несе в собі інформацію – "хочу Тебе, хочу з Тобою жити (тобто реалізувати власні конкретні потреби) але не хочу взяти Тебе до кінця, не хочу прийняти того рішення, що буду з Тобою і в добрій, і злій долі". Таке життя утверджує в людських серцях егоїстичні позиції, або принаймні не дозволяє любові особи до особи розвинутись вповні.

Згадане "забезпечення" любові в подружжі, між іншим, стосується описаного Каролем Войтилою (Karol Wojtyłа) в Любов і відповідальність досвідчення переборення бар’єру сорому в сексуальному контакті. Тілесна близькість пов’язана з певною радикальною відкритістю – допущенням іншої особи до найінтимнішої зі сфер власної особистості. Не тільки нагота в фізичному сенсі, але й віддання себе іншій особі немов би на власність, єднання, виявлення найглибших прагнень – все це вміщує в собі сексуальне пожиття. Ця радикальна відкритість перед іншою людиною з одного боку дозволяє розвинутись найінтимнішому і близькому зв’язку, що єднає подружню пару, а з другого – загрожує болем, зраненням, а часом – знищенням делікатної сфери інтимності. Тому єдиним місцем, де ця відкритість може зароджуватись без "побічних наслідків" якраз і є сакраментальне подружжя. Бо ж в ньому акт відкривання себе перед іншим зустрічається з актом любові і прийняття особи особою, такою, яка вона є, на все життя. Таким чином, воно огорнене невідворотною любов’ю, яка не тільки хоче приймати, але й давати, оберігати і товаришувати назавжди. Подолання бар’єру сорому в іншому укладі ніж подружжя є раною, завданою найглибшій інтимності людини – бо ж немає тут ще невідворотної любові, немає свідомості вибору іншою особою в добрій і злій долі. Отож є непропорційність дарів. Таким чином позашлюбні стосунки завжди будуть якоюсь формою злочину, взаємного використання одне одного. Завжди залишатимуть пустку, недостатність, розчарування, нерідко ефективно заглушені емоціями і переконанням про правильність власної поведінки. Неповне пережиття єдності підчас дошлюбних контактів може тягнутись за подружжям як певне клеймо – матимуть труднощі в переживанні інтимної зустрічі, що єднає та ощасливлює. Їх стосунки можуть бути позначені тим первинним досвідченням неповноцінної любові і неповного дару. Існує психологічний принцип перших зв’язків, який твердить, що перші сексуальні пережиття, у всіх сферах – тілесній, емоційній, психічній і духовній – закріплюються в людині, немов вкарбовуються, стаючи первинною схемою переживання подібних досвідчень. Отож, якщо перші зустрічі двох людей були позначені недовір’ям, страхом, почуттям провини, стражданням, почуттям використання, претензіями, страхом зачаття дитини чи хоча б звичайною фрустрацією і розчаруванням, то існує велика ймовірність переживання подібних відчуттів в пізнішому сексуальному житті. Людська психіка поєднує це досвідчення з іншими ситуаціями. Це поєднання треба нерідко розривати в довгому процесі внутрішнього зцілення чи лікування, оскільки є перешкодою в переживанні інтимної єдності двох людей.

Наступна цінність – приготування до ПОДРУЖЖЯ

Тим, що будує подружнє щастя, є спільнота життя в широкому розумінні – чоловік та дружина взаємно "вчаться" одне одному, пізнають найбільш приховані пережиття, свої думки, цінності, прагнення, мрії. Вчаться розпізнавати та здійснювати взаємні очікування, разом будують дім (не обов’язково в матеріальному розумінні); це будування є творенням спільноти любові, спільним трудом над взаємним добром і щастям. Діляться любов’ю зі своїми дітьми – мають неабияке досвідчення того, що їх любов творча і плідна, а ця плідність не обмежується тільки народженням потомства. Батьки передають дітям власне життя і людськість, піклуються цими дарами. Отож мають нагоду глибоко досвідчити сенсу та плідності власного життя і подружжя. Щоб витворити спільноту життя в такому широкому розумінні необхідно задіяти свої сили в будування цієї єдності. Це будування вимагає часу і праці. Дошлюбний період має тут основоположний вплив – бо ж саме в період до шлюбу молоді вчаться переживати взаємно присутність один одного, пізнають свій багатий внутрішній світ.

Щирий та глибокий між особовий зв’язок розвивається також і в пізнішому подружжі, а так насправді цей процес триває протягом усього життя. Однак те, що молоді люди випрацюють до шлюбу неможливо переоцінити. Якщо зріло будують єдність – взаємно пізнають одне одного, шанують, дружать, відкривають спільні цінності, то вносять їх в подружжя як неоціненний скарб. З іншого боку занедбання дошлюбного періоду можуть болісно відбитись на пізнішому житті подружньої пари. Хоч людину неможливо пізнати повністю, та все-таки певні істотні риси особи, з якою є намір провести решту життя, треба відкрити перед прийняттям остаточного рішення про укладення сакраментального зв’язку. Існують фундаментальні суперечності в найосновніших сферах життя, які породжуватимуть радикальні конфлікти. Крім того слід розпізнати певні негативні схильності одного з наречених – бо ж може виявитись, що пізніше подружжя не зможе тривати з причини деструктивних схильностей і поведінки чи повної нездатності однієї зі сторін творити тривалий зв’язок. Коротко кажучи, варто вкласти багато праці і зусиль для якнайкращого пізнання іншої особи і створення глибокої єдності, що опирається не тільки на почуттях, а й на солідному фундаменті і спільних цінностях.

Без сумніву, цей процес може бути порушений передчасними сексуальними стосунками. Бо ж вони насправді сильно втягують і концентрують пару на самих відчуттях. Коли ще немає повної спільноти життя, а вже є статеві стосунки, то певні речі перестають помічатись. Секс починає домінувати в молодих відносинах. Тоді легко проґавити важливі аспекти, які є вирішальними для правильного пізнання майбутнього чоловіка чи дружини.

Існує абсурдна, але, на жаль, загальнопоширена думка, що секс є неодмінний, щоб люди могли добре пізнати одне одного. За таким переконанням слідує надзвичайно цинічний, нелюдський, просто трагічний за своїми наслідками міф про сексуальну відповідність і потребу "перевірити себе" до шлюбу. Крім того, що цей погляд як з психологічного боку, так і фізіологічного абсолютно фальшивий (можна його зарахувати до широкої галузі так званої "медичної міфології"), ця позиція уражає саму гідність людини, спроваджуючи її до ролі товару, який можна, а навіть треба "протестувати", вжити перед "покупкою". На жаль, молоді люди пробуючи будувати відносини, піддаються такому мисленню, яке нищить любов на самому початку. Такий споживацький підхід, навіть коли не виникає з розрахунку і цинізму, а лише через просту наївність та незрілість, завжди провадить до болісних зранень і сприймання іншої особи як предмета. На такому фундаменті неможливо будувати любов.

Запрагнути любові

Сексуальна чистота, чи точніше чистота в любові, так насправді означає вибір справжньої любові. Якщо ж говоримо, що щось є "чистим", то зазвичай маємо на увазі, що ця дійсність у всій своїй повноті є тим, чим має бути – немає в ній забруднень, які не відносяться до її сутності і чинять її неповноцінною. Якщо ж чистота є вибором істинної любові, то її не можна переживати тільки як втрату чогось важливого чи вічну боротьбу з самим собою. Чистої любові потрібно запрагнути, треба захопитись нею, як найціннішим скарбом в житті, як незвичайною пригодою, з якою не можна порівняти ніяке, навіть найбільш захоплююче і збуджуюче пережиття. Істинна любов – це квінтесенція щастя. Щасливим є тільки той, хто кохає і почувається коханим, а так насправді – хто вміє приймати і давати любов. Нарешті – справжня любов – це сутність віри і відносин з Богом. В Бозі віруюча людина відкриває саму любов, незрозумілу в своїй глибині та красі.

Якщо ж людина в своєму житті має вибрати чисту любов, то мусить захопитись цією любов’ю і запрагнути її, мусить повірити, що вона існує. З цієї зустрічі, чи хоча б з передчуття існування чистої любові народжується надія – надія, що і я сам маю шанс на любов, на щастя і самореалізацію. Тоді людина не розриватиметься суперечними пристрастями, не відчуватиме фундаментального роздвоєння, не пробуватиме "викрадати" крихти любові, яка так насправді не має багато спільного з істинною любов’ю. Більшість сексуальних гріхів, невластивої поведінки в цій сфері можна по суті пояснити так: людина, не вірячи в особисте щастя, пробує викрасти в життя якесь одномоментне,  минуще досвідчення щастя. Якби ця людина зрозуміла й повірила, до якої великої любові її запрошено, якого чудесного щастя може досвідчити, ніколи не сягала б по щось, що є тільки імітацією та дешевою підробкою  любові. Врешті треба перестати сприймати віру і християнську мораль як найбільш поневолюючи клеймо, яке обмежує людину; треба полишити бачення святості як безперервної, беззмістовної аскези, яка залишає тільки пустку і фрустрацію; слід перестати підозрювати Бога в забороні людям щастя і приємності, а радість статевого пожиття сприймати як "заборонений плід", який треба вкрасти у Бога, оскільки Він сам не хоче дати його людям.

Необхідність захопитись справжньою любов’ю стосується також всіх тих, які хотіли б провадити і виховувати інших. Тільки той, хто досвідчив любові і вірить в неї, може захоплювати цією любов’ю інших, може вести до неї і показувати ідеал, який містить в собі чистоту. Цей ідеал пов’язаний з певним відреченням, але тільки для того, щоб отримати ще більше. Це ідеал не в розумінні відсутності вад чи зовнішньої досконалості, а в значенні обітниці тривалого і повного щастя. Особа, яка вірить в цю обітницю, може також зрозуміти і покохати особи, які не бачать сенсу любові, які блукають навпомацки в пошуках щастя там, де його немає. Не засуджуватиме і не лякатиме їх, не доводитиме їм, що помиляються і є грішниками. Особа, яка не досвідчила любові, не зможе ефективно переконати до чистоти. Її діяльність завжди зводитиметься до боротьби з людьми, а не за людей, до переконання в фальшивості поглядів, а не до пропонування правильних, до демаскування і засудження зла, а не пошуку і заохочення до добра.

Врешті, щоб переконати до істинної, тобто чистої любові, треба самому кохати, самому стати виразним знаком. Якщо за словами слідує справжнє свідоцтво життя, однак не тільки в розумінні правильних вчинків чи певної етики поведінки, а справжньої любові до ближніх, тоді любов, до якої переконується інших, сама починає діяти, набираючи чудового, захоплюючого блиску. Віра в любов зроджує надію, надія ж дає сили до боротьби за чисту, справжню любов в особистому житті. В цьому власне й полягає сутність будь-якої праці над собою – наверненні і боротьбі за сексуальну чистоту.


Матеуш ВЛОДАРЧИК (Mateusz WŁODARCZYK)