ВСТУП

1. Біомедичні дослідження та вчення Церкви

Дар життя, який Бог Творець і Отець довірив людині, зобов’язує її шанувати незбагненну цінність цього життя і бути за нього відповідальним: цей фундаментальний принцип слід покласти в основу міркувань для того, щоб з’ясувати і вирішити моральні проблеми, які постали внаслідок штучного втручання у життя, що народжується, і у процеси прокреації.

Завдяки поступу біологічних і медичних наук людина отримує у своє розпорядження щораз дієвіші терапевтичні засоби, а разом з ними – більшу владу із непередбачуваними наслідками для людського життя на самому його початку, а також на перших стадіях. Найрізноманітніші сучасні методи дають можливість втручатися не лише, щоб допомогти, а й щоб панувати над процесом прокреації. Ці методи дають можливість „взяти у руки власну долю”, але водночас можуть викликати „спокусу переступити межі розумного панування над природою”[1]. Вони можуть сприяти поступу людства, а можуть становити серйозну загрозу. Звідусіль лунають наполегливі вимоги надійно захистити цінності і права людської особи при втручанні у прокреацію. Виголошують їх не лише вірні, а й ті, хто визнають Церкву „експертом з гуманності”[2] з місією служити „цивілізації любові”[3] і життя.

У сферу експериментальних наук Магістеріум не втручається, але, зважаючи на результати досліджень і впровадження технологій, має намір запропонувати, з огляду на свою євангельську місію та апостольський обов’язок, моральне вчення, що відповідає гідності особи та її цілісного покликання. Тому Магістеріум прокоментує критерії морального судження щодо застосування наукових досліджень і технологій, особливо тих, які стосуються людського життя і його початку. Такими критеріями є повага, захист і підтримка людини, її „первинне і фундаментальне право” на життя[4], її гідність як особи, наділеної нематеріальною душею та моральною відповідальністю[5] і покликаної до блаженного сопричастя з Богом.

Втручання Церкви у цю сферу також натхненне любов’ю до людини, прагненням допомогти їй пізнати і поважати свої права та обов’язки. Джерелом цієї любові є Христова любов: споглядаючи таємницю Втіленого Слова, Церква також доходить розуміння „таємниці людини”[6]. Проголошуючи Євангеліє спасіння, Церква виявляє повагу до гідності людини і запрошує вповні пізнати правду про власне буття. Вона ще раз закликає послуговуватися Божественним законом для того, щоб завершити справу істини і визволення.

З доброти своєї Бог дає людям свої заповіді, які вказують дорогу життя, благодать дотримуватися їх. І так само з доброти своєї, щоб допомогти їм витримати цю дорогу, Бог дарує кожному своє прощення. Христос із співчуттям ставиться до наших вад, бо Він – наш Творець і Спаситель. Нехай Його Дух відкриє людські серця для сприйняття дару Божого миру розуміння Його настанов.

2. Наука і техніка на службі людській особі

Бог сотворив людей за своїм образом і подобою: „чоловіком і жінкою сотворив їх” (Бут. 1,27), покладаючи на них обов’язок „панувати над землею” (Бут. 1,28). Основні наукові і прикладні дослідження є наочним доказом цього панування людини над створіннями. Наука і техніка є корисними для людини засобами, якщо служать їй і сприяють цілісному розвитку для загального добра. Але вони не можуть самі по собі визначати сенс існування і прогресу людства. Орієнтовані на людину, від якої беруть свій початок і завдяки якій розвиваються, вони повинні узгоджувати з нею та її моральними цінностями критерії оцінки своєї доцільності та усвідомлення своїх меж.

З одного боку, було б оманливо стверджувати, що наукові дослідження та їх застосування є морально нейтральними. З іншого – не можна вважати за визначальні критерії суто технічну ефективність, можливу користь дослідів для одних за рахунок інших, чи, що ще гірше, панівну ідеологію. Тому наука і техніка, заради збереження власного внутрішньо притаманного їм значення, повинні беззастережно поважати фундаментальні критерії морального закону: тобто вони насамперед мусять служити людській особі, її невід’ємним правам, її правдивому і цілісному благу, відповідно до задуму і волі Бога[7].

Швидкий розвиток технологічних відкриттів робить потребу поважати згадані критерії ще нагальнішою: наука „позбавлена сумління” може призвести лише до загибелі людини. „Наша епоха більше, ніж минулі часи, потребує такої мудрості, яка б робила більш людяними нові речі, які людина відкриває. Бо якщо люди не стануть мудрішими, – майбутнє світу потрапить у небезпеку”[8].

3. Антропологія і втручання у біомедичній сфері

Які моральні критерії потрібно використовувати для з’ясування проблем, які постали сьогодні у сфері біомедицини? Відповідь на це запитання передбачає правильне розуміння сутності людської особи у її тілесному вимірі.

Лише у гармонії зі своєю справжньою природою людина може досягти самореалізації як „єдине ціле”[9]: а ця природа є поєднанням тілесного та духовного. Людське тіло, субстанціально поєднане з нематеріальною душею, не можна вважати лише комплексом тканин, органів і функцій, його не можна прирівнювати до тіла тварин: тіло людини є невід’ємною складовою особи, що через нього проявляється й виражається.

Природний моральний закон визначає цілі, права та обов’язки, які базуються на тілесній і духовній природі людської особи. Тому цей закон не можна розуміти просто як сукупність норм біологічного рівня. Його слід визначити як розумний порядок, згідно з яким людина покликана Творцем спрямовувати й упорядковувати своє життя і вчинки та відповідно розпоряджатися власним тілом[10].

З цих принципів можна вивести перший висновок: будь-яке втручання в людське тіло є втручанням не лише в тканини, органи та їхні функції, а й в саму ОСОБУ. Цей висновок сповнений, можливо, дещо прихованого, але все ж реального, морально вагомого і відповідального змісту. Папа Іоанн Павло II ще раз наголосив на цьому, виступаючи перед Всесвітньою медичною асоціацією: „Кожна людська особа у своїй цілковитій неповторності складається не лише з духу, а й з тіла, і тому в тілі і через тіло реально стає доступною сама особа в конкретній реальності. Отже, повага до гідності людини є рівнозначною збереженню ідентичності людини, «тілом і духом єдиної», як зазначив II Ватиканський собор (Gaudium et Spes, 14, ч. I).

Саме спираючись на таке антропологічне трактування, можна знайти фундаментальні критерії для ухвалення рішень стосовно технологічних методів, які не є суто терапевтичними, як, наприклад, ті, що спрямовані на поліпшення біологічного становища людини”[11].

Прикладна біологія і медицина співпрацюють задля цілісного блага людського життя, коли приходять на допомогу хворому і немічному, з повагою до його гідності як Божого створіння. Жоден найкомпетентніший біолог чи лікар не має підстав заявити, що він спроможний вирішувати долю людини. Цю норму особливо обережно слід застосовувати у сфері статевих стосунків та прокреації, у яких чоловік і жінка актуалізують фундаментальні цінності любові і життя.

Бог, який є любов’ю і життям, нагородив чоловіка та жінку покликанням до особливої участі в Його таємниці особової єдності та Його справі Творця і Отця[12]. Тому у цьому єднанні та прокреації шлюб має особливі блага і цінності, які не можна прирівняти до тих, якими наділені нижчі форми життя. Такі цінності та значення мають особовий характер і визначають моральні значення і межі штучного втручання у прокреацію і початок людського життя. Не варто відмовлятися від цих втручань на тій підставі, що вони штучні. Як такі вони свідчать про можливості медичного мистецтва. Але їм слід дати моральну оцінку стосовно гідності людської особи, яка покликана реалізувати своє визначене Богом покликання дарувати любов і дарувати життя.

4. Фундаментальні критерії морального судження

Існують дві фундаментальні цінності, до яких дотичні технології штучної прокреації людини: життя людини, покликаної до існування, та особлива природа передавання людського життя у подружжі. Тому будь-які моральні судження стосовно технологій штучної прокреації треба формулювати з огляду саме на ці цінності.

Фізичне життя, з якого розпочинається шлях людини у світі, – це ще, безумовно, не вся цінність особи, воно не є найвищим благом людини, покликаної до вічного життя. Усе ж воно певною мірою є „фундаментальною” цінністю, оскільки саме на цьому фізичному житті базуються і розвиваються всі інші цінності особи[13]. Недоторканність права на життя невинної людської істоти, „від хвилини зачаття аж до смерті”, є знаменням і вимогою недоторканності самої людської особи, якій життя дарував Творець[14].

Самобутність характеру передавання життя людського, на відміну від інших форм життя на землі, визначається особливістю людської особи. „Передавання людського життя за своєю природою довірене особовому і свідомому актові, як таке воно підпорядковане святим Божим законам: незмінним і непорушним, які потрібно беззастережно визнавати і яких слід дотримуватись. Не можна, отже, вдаватися до засобів і діяти за законами, допустимими при розмноженні рослин і тварин”[15].

Технічний поступ уможливив народження поза статевими стосунками: через злиття in vitro зародкових клітин, попередньо взятих від чоловіка і жінки. Але не все, що технічно можливе, обов’язково є морально прийнятним. Тому перш ніж дати моральну оцінку технологічного втручання у людське буття на перших стадіях його розвитку, треба глибоко осмислити фундаментальні цінності життя і людської прокреації.

5. Вчення Магістеріуму

Зі свого боку Магістеріум також пропонує людському розумові світло Об ’явлення: вчення Магістеріуму щодо людини містить багато елементів, які стосуються висвітлених тут проблем.

Життя кожної людини з моменту зачаття вимагає абсолютної пошани, адже людина є справді „єдиним створінням на землі, яке Бог покликав до життя задля неї самої”[16], і нематеріальна душа кожної людини „безпосередньо сотворена” Богом[17]; усе її єство несе в собі образ Творця. Людське життя священне, бо вже від самого початку містить у собі[18] і навіки перебуває в особливих стосунках з Творцем – її єдиною метою. Тільки Бог є Владикою життя від самого його початку і до кінця[19]. Ніхто за жодних обставин не може вимагати для себе права знищити невинну людську істоту[20].

Людська прокреація вимагає від подружжя відповідальної співпраці з плідною Божою любов’ю[21]. Дар людського життя повинен бути реалізований у подружжі через особливі та виняткові акти чоловіка і жінки відповідно до Божих законів[22].

I. ПОВАГА ДО ЛЮДСЬКИХ ЕМБРІОНІВ

Як уже зазначалося, глибокі розмірковування над ученням Магістеріуму і над вагомістю підстав, допомагають знайти відповіді на численні запитання морального характеру, які ставить перед нами технічне втручання у людську істоту на першій стадії її життя і у процесі зачаття.

1. Якої поваги заслуговує людський ембріон, з огляду на його сутність та ідентичність?

Людську істоту слід поважати як особу від найпершого моменту її існування. Застосування методів штучного запліднення уможливили різноманітні втручання в ембріони і людські плоди, що мають різні цілі: діагностичну і терапевтичну, наукову і комерційну. Як наслідок постають серйозні проблеми. Чи допустимі експериментування над людськими ембріонами з метою наукових досліджень? Якими нормами і законами їх слід регулювати?

У пошуках відповідей на ці запитання слід замислитися над сутністю та особливою ідентичністю – „статусом” – людського ембріона.

На II Ватиканському соборі Церква знову нагадала сучасникам свою постійну і незмінну доктрину, згідно з якою „зачате життя потрібно берегти з особливою дбайливістю, аборти і дітовбивство є жахливим злочином”[23]. Нещодавно Хартія прав сім’ї, видана Святим престолом, підтвердила, що „людське життя вимагає абсолютної поваги і захисту від моменту зачаття”[24].

Конгрегація [у справах доктрини віри] стежить за перебігом дискусій стосовно початку людського життя, індивідуальності людської істоти та ідентичності людської особи. Конгрегація нагадує про вчення, викладе-не у Quaestio de abortu procurato: „Від моменту запліднення яйцеклітини розпочинається нове життя, яке не є життям ні батька, ні матері, це життя нової людської істоти, що розвивається власним шляхом. Вона не стала б людською істотою, якби не була нею від самого початку. Сучасна наука генетика лише підтверджує все те, що завжди було очевидним… Вона стверджує, що вже з першої миті відомо, якою людиною буде ця жива істота, усі притаманні їй риси та ознаки уже остаточно визначені. З моменту запліднення розпочинається предивний перебіг нового життя, але воно потребує ще «досить багато часу», щоб належно впорядкуватися і приготуватися до реалізації всіх своїх необмежених можливостей”[25]. Це вчення залишається чинним і підтверджується (якщо взагалі потребує підтвердження ) найновішими науковими відкриттями. Зокрема, біологія людини визнає, що в зиготі*, яка утворилася внаслідок запліднення, міститься вже сформована біологічна індивідуальність нової людської особи.

Безумовно, жодних експериментальних відомостей самих по собі не достатньо, щоб переконати нас в існуванні нематеріальної душі. Усе ж наукові висновки щодо людського ембріона є вагомою підставою для розумового ствердження існування особи від моменту появи людського життя: як людська істота могла б не бути особою? Магістеріум виразно не вдається до філософських тверджень, але постійно підтверджує моральний осуд вчинення аборту будь-якого виду. Стосовно цього вчення було і залишається незмінним[26].

Отже, плід людського роду з першого моменту свого існування, тобто з моменту, коли сформувалася зигота, вимагає безумовної поваги, яка, з моральної точки зору, належить людині в її тілесній і духовній цілісності. Людську істоту потрібно поважати і трактувати як особу з моменту зачаття, необхідно визнавати її права як особи, серед яких на першому місці є невід’ємне право кожної невинної людської істоти на життя. Це доктринальне твердження слугує фундаментальним критерієм для вирішення численних проблем, які постали як наслідок розвитку біомедичних наук. Оскільки ембріон слід трактувати як особу, то його також треба захищати в його цілісності, оберігати і піклуватися про нього як про будь-яку іншу людську істоту, в тому числі і засобами медицини.

2. Чи пренатальна діагностика є морально прийнятною?

Якщо пренатальну діагностику провадять з повагою до життя та цілісності ембріона і людського плода, з метою його збереження чи оздоровлення як індивіда, тоді відповідь на це запитання є стверджувальною.

Пренатальна діагностика надає інформацію про стан ембріона і плода в материнському лоні, завдяки чому можна раніше й ефективніше розпочати певні терапевтичні, медичні і хірургічні втручання.

Припустимою є лише така діагностика, яка, за згодою достатньо поінформованих батьків, використовує методи, що зберігають життя та цілісність ембріона і його матері, не наражаючи їх на непропорційний ризик[27]. Натомість пренатальна діагностика серйозно суперечить моральним принципам, якщо вона передбачає, залежно від результату, можливість аборту. Діагностика, що підтверджує наявність у плода аномалій або спадкової хвороби, не повинна бути рівнозначна смертному вирокові. Тому жінка вчинила б неправомірно, якби попросила провести таку діагностику із рішучим наміром вдатися до аборту, якщо результати засвідчать наявність дефекту розвитку чи аномалію. Чоловік, родичі чи будь-хто інший, так само вчинили б усупереч моральному закону, якщо б радили чи примушували майбутню матір до діагностики з таким же можливим наміром вдатися до аборту. Також винним у неприпустимій співпраці слід визнати і фахівця, який, провадячи діагностування та повідомляючи його результати, свідомо б сприяв встановленню чи підтримці зв’язку між пренатальною діагностикою й абортом.

Будь-яку директиву чи програму державної влади, закладів охорони здоров’я чи наукових установ, які пов’язують пренатальну діагностику з абортом і безпосередньо спонукають майбутніх матерів до такої діагностики з метою знищення плодів з дефектами розвитку чи спадковими хворобами, слід визнати такими, що порушують право на життя ненародженої дитини й обмежують основні права та обов’язки подружжя.

3. Чи терапевтичні втручання, які здійснюються над людськими ембріонами, є прийнятними?

Як і будь-які інші медичні втручання, маніпуляції з людським ембріоном є прийнятними, якщо виконуються з повагою до його життя і цілісності, не наражають його на непропорційний ризик, спрямовані на лікування, поліпшення стану здоров’я чи особисте виживання.

Згідно з деонтологічними правилами, будь-які терапевтичні заходи стосовно дітей вимагають вільної згоди належно поінформованих батьків. Особливо обережно слід ставитися до внутрішньоутробного життя.

Легітимність і критерії таких технологічних втручань чітко сформулював Папа Іоанн Павло II: „Суто терапевтичне втручання, безпосередньою метою якого є зцілення різноманітних хвороб, зокрема таких, що спричинені хромосомними вадами, можна вважати загалом бажаним, якщо воно справді має на меті добро особи, не порушує її цілісності і не погіршує стану її здоров’я. Таке втручання справді не суперечить логіці християнської моральної традиції”[28].

4. Якої моральної оцінки заслуговують дослідження та випробування* на людських ембріонах і плодах?

При медичних дослідженнях обов’язковими умовами проведення втручань на живих ембріонах є моральна впевненість у безпечності втручання для життя та цілісності плоду і його матері, а також згода добре поінформованих батьків. Отже, будь-які дослідження, навіть, якщо вони зводяться до звичайного обстеження ембріона, є неприйнятними за найменшого ризику для фізичної цілісності чи життя ембріона.

Подібно до того, як розрізняють випробування з метою, що не є безпосередньо терапевтичною, і випробування, яке є виразно терапевтичним само по собі, треба також розрізняти випробування, які виконують на ще живих ембріонах і на мертвих ембріонах. Якщо ембріони живі, без огляду на їхню життєздатність їх слід поважати, як і будь-яку людську особу; випробування на ембріонах, що не є суто терапевтичним, неприпустиме[29].

Жодною найблагороднішою метою, важливістю для науки, інших людей чи суспільства, не може виправдати випробування на живих людських ембріонах чи плодах, незалежно від того, життєздатні вони чи ні, перебувають всередині чи поза материнським лоном. Навіть якщо батьків про все поінформували, вони не можуть дати згоду, яку звичайно дають на проведення клінічного випробування на дорослих, тому що не мають права вільно розпоряджатися фізичною цілісністю чи життям ненародженої дитини. Навіть більше, випробування на ембріонах і плодах завжди супроводжується ризиком і насправді здебільшого криє в собі загрозу заподіяння шкоди їхній фізичній цілісності чи, навіть, смерті.

Використання людських ембріонів чи плодів як об’єктів чи засобів випробування є злочином проти їхньої гідності як людей, які мають право на таку ж повагу, що й народжена дитина і кожна людська особа.

У Хартії прав сім’ї, виданій Святим престолом, стверджується: „Повага до гідності людської істоти не допускає жодних експериментальних маніпуляцій над людським ембріоном чи його експлуатацію”[30]. Практика зберігання живих людських ембріонів in vivo чи in vitro для експериментальних або комерційних цілей повністю суперечить людській гідності.

У випадку проведення суто терапевтичного випробування, а саме коли йдеться про експериментальні форми терапії в інтересах самого ембріона, є останньою спробою зберегти його життя і за відсутності інших надійних форм терапії, прийнятним може бути застосування медикаментів чи методів, які ще не зовсім випробувані[31].

Останки людських ембріонів або плодів, незалежно від того, свідомо була перервана вагітність чи ні, заслуговують на таку ж пошану, як і інші людські останки. Зокрема, вони не можуть бути об’єктом розчленування або розтину, якщо їх смерть ще не підтверджена, і без згоди батьків або матері. Крім того, завжди слід дотримуватися моральних принципів, щоб не стати співучасником навмисного переривання вагітності й уникнути ризику співпраці зі злом. Будь-яку комерційну діяльність стосовно мертвих плодів, як і стосовно тіл дорослих осіб, треба розглядати як не-припустиму і таку, яку необхідно заборонити.

5. Якої моральної оцінки заслуговує використання з дослідницькою метою ембріонів, отриманих шляхом запліднення in vitro?

Отримані in vitro людські ембріони є людськими істотами і суб’єктами прав: їхню гідність і право на життя слід поважати з першого моменту існування. Продукувати людські ембріони задля того, щоб використовувати їх як доступний „біологічний матеріал”, аморально.

У звичайній практиці штучного запліднення in vitro у тіло жінки переносять не всі ембріони, деякі з них знищують. Оскільки Церква забороняє умисний аборт, вона так само забороняє і дії, спрямовані проти життя цих людських істот. Її обов’язком є засудити добровільне знищення людських ембріонів, отриманих in vitro шляхом штучного запліднення чи „близнюкового розділення”, єдиною метою яких є наукові пошуки. Дослідник, який діє у такий спосіб, намагається підмінити Бога і, хай навіть несвідомо, робить себе господарем долі інших людей, оскільки свавільно визначає, кому жити, а кому – вмерти, і вбиває беззахисних людських істот.

На цій підставі методи дослідження чи випробування, які пошкоджують або наражають ембріони, отримані шляхом штучного запліднення in vitro, на серйозний і непропорційний ризик, є морально неприйнятними. Кожну людину треба поважати заради неї самої і її гідність не можна зводити до цінності простого інструменту, який принесе користь іншим. Умисне наражання на смерть людських ембріонів in vitro суперечить моральним законам. Лише через те, що вони були випродуковані in vitro, ембріони, не перенесені у тіло матері, так звані надлишкові, залишаються напризволяще безглуздому фатуму, без надання жодних безпечних засобів виживання, які можуть бути правомірно застосовані.

6. Як слід оцінювати інші методи маніпуляції ембріонами, пов’язані з „допоміжними репродуктивними технологіями”?

Технології запліднення in vitro можуть відкрити шлях до інших форм біологічних і генетичних маніпуляцій з людськими ембріонами, наприклад, до спроб і планів схрестити людську і тваринну гамети та забезпечити визрівання людських ембріонів у матці тварин, або гіпотез чи проектів створення штучних маток. Такі дії суперечать людській гідності, притаманній ембріонові, і водночас суперечать праву кожної особи бути зачатою і народитися у подружжі і з подружжя[32]. Аморальними вважаються спроби чи наміри створити людину без статевих стосунків: через „близнюковий поділ”, клонування чи партеногенез, оскільки вони суперечать гідності як людської прокреації, так і подружнього єднання.

Заморожування ембріонів, навіть з метою збереження їхнього життя (кріоконсервація), – це неповага до людських істот, оскільки за таких умов ембріони наражаються на серйозний ризик смерті чи пошкодження тілесної цілісності, принаймні, тимчасово позбавляються материнського прихистку і визрівання, опиняються перед загрозою майбутніх кривд і маніпуляцій.

Окремі спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість не є терапевтичними, а спрямовані на продукування людських істот визначеної статі чи з іншими попередньо заданими ознаками. Такі маніпуляції суперечать гідності особи, її цілісності та ідентичності. Їх не можна в жодному разі виправдати навіть за умови, що вони принесуть добрі наслідки для майбутніх поколінь[33]. Кожну особу необхідно поважати заради неї самої: у цьому полягає гідність і право кожної людської істоти від її зачаття.

II. ВТРУЧАННЯ У ЛЮДСЬКУ ПРОКРЕАЦІЮ

Під „штучною прокреацією”, чи „штучним заплідненням”, розуміються різні технічні методи, метою яких є зачаття людини іншим способом, аніж статеве єднання чоловіка і жінки. Ця Інструкція розглядає проблему запліднення яйцеклітини in vitro і штучної інсемінації шляхом перенесення у жіночий статевий тракт заздалегідь отриманої сперми.

Попередня моральна оцінка таких технічних дій спирається на аналіз обставин і наслідків цих дій з точки зору пошани до ембріона людини. У процесі розвитку і вдосконалення практики запліднення in vitro було здійснено велику кількість запліднень і знищено багато людських ембріонів.

Навіть сьогодні звична практика передбачає гіперовуляцію у жінки: певну кількість яйцеклітин вилучають, запліднюють, а потім культивують in vitro впродовж кількох днів. Зазвичай не всі ембріони переносять у жіночий статевий тракт; деякі, здебільшого названі „надлишковими”, знищують або заморожують. Деякі з імплантованих ембріонів знищують з огляду на різноманітні євгенічні, економічні чи психологічні підстави. Таке навмисне руйнування людських істот, чи використання ембріонів у різних цілях, на шкоду їхній цілісності та життю, суперечить уже згадуваному вченню щодо абортів.

Зв’язок між заплідненням in vitro і добровільним знищенням людських ембріонів можна простежити досить часто. Знаково, що через ці процедури з очевидно суперечливими цілями життя і смерть підпорядковуються волі людини, яка таким чином перебирає на себе роль Того, хто може вирішувати питання життя і смерті. Цей процес насильства і домінування може залишитися непоміченим навіть для тих осіб, які, бажаючи використати цю процедуру, самі стають її суб’єктами. Для формування морального судження про FIVET (fertilization in vitro and embryo transfer) важливо враховувати всі зібрані факти і холодну логіку, яка їх пов’язує: проабортивна ментальність, яка уможливлює ці дії, – хочемо ми цього чи ні, – призводить до панування людини над життям і смертю собі подібних і, врешті-решт, може призвести до панування радикальної євгеніки.

Проте такі зловживання не означають припинення подальшого прискіпливого етичного дослідження технік штучної прокреації як таких, абстрагуючись, наскільки це можливо, від факту знищення ембріонів, отриманих шляхом запліднення in vitro.

У цій Інструкції спочатку будуть висвітлені проблеми, пов’язані з штучним гетерологічним заплідненням (II,1-3)*, а потім – пов’язані з штучним гомологічним заплідненням (II,4-6)**.

Перш ніж сформулювати етичне судження стосовно кожного з цих методів, розгляньмо принципи і цінності, які визначають моральну оцінку кожного з них.

A. ШТУЧНЕ ГЕТЕРОЛОГІЧНЕ ЗАПЛІДНЕННЯ

1. Чому людська прокреація повинна відбуватися у подружжі?

Кожну людську істоту потрібно завжди приймати як дар і Боже благословення. Однак з моральної точки зору справді відповідальною щодо ненародженої дитини є лише прокреація як плід подружжя.

Оскільки людська прокреація має особливості, що визначаються особовою гідністю батьків і дітей, прокреація нової особи як форма співпраці чоловіка і жінки з силою Творця повинна бути плодом подружньої пари, їхньої любові та вірності[34]. Вірність подружжя включає в себе взаємну повагу до їхнього права стати батьком і матір’ю виключно завдяки одне одному.

Дитина має право бути зачатою, виношеною у лоні, приведеною на світ і вихованою у подружжі: бо лише через певний і визнаний зв’язок зі своїми батьками дитина може розкрити власну ідентичність і досягти власного людського розвитку.

Батьки знаходять у своїй дитині підтвердження і втілення їхнього взаємного самодарування: дитина є живим образом їхньої любові, постійним знаком їхнього подружнього єднання, живим і утвердженим вираженням їхнього батьківства і материнства[35].

З огляду на покликання та суспільну відповідальність особи, благо дітей і батьків сприяє благові громадянського суспільства. Життєздатність і стабільність суспільства вимагає, щоб діти приходили на світ у лоні сім’ї і щоб непорушною основою суспільства було подружжя.

Традиція Церкви та антропологічний підхід визнають за подружжям та його нерозривною єдністю єдине середовище, гідне дійсно відповідальної прокреації.

2. Чи штучне гетерологічне запліднення не суперечить гідності подружньої пари та правді про подружжя?

Через FIVET та штучну гетерологічну інсемінацію зачаття відбувається внаслідок злиття гамет, при цьому принаймні один з донорів не належить до подружжя. Штучне гетерологічне запліднення суперечить єдності подружжя, гідності осіб, які його складають, властивому покликанню батьків і праву дитини бути зачатою і приведеною на світ у подружжі і з подружжя[36].

Повага до єдності подружжя і до подружньої вірності вимагає, щоб дитина була зачатою у подружжі. Зв’язок, який існує між чоловіком і дружи ною, об’єктивно і невідчужувано надає їм виняткове право стати батьком і матір’ю тільки один через одного[37]. Звернення до третьої особи з метою отримати в розпорядження сперму або яйцеклітину є порушенням взаємного зобов’язання подружжя і злочином проти такої важливої ознаки подружжя, як єдність.

Штучне гетерологічне запліднення порушує права дитини, позбавляє дитину спорідненості з батьками, гальмує дозрівання її особистої ідентичності. Крім того, воно є образою для подружжя, покликаного до батьківства і материнства, оскільки об’єктивно позбавляє подружню плідність єдності та цілісності. Воно спричиняє розрив між генетичним батьківством, гестаційним батьківством [виношуванням дитини] та відповідальністю за виховання. Така шкода особистим стосункам у межах сім’ї проявляється негараздами у суспільстві, оскільки те, що загрожує єдності і стабільності сім’ї, є джерелом незгоди, безпорядку і несправедливості у суспільному житті.

Усе це є підставою для негативної моральної оцінки штучного гетерологічного запліднення. Відповідно, запліднення заміжньої жінки спермою донора, який не є її чоловіком, і запліднення спермою чоловіка яйцеклітини жінки, яка не є його дружиною, морально неприйнятні. Більше того, штучне запліднення незаміжньої жінки чи вдови, незалежно від того, хто є донором, не може бути морально виправданим.

Бажання чоловіка і дружини, які безуспішно борються з неплідністю, мати дитину і зберегти любов, є зрозумілими мотиваціями, але суб’єктивно добрі наміри не роблять штучне гетерологічне запліднення сумісним з об’єктивними і невідчужуваними властивостями подружжя чи таким, що поважає права дитини і кожного з подружжя.

3. Чи сурогатне материнство* є морально прийнятним?

Ні, оскільки воно, як і штучне запліднення, суперечить єдності подружжя і гідності прокреації людської особи.

Сурогатне материнство стверджує реальну неспроможність виконувати обов’язки материнської любові, подружньої вірності і відповідального материнства. Воно порушує гідність і право дитини бути зачатою, виношеною, народженою і вихованою своїми батьками. Воно шкодить сім’ї, спричиняючи розмежування фізичної, психологічної та моральної її складових.

B. ШТУЧНЕ ГОМОЛОГІЧНЕ ЗАПЛІДНЕННЯ

Оскільки штучне гетерологічне запліднення визнане неприйнятним, постає запитання: якої моральної оцінки заслуговує штучне гомологічне запліднення: FIVET і штучна інсемінація між чоловіком і дружиною? Щоб знайти відповідь, треба попередньо з’ясувати кілька принципових питань.

4. Яким з моральної точки зору повинен бути зв’язок між прокреацією і подружнім актом?

a) Учення Церкви про подружжя і прокреацію людини стверджує: „Людина не може з власної ініціативи розривати встановлений Богом зв’язок між двома складовими подружнього акту – любовним єднанням і продовженням роду. За своєю внутрішньою структурою подружній акт, якнайтісніше поєднуючи подружжя між собою, чинить їх одночасно здатними до зачаття нового життя, відповідно до законів, записаних у природу чоловіка і жінки”[38]. Цей принцип, що базується на природі подружжя і на внутрішньому зв’язку благ подружжя, має відомі наслідки на рівні відповідального батьківства і материнства. „Захищаючи ці обидва суттєві аспекти, – об’єднувальний і прокреативний, подружній акт зберігає у цілості сенс правдивої взаємної любові та величного покликання людини до батьківства”[39].

Таке саме положення про зв’язок між подружнім актом і благами подружжя проливає світло на моральну проблему штучного гомологічного запліднення, оскільки „за жодних умов не дозволяється розмежовувати ці аспекти настільки, щоб унеможливити прокреативний намір або ж подружній зв’язок”[40].

Контрацепція є засобом, який позбавляє подружній акт відкритості до прокреації і таким чином призводить до добровільного розмежування цілей подружжя. Штучне гомологічне запліднення, вдаючись до прокреації, яке не є плодом особливого акту подружнього єднання, фактично є аналогічним розмежуванням благ і значення подружжя.

Отже, запліднення є прийнятним, якщо воно є наслідком „подружнього акту, який сам по собі призначений для народження дітей, тобто для реалізації природного призначення подружжя, яке в ньому стає одним тілом”[41]. Але з моральної точки зору прокреація втрачає властиву їй досконалість, коли не є бажаною як плід подружнього акту, тобто особливого акту єднання подружжя.

b) Моральна цінність тісного зв’язку між благами подружжя і значенням подружнього акту базується на єдності людської істоти, єдності тіла і нематеріальної душі[42]. Подружжя взаємно виражає свою особисту любов „мовою тіла”, яка виразно поєднує у собі подружнє і батьківське значення[43]. Подружній акт, в якому кожен з подружжя навзаєм виражає своє самодарування, водночас виражає готовність до дарування життя. Цей акт – неподільна єдність тілесного і духовного. Саме своїми тілами і за допомогою своїх тіл подружжя довершує свої подружні стосунки, реалізує спроможність стати батьком і матір’ю. Щоб мова їхніх тіл і їхня природна щедрість викликали повагу, подружнє єднання мусить здійснюватися з повагою до прокреації людського роду. Народження особи мусить стати плодом і наслідком подружньої любові. Отже, початок людського життя випливає з процесу прокреації, „пов’язаного не лише з біологічним, а й з духовним єднанням батьків, які у подружньому акті стаються одним тілом”[44]. Запліднення, яке відбулося поза тілами подружньої пари, позбавлене значень і цінностей, які виражаються в мові тіла і в єднанні людських осіб.

c) Тільки повага до змісту подружнього акту і повага до єдності людської істоти уможливлює таку прокреацію людського роду, яка не суперечить гідності особи. За унікальність і неповторність походження дитину слід поважати і визнавати рівною за гідністю з тими, хто дав їй життя. Людська особа мусить бути зачата у батьківському акті єднання і любові, а народження дитини мусить бути плодом взаємного дарування[45] у по-дружньому акті, в якому подружжя співдіє не як господарі, а як слуги Творця, який є Любов[46].

Насправді початок людської особи є плодом дарування. Зачата дитина повинна бути плодом батьківської любові. Дитину не можна бажати чи зачинати як продукт втручання медичних чи біологічних технологій. Це було б рівним зведенню її до продукту наукової технології. Ніхто не може підпорядкувати прихід дитини на світ умовам технічної дієвості, які оцінюються за стандартами контролю і володіння.

Моральна значущість зв’язку між значенням подружнього акту і благами подружжя, як і єдності людської істоти та гідності її зачаття, вимагає, щоб прокреація людської особи була плодом подружнього акту як вияву взаємної любові. Отже, зв’язок між прокреацією і подружнім актом по стає як надзвичайно значущий в антропологічній і моральній площинах, він проливає світло на ставлення Магістеріуму до штучного гомологічного запліднення.

5. Чи є морально прийнятним гомологічне запліднення in vitro?

Відповідь на це запитання безпосередньо залежить від щойно згаданих принципів. Звичайно, не можна ігнорувати законні прагнення неплідних пар. Для деяких неплідних пар звернення до гомологічного FIVET видається єдиним способом здійснення їхнього щирого бажання мати дитину. Постає запитання: чи повнота подружнього життя у таких випадках не є достатньою, щоб забезпечити гідність, належну людській прокреації? Визнається, що FIVET не можуть замінити статеві стосунки[47] і їм не можна надавати перевагу над особливими актами подружнього єднання з огляду на ризикованість для дитини і складність самої процедури. Тоді постає інше запитання: чи гомологічне запліднення in vitro не може бути порятунком, якщо не одним з видів терапії, у тих випадках, коли немає іншого способу подолання неплідності – джерела страждань, і чи не можна його тоді визнати морально допустимим?

Прагнення мати дитину чи, щонайменше, відкритість до передавання життя, з моральної точки зору є необхідною передумовою відповідальної людської прокреації. Але самого доброго наміру недостатньо для формування позитивної моральної оцінки прокреації in vitro в межах подружжя. Процес FIVET слід оцінювати сам по собі, не переносячи на нього моральні якості подружнього життя, частиною якого він стає, ні подружніх актів, які можуть передувати йому або наставати після нього[48].

Ми вже згадували, що практика застосування FIVET, як правило, передбачає знищення людських істот, що суперечить згаданому вченню про моральну недопустимість аборту[49]. Але навіть якщо вжити усіх запобіжних заходів, щоб уникнути смерті людських зародків, гомологічне FIVET відмежовує від подружнього акту дії, спрямовані на людське запліднення. З цієї причини саму природу гомологічного FIVET теж слід враховувати, навіть абстрагуючись від зв’язку із скоєнням аборту.

Гомологічне FIVET здійснюється поза тілами подружньої пари третіми особами, від компетентності і вправності технічних дій яких залежить успіх процедури. Таке запліднення віддає життя та ідентичність ембріона у розпорядження лікарів і біологів, утверджуючи домінування техніки у вирішенні питань походження і долі людської особи. Такий зв’язок до мінування суперечить гідності та рівності, які повинні бути спільними для батьків і дітей.

Зачаття in vitro є результатом технічної дії, яка контролює запліднення. Таке запліднення не є ані досягненим, ані бажаним як вираження і плід особливого акту подружнього єднання. Тому народження людської особи внаслідок застосування гомологічного FIVET, навіть за умови de facto існуючих статевих стосунків, об’єктивно позбавлене властивої йому досконалості: воно не є результатом і плодом подружнього акту, в якому подружжя „співдіє з Богом, щоб дати життя новій особі”[50].

Ці аргументи допомагають нам зрозуміти, чому акт подружньої любові Церква розглядає як єдиний спосіб, гідний людської прокреації. Отже, гомологічне FIVET, навіть не пов’язане з абортивною практикою знищення зародків і з мастурбацією, залишається морально недопустимою технікою, оскільки позбавляє людську прокреацію властивої і відповідної їй гідності.

Не викликає сумнівів, що гомологічне FIVET не обтяжене жодними етичними обмеженнями, які виникають при передаванні життя поза подружжям; сім’я і подружжя залишаються місцем народження та виховання дітей. Однак воно суперечить призначенню людської прокреації, позбавляючи її гідності, що їй притаманна. Проте утримуючись в межах традиційного вчення стосовно благ подружжя і гідності особи, Церква, з моральної точки зору, перебуває в опозиції до гомологічного запліднення in vitro. Таке запліднення само по собі є неприйнятним і суперечить гідності прокреації та подружнього єднання, навіть якщо все зроблено для того, аби уникнути смерті людського ембріона.

Хоча спосіб, в який досягається зачаття людини за допомогою FIVET, не може бути схвалений, кожна дитина, яка приходить на світ у такий спосіб, повинна бути прийнята як живий дар Божественної Доброти і вихована з любов’ю.

6. Якої моральної оцінки заслуговує штучна гомологічна інсемінація?

Штучна гомологічна інсемінація в межах подружжя може бути визнана прийнятною лише у тих випадках, коли технічні засоби не підміняють собою подружнього акту, а слугують для того, щоб він досяг своєї природної мети.

Позиція Магістеріуму щодо цього питання вже згадувалася[51]. Це вчення не є лише вираженням впливу історичних обставин, воно ґрунтується на доктрині Церкви про зв’язок між подружнім єднанням і прокреацією та на особовій природі подружнього акту і людської прокреації. „За сво єю природною структурою подружній акт є особовим актом, одночасною і безпосередньою співпрацею чоловіка і дружини, а з огляду на природу дійових осіб і природу самого акту є вираженням взаємного дарунку, який, згідно зі Святим Письмом, робить їх «одним тілом»”[52]. Отже, моральне сумління „не забороняє категорично застосування таких штучних засобів, які призначені лише або для полегшення природного акту, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом”[53]. Якщо технічний засіб полегшує подружній акт чи допомагає йому досягти своєї природної мети, він може бути визнаний морально прийнятним. Якщо ж, навпаки, метою методу є замінити подружній акт, то такий метод морально неприйнятний.

Штучна інсемінація як заміна подружнього акту забороняється з огляду на добровільно вчинене розмежування двох складових сенсу подружнього акту. Мастурбація, в результаті якої звичайно отримують сперму, є ще однією ознакою такого розмежування. Навіть якщо до неї вдаються з метою прокреації, сам акт втрачає своє єднальне значення: „Йому бракує статевих стосунків, яких вимагає моральний порядок, саме таких стосунків, які надають «повноти взаємному самодаруванню і людській прокреації у контексті правдивої любові»”[54].

7. Який моральний критерій слід застосовувати щодо медичного втручання у людську прокреацію?

Оцінюючи будь-яке медичне втручання, слід враховувати не тільки його технічний вимір, а й, насамперед, те, наскільки його мета пов’язана з добром людини, її тілесним і психічним здоров’ям. Моральні критерії медичного втручання у прокреацію випливають з гідності людини, її сексуальності та походження.

Медицина, яка прагне служити цілісному благу особи, повинна поважати специфічно людські цінності сексуальності[55]. Лікарі у своєму служінні людям і продовженню життя на землі не мають права розпоряджатися долею людей або приймати рішення за них. Медичне втручання поважає гідність осіб, якщо воно призначене „лише або для полегшення природного акту, або для досягнення мети природного акту, здійсненого звичним способом”[56].

Якщо ж медичне втручання заміняє подружній акт, воно не служить подружньому єднанню (як це повинно бути), а перебирає на себе прокреа тивну функцію і, отже, суперечить гідності та порушує невід’ємні права подружжя і дитини, яка має народитися.

Гуманізація медицини, на якій сьогодні усі наполягають, вимагає пошанування цілісної гідності людської особи, насамперед у подружньому акті та у момент, коли подружжя передає життя новій особі. З цієї причини логічно наполегливо закликати лікарів і вчених подавати приклад поваги до ембріона людини та гідності передавання життя. Лікарський і медсестринський персонал католицьких лікарень і клінік особливо ретельно повинен виконувати моральний обов’язок, який вони взяли на себе, часто також як частину контрактного зобов’язання. Ті, хто посідає керівні посади у католицьких лікарнях та клініках, особливо, якщо вони є членами чернечих громад, повинні пильно стежити за дотриманням моральних норм, викладених у цій Інструкції.

8. Страждання, спричиненні неплідністю подружжя

Страждання подружжя, яке не може мати дітей чи боїться народити дитину-інваліда, є стражданнями, які кожен повинен розуміти і належно оцінити.

Прагнення подружжя мати дитину є природним: воно виражає покликання до батьківства і материнства, вписане у подружню любов. Це прагнення може навіть бути сильнішим, якщо з’ясується, що неплідність, якою уражена пара, невиліковна. Проте з одруженням подружжя набуває не право мати дитину, а тільки право чинити ті природні дії, які самі по собі призначені для прокреації[57].

Правдиве і властиве право на дитину суперечило б її гідності та природі. Дитина не є ні предметом, на який хтось може мати право, ні не може розглядатись як предмет власності: вона, радше, є даром, „найвищим даром”[58], найблагодатнішим даром подружжя і живим свідченням їхнього взаємного дарування. З огляду на це, дитина має право , як уже згадувалося, бути плодом особливого акту подружньої любові її батьків. Також дитина має право на те, щоб її шанували як особу з моменту її зачаття.

Усе ж, якими б не були причини чи прогнози, неплідність, звісно, є важким випробуванням. Спільнота віруючих покликана підтримувати у стражданні тих, хто неспроможний здійснити своє законне прагнення до материнства та батьківства. Подружжя, потрапивши у таке сумне становище, покликане віднайти у ньому можливість особливим способом нести Господній хрест, джерело духовної плідності. Неплідні пари не повинні забувати, що „навіть якщо прокреація неможлива, подружнє життя не втрачає через це своєї цінності. Фізична неплідність насправді може стати для подружжя поштовхом до пошуку інших важливих форм служіння життю люд ської особи, наприклад, усиновлення, різноманітних видів просвітницької діяльності, допомоги іншим сім’ям і бідним або ж дітям-інвалідам”[59].

Наука докладає значних зусиль для подолання неплідності. Оберігаючи гідність людської прокреації, дехто вже досяг результатів, які раніше здавались недосяжними. Тому науковців слід заохочувати до продовження досліджень, метою яких є з’ясування причин неплідності та її подолання, адже завдяки цьому неплідні пари стануть здатними до прокреації у цілковитій пошані до гідності власної особи і гідності народженої дитини.

МОРАЛЬ І ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Розглянемо цінності та моральні обов’язки, які цивільне законодавство повинно шанувати і санкціонувати щодо цього питання.

Непорушне право на життя кожної невинної людини і права сім’ї та інституту подружжя є фундаментальними моральними цінностями, оскільки стосуються природного стану і цілісного покликання кожної людської особи. Водночас вони є конститутивними елементами громадянського суспільства і його порядку.

Нові технологічні можливості біомедицини вимагають втручання політичної влади та законодавців, адже неконтрольоване застосування таких технологій може призвести до непередбачуваних і шкідливих для громадянського суспільства наслідків. Звернень до сумління кожної особи і закликань науковців до самоконтролю не достатньо для того, щоб гарантувати пошанування прав особи та правил суспільного порядку. Якщо законодавець, відповідальний за суспільне добро, не буде пильним, він може поступитися своїми повноваженнями науковцям, які вважають, що право керувати людством дають їм їхні відкриття та можливості „вдосконалення” процесів, які випливають з них. Внаслідок цього „євгенізм” і форми дискримінації людей могли б набути статусу законних, а це було б актом насилля і зневаги супроти рівності, гідності та фундаментальних прав людської особи.

Втручання світської влади повинно спиратися на раціональні принципи, які регулюють стосунки між цивільним і моральним правом. Завдання цивільного права – гарантувати спільне благо людей через визнання і захист фундаментальних прав і через підтримку миру і суспільної моральності[60]. У жодній сфері життя цивільне право не може замінити совість чи диктувати норми стосовно питань, які не належать до його компетенції. Деколи воно повинно толерувати, в інтересах громадського порядку, речі, які не може заборонити, не спричинивши таким чином більшого зла. Проте невід’ємні права осіб повинні бути визнаними і по шанованими громадянським суспільством і політичною владою. Ці права людини не залежать ні від окремих людей, ні від батьків, вони також не є поступкою з боку суспільства і держави. Вони є складовою людської природи і невід’ємно притаманні особі завдяки творчому акту, від якого особа отримала свій початок.

Серед таких фундаментальних прав мусимо тут згадати: а) право кожної людської істоти на життя і фізичну цілісність від моменту зачаття аж до смерті; б) право сім’ї і подружжя як інституту, а у цій сфері – право дитини бути зачатою, приведеною на світ і вихованою своїми батьками. До кожного з цих положень слід додати подальші розмірковування.

У деяких державах чинні закони, що дозволяють відверте пригнічення невинних: позитивне право позбавляє якусь категорію людей захисту, якого цивільне законодавство зобов’язане їм надати, – держава заперечує рівність усіх перед законом. Якщо держава не застосовує свою силу на служіння правам кожного громадянина і, особливо, більш вразливих, підриваються самі основи правової держави. Тому політична влада не може погодитися на приведення людей у світ за допомогою методів, які б наражали їх на серйозний ризик. Можливе визнання позитивним правом і політичною владою технік штучного передавання життя і досліджень, з ними пов’язаних, лише поглибить прірву, яка утворилася через узаконення аборту.

Як наслідок поваги і захисту, які повинні гарантуватися ненародженій дитині з моменту зачаття, закон повинен передбачити відповідні карні санкції за кожне умисне порушення прав дитини. Закон не може толерувати – а на практиці він повинен беззастережно заборонити – трактування людей, навіть на стадії ембріонального розвитку, як об’єктів випробувань, нівечення чи знищення на тій підставі, що вони є кількісно зайвими або ж нездатними нормально розвиватися.

Державна влада повинна гарантувати інституту сім’ї, основі суспільства, юридичний захист, на який він має право. Оскільки державна влада покликана служити людям, вона також повинна служити сім’ї. Цивільне право не може погодитися на схвалення технік штучної прокреації, які заради вигоди третьої сторони (лікарів, біологів, економічних чи урядових сил), відбирають те, що є невід’ємним правом у стосунках між чоловіком і дружиною. Тому цивільне право не може узаконити обмін гамет між особами, які не перебувають у законному шлюбі.

З огляду на підтримку, яка належить сім’ї, законодавство повинно також заборонити ембріональні банки, інсемінацію після смерті і „сурогатне материнство”.

Питання, які стосуються прав людини, її життя та інституту сім’ї, цивільне право повинно регулювати відповідно до основних норм морального права. Забезпечення такого стану є одним з обов’язків державної влади.

Політики, шляхом впливу на громадську думку, повинні долучитися до утвердження у суспільстві якомога ширшого консенсусу щодо цих суттєвих питань і зміцнення цього консенсусу кожного разу, коли йому загрожують послаблення чи зникнення.

Узаконення аборту та юридичне толерування неодружених пар у багатьох країнах суттєво ускладнюють гарантування поваги до основних прав, про які йдеться у цій Інструкції. Сподіватимемося, що держави не захочуть брати на себе відповідальності за загострення цих соціально шкідливих станів несправедливості. Більше хочеться вірити, що народи і держави, збагнувши культурні, ідеологічні і політичні наслідки застосування технік штучної прокреації, віднайдуть мудрість і відвагу, потрібну для впровадження справедливих законів, які шануватимуть життя та інститут сім’ї.

Сьогодні на очах багатьох людей цивільне законодавство багатьох держав надає законності деяким практикам, які цього не заслуговують. Можливо, воно не спроможне гарантувати ту моральність, яка узгоджується з природними вимогами людської особи і з „неписаними законами”, викарбуваними Творцем у людському серці. Всі люди доброї волі повинні долучитися, особливо у межах своєї професійної сфери і в здійсненні своїх громадських прав, до реформування морально неприйнятних цивільних законів і недопущення хибних практик. Крім того, „протест сумління” таким законам слід підтримувати і визнавати. Рух пасивного опору проти узаконення практик, які суперечать людському життю та гідності, починає дедалі сильніше впливати на моральне сумління багатьох людей, особливо численних фахівців біомедичних наук.

ВИСНОВОК

Поширення технологій втручання у процеси людської прокреації породжує дуже серйозні моральні проблеми стосовно пошани, яка належиться людській істоті з моменту зачаття, гідності особи, її сексуальності та передавання життя.

Конгрегація у справах доктрини віри, виконуючи свій обов’язок з поширення та захисту вчення Церкви про такі важливі справи, адресує цю Інструкцію тим, хто з огляду на свою роль та зобов’язання, може позитивно вплинути і забезпечити, щоб у сім ’ї та суспільстві належно шанувалися життя та любов. Вона звертається з цим закликом до тих, хто відповідає за плекання сумління і формування громадської думки, до науковців і медиків, юристів і політиків. Конгрегація сподівається, що несумісність визнання гідності людської особи і зневаги до життя і любові, віри у живого Бога і претензії на свавільне вирішення питання походження і долі людини зрозуміла усім.

З особливими сподіваннями і заохоченням Конгрегація у справах доктрини віри звертається до богословів, насамперед до спеціалістів з морального богослов’я, закликаючи їх вивчати і популяризувати серед вірних зміст вчення Магістеріуму про сферу сексуальності і подружжя у світлі справжньої антропології та в контексті необхідного міждисциплінарного підходу. Таким чином вони уможливлять щораз краще розуміння підстав чинності цього вчення. Захищаючи людину від крайнощів її власної сили, Божа Церква нагадує їй підстави її справжньої благородності. Тільки цим шляхом можна забезпечити чоловікам і жінкам завтрашнього дня можливість жити і любити з тією гідністю та свободою, яка бере початок з пошани до істини. Конкретні рекомендації, викладені у цій Інструкції, не мають на меті замінити особисті роздуми кожного, а, радше, покликані надати їм нового імпульсу безвідмовної вірності вченню Церкви.

У світлі істини про дар людського життя і моральних принципів, які випливають з цієї істини, кожен запрошується діяти у межах своєї відповідальності, і, як добрий Самаритянин, визнавати ближнього, навіть найменшого, серед людських дітей (Пор.: Лк 10,29-37). Тут знаходять оновлене й особливе відлуння слова Христа: „Усе, що зробили одному моїх братів найменших, ви мені зробили” (Мт 25,40).

Під час аудієнції, наданої нижчепідписаному Префекту після пленарного засідання Конгрегації у справах доктрини віри, Папа Римський Іоанн Павло II схвалив цю Інструкцію і доручив її опублікувати.

Дано у Римі Конгрегацією у справах Доктрини Віри, 22 лютого, 1987 року, у Свято Престолу св. Апостола Петра.

                                                      Йозеф кардинал РАТЦІНГЕР

                                                                                       Префект,

         
                                                                    + Альберто БОВОНЕ

                                 Титулярний Архієпископ Цезарії Нумідійської

                                                                                     Секретар

 

Переклад: Б.О. Савчик, Р.І. Поп OFMCap.

Друком видано (PDF): ЛОБФ "Медицина і право", Львів 2011.

---

* Єпископська Конференція – в Римо-Католицькій Церкві колегіальний орган, що складається з єпископів певної країни (території) (прим. пер.).

** Термінами „зигота”, „преембріон”, „ембріон” і „плід” у біології позначаються послідовні стадії розвитку людської істоти. Ця Інструкція вільно послуговується цими термінами, наповнюючи їх ідентичним етичним значенням, щоб означити плід людського зачаття – видимий чи ні – від першого моменту його існування до народження. Причину такого вживання буде пояснено в тексті (Пор.: I,1).

[1] Іоанн Павло II. Промова (1980-10-27).

[2] Павло VI. Промова (1965-10-04); Populorum progressio, 13.

[3] Павло VI. Промова (1975-12-25); Dives in misericordia, 30.

[4] Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

[5] Пор.: Dignitatis humanae, 2.

[6] Gaudium et spes, 22; Redemptor hominis, 8.

[7] Пор.: Gaudium et spes, 35.

[8] Gaudium et spes, 15; пор.: Populorum progressio, 20; Redemptor hominis, 15; Familiaris consortio, 8.

[9] Familiaris consortio, 11.

[10] Пор.: Humanae vitae, 10.

[11] Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

[12] Пор.: Familiaris consortio, 11; пор.: Gaudium et spes, 50.

[13] Quaestio de abortu procurato, 9.

[14] Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

[15] Mater et Magistra, III.

[16] Gaudium et spes, 24.

[17] Пор.: Humani generis; Sollemnis Professio Fidei.

[18] Mater et Magistra, III; пор.: Іоанн Павло II. Промова (1983-09-17): „Творчий акт Бога знаменує початок кожної людської особи: жодна людина не може з’явитися на світ випадково; вона завжди є плодом творчої любові Бога”.

[19] Пор.: Gaudium et spes, 24.

[20] Пор.: Пій XII. Промова (1944-11-12).

[21] Пор.: Gaudium et spes, 50.

[22] Пор.: Gaudium et spes, 51: „Отож моральна поведінка в тих випадках, коли йдеться про погодження подружньої любові з обов’язком передавання життя, визначається не тільки щирим наміром й спонукальними чинниками, а й об’єктивними критеріями, що випливають з природи самої особи та її поведінки, особливого ставлення до взаємного самовіддання і прокреації в межах істинної любові”.

[23] Gaudium et spes, 51.

[24] Хартія прав сім’ї (1983-10-22), 4.

[25] Quaestio de abortu procurato, 12, 13.

* Зигота – диплоїдна (містить повний подвійний набір хромосом) клітина, що утворюється внаслідок запліднення (злиття яйцеклітини і сперматозоїда).

[26] Пор.: Павло VI. Промова (1972-12-09).

[27] Обов’язок уникати непропорційного ризику передбачає автентичну пошану до людини та обґрунтованість терапевтичних намірів. Це означає, що лікар „повинен уважно оцінити можливі негативні наслідки застосування означеного дослідження для ненародженої дитини, які можуть статися внаслідок необхідного застосування особливих дослідницьких технологій, та уникати застосування тих методів діагностики, щодо доцільності та нешкідливості яких немає достатніх гарантій. Якщо, що часто трапляється, необхідно зважитися на певний ризик, то застосовувати якийсь метод можна тільки переконавшись, що ризик виправданий реальною невідкладною необхідністю діагностики і важливістю її результатів для самої зачатої дитини” (Іоанн Павло II. Промова (1982-12-03)). Пояснення щодо „пропорційного ризику” повинно бути враховано і в наступних розділах (частинах) Інструкції; щоразу, коли вживається цей термін.

[28] Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

* Оскільки терміни „дослідження” і „випробування” є полісемічними, слід уточнити значення, в якому вони вживаються в цьому документі: 1) під дослідженнями тут розуміється будь-який індуктивно-дедуктивний процес, який має на меті сприяти систематичному дослідженню даного феномену у людській сфері чи перевірити гіпотези, які випливають з попередніх досліджень; 2) під випробуваннями розуміється будь-який пошук, в якому людська особа (на різних стадіях свого існування: ембріона, плода, дитини чи дорослого) є об’єктом, через який чи на якому хочуть перевірити на даний час невідомий чи недостатньо вивчений (напр., фармакологічний, хірургічний, тератогенний тощо) вплив лікування.

[29] Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-10-23): „Однозначно й офіційно засуджую експериментальні маніпуляції на людських ембріонах, оскільки людська істота, з хвилини свого зачаття аж до смерті, не може використовуватися для будь-якої мети”.

[30] Хартія прав сім’ї (1983-10-22), 4b.

[31] Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1982-12-03): „Будь-яка форма випробувань на плодах, яка може зашкодити їхній цілісності чи становищу, є неприйнятною, за винятком останніх зусиль для порятунку їх від смерті”. Iura et bona, 4: „У сумнівних випадках, коли відомі засоби не діють, може статися так, що новий, ще недостатньо випробуваний метод, за беззаперечного ризику, обіцяє велику ймовірність успіху. Якщо хворий погоджується, застосування такого лікування дозволене”.

[32] Ніхто не може заявити, що має суб’єктивне право на початок свого існування, доки сам не з’явився на світ. Проте цілком законним є право дитини на цілком людський початок, через зачаття, що відповідає особовій природі людини. Життя – це дар, який повинен передаватися у спосіб, достойний як суб’єкта, який його одержує, так і суб’єктів, які його передають. До цього положення ми ще повернемося, аналізуючи штучну прокреацію людини.

[33] Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

*   Під терміносполученням „штучне гетерологічне запліднення (прокреація)” Інструкція розуміє методи (технології, засоби), спрямовані на осягнення зачаття людини штучним способом за допомогою гамет, взятих принаймні від одного донора з-поза подружньої пари. Такі методи поділяються на два види: a) гетерологічне FIVET – зачаття людини шляхом злиття in vitro гамет, отриманих принаймні від одного донора з-поза подружньої пари; б) штучна гетерологічна інсемінація – зачаття людини шляхом упровадження в статевий тракт заміжньої жінки сперми, заздалегідь отриманої від донора, який не є її чоловіком.

** Під терміносполученням „штучне гомологічне запліднення (прокреація)” Інструкція розуміє методи, що використовуються для зачаття людини за допомогою гамет від подружньої пари. Штучне гомологічне запліднення може здійснюватися двома способами: a) гомологічне FIVET – зачаття людини шляхом злиття in vitro гамет від подружньої пари, поєднаної в подружжі; б) штучна гомологічна інсемінація – зачаття людини шляхом упровадження в статевий тракт заміжньої жінки заздалегідь отриманої сперми її чоловіка.

[34] Пор.: Gaudium et spes, 50.

[35] Пор.: Familiaris consortio, 14.

[36] Пор.: Пій XII. Промова (1949-09-29). Відповідно до задуму Творця, „так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом” (Бут. 2,24). Єдність подружжя, пов’язана з порядком творіння, є істиною, доступною природному розуму. Церковна Традиція та Магістеріум часто посилаються на книгу Буття прямо або через уривки з Нового Завіту, які відсилають до неї: Мт 19,4-6; Мр 10,5-8; Еф. 5,31; Пор.: Афінагор, Legatio pro christianis, 33: PG 6,965-967; Св. Йоан Золотоустий, In Matthaeum homiliae, LXII, 19,1: PG 58 597; Св. Лев Великий, Epist. ad Rusticum, 4: PL 54, 1204; Інокентій III, Epist. Gaudemus in Domino: DS 778; II Ліонський Собор, IV Session: DS 860; Тридентійський Собор, XXIV Session: DS 1798, 1802; Arcanum Divinae Sapientiae; Casti connubii; Gaudium et spes, 48; Familiaris consortio, 19; ККП, кан. 1056.

[37] Пор.: Пій XII. Промова (1949-09-29); Пій XII. Промова (1951-10-29); ККП, кан. 1134.

* Згідно з Інструкцією, терміносполучення „сурогатне материнство” має такі значення: a) стан жінки, яка виношує вагітність, започатковану імплантованим в її матку генетично чужим (отриманим шляхом злиття гамет „донорів”) ембріоном, із зобов’язанням віддати народжену дитину тому, хто замовив таку вагітність; б) стан жінки, яка виношує вагітність з ембріона, зачатого шляхом запліднення її власної яйцеклітини спермою донора, що не є її чоловіком, із зобов’язанням віддати народжену дитину тому, хто замовив вагітність.

[38] Humanae vitae, 12.

[39] Там само, 12.

[40] Пій XII. Промова (1956-05-19).

[41] ККП, кан. 1061. Відповідно до цього канону подружній акт – це акт, через який довершується подружжя (шлюб), якщо пара „вчинила його між собою у природний спосіб”.

[42] Пор.: Gaudium et spes, 14.

[43] Пор.: Іоанн Павло II. Промова (1980-01-16).

[44] Іоанн Павло II. Промова (1983-10-29).

[45] Пор.: Gaudium et spes, 51.

[46] Пор.: Там само, 50.

[47] Пор.: Пій XII. Промова (1949-09-29): „Було б помилкою (…) вважати, що застосування цього засобу (штучне запліднення) могло б уможливити шлюб між особами, нездатними укласти його через impedimentum impotentiae (перешкоду імпотенції)”.

[48] Подібне питання розглядав Папа Павло VI в Humanae vitae, 14.

[49] Пор.: Donum vitae I, 1 і далі.

[50] Familiaris consortio, 14.

[51] Пор.: Конгрегація у справах доктрини віри. Відповідь (1897-03-17); Пій XII. Промова (1949-09-29); Пій XII. Промова (1951-10-29); Пій XII. Про-мова (1956-05-19); Пій XII. Промова (1958-09-12); Mater et Magistra, III.

[52] Пій XII. Промова (1951-10-29).

[53] Пій XII. Промова (1949-09-29).

[54] Persona humana [Gaudium et Spes, 51]; Пор.: Конгрегація у справах доктрини віри. Декрет (1929-08-02); Пій XII. Промова (1953-10-08).

[55] Пор.: Mater et Magistra, III.

[56] Пор.: Пій XII. Промова (1949-09-29).

[57] Пор.: Пій XII. Промова (1956-05-19).

[58] Gaudium et spes, 50.

[59] Familiaris consortio, 14.

[60] Пор.: Dignitatis humanae, 7.