В певний момент боротьби зі стражданнями безплідної пари може з’явитися думка про УСИНОВЛЕННЯ ДИТИНИ. Часто цю ідею надто поспішно відкидають. Деякі пари, які страждають від непліддя, вважають, що усиновлення дитини є визнанням поразки в певній сфері життя.

Однак усиновлення не є вибором, який слід відкидати одразу, як тільки ви завагітніли. Багато пар, які вважалися безплідними, але вирішили усиновити дитину, зрештою дочекалися також власної дитини. Інші, однак, можуть сприймати усиновлення як щось гірше.

Звичайно, прийомні діти нічим не нижчі „природніх”. А батьки – як біологічні, так і прийомні – переконані, що їх діти найкращі. І вони мають рацію! З протилежного боку знаходяться люди, які сприймають усиновлення як готове негайне вирішення проблеми пари. Однак вибір усиновлення – це щось зовсім інше. Це вибір запросити дитину, яка б за інших обставин не стала частиною твого життя. УСИНОВЛЕННЯ – це ЗУСТРІЧ СЕРДЕЦЬ, які хочуть любити і бути любленими. Біль через неможливість мати дітей дуже глибокий і реальний. Біль з приводу відсутності батьків також неймовірно глибокий і конкретний.

Людина, створена на образ і на подобу Божу (Бут 1,26), прагне творити, як це робить Бог: давати життя іншим, продовжуючи таким чином власне існування. Віра вчить, що одним із найпрекрасніших дарів подружжя є діти, оскільки вони справді звершують, роблять дійсною любов чоловіка та жінки; є живими та вічними знаками їхньої любові та дару взаємного віддання себе одне одному.

Хоча усиновлення не може бути вирішенням чиєїсь проблеми, воно може бути відповіддю на молитви пари або молитви бездомної дитини. Викликом є погодитись з тим, чого ми не маємо. Якщо зуміємо перестати зосереджуватися на тому, чого Бог, нібито, відмовляє нам, то зможемо почати помічати, а потім і приймати те, чим Він хоче нас обдаровувати. Дуже ймовірно, що Бог – податель всього життя – дає дітей тим, які не взмозі їх народити. УСИНОВЛЕННЯ може бути одним із способів, яким Він це робить.

Напочатку, як тільки з’являється думка про усиновлення, може зродитись ЖАЛІСТЬ до безпритульних дітей. Але якщо це почуття залишиться основним мотивом такого рішення, обрана дитина ніколи не стане повноцінним і рівноправним членом нової сім’ї. Відчування СПІВЧУТТЯ до людини ПЕРЕШКОДЖАЄ ЛЮБИТИ її. Дії, які випливають з почуття провини, зазвичай мають властивість поневолювати, замість того, щоб звільняти; а рабство – це не те ж саме, що прив’язаність, прихильність. Перевищуючи власні можливості і намагаючись давати з себе більше, ніж можемо, ми створюємо ланцюжок „боргів вдячності” між людьми. Людина, яка діє за поривом серця, не дивлячись на витрати, може забажати, щоб їй віддячили взаємністю. Кожен з батьків п’є з келиха, сповненого посвяти. Однак, дістаючись осаду, порою можу замислюватись, чи я не дозволила собі на зайве узалежнення від безкоштовних додаткових „доз”!

Друга перешкода в любові – це ГОРДИНЯ. Знаючи ситуацію дітей-сиріт, багато сімей, які вирішили їх прийняти, хотіли б, щоб інші подібним чином зважувались на таке рішення. Однак, якщо почнемо аплодувати самим собі за здійснення чогось доброго чи дозволятимемо робити це іншим, то ризикуємо перетворити справжню любов на щось, спрямоване більше на самих себе, ніж на інших. Чимало людей, наприклад, говорило нам, що, оскільки ми усиновили дитину, то ми просто святі. Визнаємо – це дуже спокусливо: захопити наживку і в глибині серця визнати, що вони мають рацію. Хотілося б, щоб стати святим було так легко, але я знаю, що це не так. Правда полягає в тому, що усиновляючи нашу доньку, ми робили лише те, до чого були покликані. Якщо хтось у нашому домі й претендував би на «звання» святого, то найближчою до цього титулу є наша прийомна дитина, яка пройшла через горнило людського страждання.

Якщо до усиновлення тебе мотивує бажання зробити щось доброго, знай, що ти не сам. Втім важко тривати в здійсненні добра на кожному повороті дороги і кожної миті нашого життя з прийнятою дитиною. Ті, хто відважуються здійснювати вчинки з огляду на любов до ближнього, імовірно відкриють, наскільки ми можемо бути самолюбними, а наша поведінка – позбавленою любові; і як же часто це трапляється. Щоб витривати в любові до ближнього, мусимо захищати її від того, що може її знищити. Це можемо зробити тільки тоді, коли увагу нашого серця зосередимо на дитині, яку ми прийняли, щоб її любити.

Попри все, одне було зрозуміло: ми відчували покликання усиновити дитину. Якось несподівано – ніби випадково – нас почало засипати інформацією, пов’язаною з усиновленням. Ми часто чули особисті історії про усиновлення від людей, яких зустрічали. Коли незнайомі особи починали розповідати мені власні історії, я думала, чи випадково хтось не приклеїв у мене на плечах картку з написом: „Розкажіть мені про усиновлення”. Промовистими були навіть біблійні читання у храмі. Протягом усього літа ми слухали уривок за уривком про те, як Бог піклується про сиріт і чує їхній плач, що діти з усіх кінців землі зберуться в одному домі і що всі ми є усиновленими дітьми небесного Отця. Неначе все вказувало нам на усиновлення.

Коли ми почали всерйоз роздумувати над усиновленням дитини, поклик про усиновлення став усередині нас ще голоснішим і чіткішим. Ми з самого початку знали, що вибір за нами, але ще не знали, яке остаточне рішення ми приймемо. Все відбувалось так, наче хтось розчищав перед нами шлях. До справи активно долучився Бог, який найкраще торує шлях. Нам залишалося тільки не відставати на цьому шляху.

Динаміка процесу усиновлення дуже подібна до динаміки в подружжі. Маючи намір з кимось одружитися, ми наважуємось на кохання на все життя. Беремо взаємну відповідальність за силу і слабкості іншої особи не стільки, щоб їх змінити, скільки, щоб нести їх разом. Пара не одразу стає об’єднаною, але поступово, протягом років спільного життя вона стає одним цілим. Подружжя – це виклик, покликання до любові, яка дає себе. Те саме можна сказати і про усиновлення.

Нерідко запал покликання до усиновлення займається в одному з подругів, а потім переходить до іншого. Іноді важливо уповільнити плин подій, щоб обоє майбутніх батьків мали достатньо часу і простору для обміркування цього питання. Рішення усиновити дитину, яке кардинально змінює життя, повинно бути прийнято в єдності та мирі. Насправді, не потрібно поспішати. Ти можеш бути без найменшого сумніву переконана, що Бог кличе тебе усиновити дитину. Однак фундамент любові, так необхідний для побудови міцної сім’ї, може бути пошкоджений, якщо один з подругів маніпулює іншим чи підпорядковується іншому. Усиновлення має бути результатом зрілої згоди двох сторін, а не компромісу. Перш за все, мусимо усвідомити, що омріяна сім'я не може бути побудована на руїнах тієї, яка була досі.

Процес усиновлення не має визначеної тривалості. Однак, коли його розпочинаємо, нам здається, ніби всередині нас починає цокати якийсь годинник. Ми робимо наступні кроки, і іноді здається, що все рухається зі швидкістю світла. Бувають, звісно, і спокійні періоди, які тривають тижнями або навіть місяцями, коли, здається, ніби нічого не відбувається. Ураган подій може нас охоплювати, однак період спокою змушує сприймати факт, що ми не контролюємо усього.

Терпеливе тривання в надії не є таким легким, як може здаватись. Люди, які багато років чекали на дитину, часто бояться чергового розчарування. Інші можуть не зовсім усвідомлювати, із скількома пертурбаціями і затримками пов'язаний процес усиновлення. Зрештою, ми повинні довіритись Духові, який уже з самого початку надихнув нас до цієї справи. Ми зможемо це здійснити, якщо зуміємо побачити себе і свою діяльність у перспективі вічності.

Хоча ми можемо й не відчувати, що ОЧІКУВАННЯ допомагає процесу усиновлення, то насправді воно має сприятливий вплив на прийомну сім’ю. Очікування уможливлює конкретне приготування; воно є свого роду академічною відпусткою, що призначена для навчання і відпочинку. Маючи небагато пунктів у списку запланованих справ, маєш можливість розміркувати і спланувати. Період, який ти переживаєш в очікуванні, може бути цінним, якщо його правильно використаєш. Можна навести порядок в помешканні, порадитись, зібрати всі необхідні для дитини речі. Більше того, матимеш час для впорядкування своїх почуттів. Відпочивай, розмірковуй, насолоджуйтесь разом із чоловіком, взаємно одне одним, поки ще є така можливість. Коли дитина прийде в дім, матимеш на це набагато менше часу, ніж тобі здається.

 

---

J.S. Wolfe, Adopcja – czy jesteście gotowi?, Dom Wydawniczy Rafael, Kraków 2008.