Моє запитання може видатися агресивним, та я не хочу бути причепою, я тільки просто запитую. Церква у своєму вченні про подружнє життя, сексуальну етику та інше говорить про такі речі, що так і проситься запитання: а що до того Церкві? Хіба це не приватна справа кожної людини?

Прошу не ображатися, але мені здається, що Ви неправильно ставите питання. Гадаю, що йдеться не так про те, буцімто у сфері подружньої етики Церква порушує сферу приватного. Вам скоріше не до вподоби, що Церква дає моральну оцінку таким формам поведінки і таким практикам, які Ви вважаєте нейтральними щодо моралі.

Закид, що Церква, висловлюючись, наприклад, про аморальність вживання контрацептивів, нібито втручається у сферу людського приватного життя, здається мені цілком абсурдним. Візьмімо граничний випадок: Церква проповідує, що аморальними є думки, продиктовані ненавистю, підступністю, розпустою, але ніхто й у гадці не має бачити в цьому втручання в чуже приватне життя, хоч би що там було, а думки напевно є найбільш приватною справою кожної людини.

Або візьмімо гріх ненажерливості. То теж є приватна справа кожної людини, бо такий гріх не завжди завдає безпосередньої кривди іншій людині. Відомо, що в цьому гріхові треба сповідатися. Але ж ми не відчуваємо, що Церква втручається в наше приватне життя. Нашу приватність було б порушено тільки тоді, якби ми за раз з’їли шість яєць з шинкою, а за це міліціонер нас оштрафував, або якби з амвону священик поіменно засуджував гріх ненажерливості.

Що тоді означає твердження, що те чи те є чиєюсь приватною справою? Воно означає, що ця сфера не підлягає суспільному контролю. Однак це аж ніяк не означає виключення цієї сфери з моральних норм. Кожен наш учинок, кожне наше слово, ба навіть кожна наша думка підлягають моральній оцінці. І суспільне, і приватне однаковою мірою може бути добрим і поганим.

Господь Бог судитиме нас за всі справи нашого життя, в тому числі й за найбільш приватні: "Кажу бо вам: за кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього" (Мт 12,36). Декалог забороняє нам пожадання, але ж навіть найгірше пожадання, допоки не виявиться в діях, що завдають шкоди іншій людині, є цілком приватною справою. Приватною, але водночас аморальною – і як така вона підлягає Божому суду. Сам Христос засуджує людину, яка вважає, що наші погані думки не мають нічого спільного з мораллю: "... кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в серці своїм" (Мт 5,28). Мало того, нас судитимуть навіть у разі, якщо ми не чинимо добра, і ніякі виправдування – мовляв, то не наш громадський обов’язок опікуватися хворими чи дбати про в’язнів – нам не допоможуть: "Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; мав спрагу, і Ви мене не напоїли; був чужинцем, і ви Мене не прийняли; нагим, і ви Мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до Мене" (Мт 25,41-43).

Тепер у світлі щойно сказаного подивімося на подружнє життя. У ньому є такі сфери, які є особливою, найбільш приватною справою подружжя. Змусити подружжя відповідати за них не може ніяка влада – ані світська, ані церковна. За це подружжя відповідатиме тільки перед Богом. А Бог їх спитає за це, бо ті справи підлягають як суду совісті, так і сповідальні. Божому суду, зокрема, підлягає вся ота інтимна сфера, що пов’язана з переданням життя; де-де, а в цій сфері любов чоловіка і жінки повинна бути особливо чиста й особливо одухотворена. "Подружжя хай у всіх буде в пошані й ложе хай буде без плями, – навчає Святе Письмо, – бо Бог буде судити блудників та перелюбців" (Євр 13,4).

А Ви запитуєте, що до того Церкві? Чи не можна було б такі справи залишити на сумлінні подружжя? Перш, ніж подивитися на цю проблему з позиції віри, може, варто розглянути її з погляду здорового глузду? Здоровий глузд підказує, що все виглядає не так, як ніби ми носимо своє сумління у целофановому пакеті, а Церква лізе до нього із своїми вказівками. Наше сумління зазнає найрізноманітніших впливів. Кожному з нас притаманне природне прагнення добра і природна здатність розпізнавати добро і зло. Водночас ми – грішники, і близькі нам люди, з якими і серед яких ми живемо, теж грішні. Ми здатні не тільки робити щось всупереч сумлінню, ми здатні на більше: заглушувати голос сумління, а навіть його перекручувати.

Ми живемо у світі, де виголошується чимало розмаїтих думок на тему зла і добра, часто протилежних. Деякі з тих поглядів продиктовані заглушеним або викривленим голосом сумління. Проповідуючи засади подружньої етики, Церква аж ніяк не втручається у сферу, де панує саме лише сумління, бо такої сфери взагалі немає. Церква діє там, де на людське сумління чиниться найрізноманітніший вплив, не завжди найкращий. Як же можна вважати за зле, що Церква висловлюється на теми моралі, які тим часом є предметом численних поглядів, котрі формують (часто всупереч духовній гідності подружжя) людське сумління?

Натомість, якщо подивитися на цю проблему з погляду віри, то стане зрозуміло, що до голосу Церкви треба особливо прислухатися. Адже Церква є нашою Матір’ю, яка веде нас до Христа. Не кому іншому як саме Апостолам Ісус доручив навчати людей, що їм робити, щоб мати життя вічне: "Хто слухає вас, Мене слухає; а хто гордує вами, Мною гордує" (Лк 10,16). Бо якщо ти християнин, то ти покликаний усе, що робиш, робити на Божу славу: "Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (1Кор 10,31).

Тому чи можна мати за зле турботу вчителів Церкви про те, щоб християни славили Бога і своїм подружнім життям?

---

Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 5-9.