Можна уявити, який драматизм з’явився в людині внаслідок прийняття такого розуміння людського тіла. Переживання, пов’язані з сексуальністю, ставали кошмаром повсякденного життя. Посилювала трагедію присутність особи протилежної статі, яка активізувала сексуальні прагнення, а цим самим і підсилювала дії й атаки сатани. З такої позиції статевий акт подружжя був завжди грішним діянням і виразним підтвердженням, що вони й надалі піддані владі сатани. Любов до іншої особи породжувала бажання тілесного контакту з нею. Чим більшим було людське прагнення, тим більше зростала погорда до самого себе, своєї тілесності, а остаточно й до особи, яка визволила в людині гріховні шукання любові. Єдине полегшення в своєму стражданні нещасна людина могла віднайти в очікуванні на посмертне звільнення з неволі тіла. Однак, чим більшим було очікування, тим сильнішим ставало відчуття безнадійності життя в тілі. Неприйняття тілесності і погорда нею породжували заперечення сенсу життя і ненависть до так створеного світу. У маніхействі не було місця для радості від життя і любові.

"Жодні успіхи в проголошенні цього вчення не повинні  закривати той факт, що маніхейство сприймалось, як єресь не лише християнами, магами, євреями і мусульманами, а й такими гностиками, як мандеї та філософами, як, наприклад, Плотін"[3]. Зовнішня схожість між смутком людей, які страждають від хвороб, і смутком тих, які вважали, що людське тіло походить від сатани, не можуть затерти суттєвої різниці між доктринальним запереченням сексуального пожиття і психологічними обумовленнями людини, яка під загрозою хвороб боялась піддаватись цим людським діям. Розбіжність між цими двома поставами виразно окреслюється навіть тоді, коли зазначаються впливи на християнство гнози. Це стає можливим, оскільки маніхейство під різними постатями весь час з’являється в Європі, хоч би в середньовіччі в секті богомильства (X ст.). Аж до церемонії ініціації, котра зобов’язувала до відречення від сексуального пожиття в подружжі, послідовники секти вважалися створінням диявола. Як такі, вони могли віддаватись сексуальній розпусті. Представники секти месаліанізму, наприклад, організовували сексуальні оргії. Однак провідники секти з упевненістю утримувались від сексуальних відносин. Такий тип градаційної моральності залежно від рівня втаємничення пояснює, чому існують суперечні оскарження цих груп. Одні закидають їм сексуальну розпусту, інші – відкидання подружжя і заборону сексуальних відносин, заперечення сексуальності і радикальну нехіть щодо прокреації[4]. Подібні проблеми з’явилися в XII ст. з виникненням секти катарів, чиє вчення було дуже популярне серед простого люду. Вони теж відкидали подружжя і прокреацію. Мірча Еліаде вважає, що "певна «маніхейська тенденція» становить інтегральну частину європейської духовності"[5].

Здається, що самій сутності людини притаманна тенденція до розділення душі і тіла. Якщо раніше переоцінювали душу, неабияк применшуючи значення тіла, то сьогодні переоцінюється тіло, взагалі забуваючи про душу. Християнство завжди підкреслювало єдність людини, борючись між іншим з гнозою, яка була дуалістичною. Дуалізм душі і тіла ще не переможений, і надалі він розвивається. З часів Картезія відбувається його нове вторгнення в європейську культуру. Він має конкретний вплив на життя людей, формує мислення. Цього разу забувається не про тіло, а про духа. Від XVIII ст. дух почав занепадати. "Спочатку залишив небо, потім землю; перестав бути першопричиною і первинною засадою всього, що існує. Майже водночас зник з тіла і зі свідомості. Душа – пневма, як говорили греки – є віддихом і цей віддих врешті розвіявся в повітрі"[6]. Сучасний раціоналізм, забуваючи про дух, викликав радикальне вивищенням тіла. Людина, будучи трактованою лише як тіло, стала ближчою тварині, негідною турботи, любові, опіки. Її тіло стало "трактуватись не в категоріях специфічної подоби до Бога, а в категоріях подоби до всіх інших тіл в природі, які людина сприймає як матеріал для творення споживчих благ. Застосування тих самих категорій до людини є надзвичайно великою загрозою. (…) При такому антропологічному підході людська спільнота живе ніби в епоху нового маніхейства, в якому тіло і дух радикально протиставляються одне одному. (…) У цьому горизонті мислення людина перестає бути особою і суб’єктом. Попри наміри і декларації стає виключно об’єктом. Так, наприклад, неоманіхейська цивілізація провадить до розуміння людського сексуалізму радше як терену для маніпуляцій і експлуатації, ніж як об’єкту (…) одвічного подиву"[7].

У середовищах, де вплив неоманіхейства найсильніший, там спостерігається величезне спустошення не лише в сфері духа, а й тіла. "Сучасна цивілізація (…) сприяє розвитку поверхневих почуттєвих і сексуальних взаємин. Таким чином людина, не маючи часу на віднайдення глибших почуттів, дає вихід своїй еротичній енергії у поверхневий спосіб, що зменшує відчуття насолоди. Звільнення від еротизму – деградація справжнього еротизму і розвиток практичного еротизму,  якого метою є не емоційні переживання і їх насиченість, а споживча цінність партнера – зменшує насолоду, що відчувається в сексуальних відносинах"[8]. Поверхневі статеві контакти нищать в людині здатність до створення тривалого і глибокого зв’язку з іншою особою, здатність до безкорисливого кохання і відданості. Понижуючи себе до рівня істоти, якій притаманне виключно біологічне життя, норми якого визначають психічні процеси, людина замикається на світ вищих цінностей, таких як правда, добро, любов, краса, відданість, вірність. Остаточно замикається також і на Бога. Почуття інтенсивної приємності, якої надає сексуальна активність, втрачає свою чарівність разом з усе сильнішим відчуттям самотності, сухості, відсутності сенсу життя. Сексуально виснажена людина все глибше поринає в екзистенціальну пустку, яка замість обіцяного щастя породжує в неї сексуальні неврози. Сексуальні відносини все частіше супроводжує відсутність радості, неповага до власного тіла, обмеженість свідомості, ослаблення здатності переживати взаємини з іншими людьми, зубожіння сфери почуттів. Політика моральної вседозволеності "спричинила деградацію Еросу, скорумпувала людську уяву, зубожила вразливість, а сексуальну свободу замінила маскою, під якою укривається зневолення тіла"[9].

Напрямок сучасних звичаєвих змін призвів до набагато виразнішого, порівняно з попередньою епохою, сприйняття сексуальної приємності, визнання ролі почуттів; люди перестали асоціювати секс зі злом, настільки освоїлись з цією тематикою, що легше можуть говорити про такі важливі справи, як їхнє інтимне пожиття. Люди почали відкрито шукати вирішення своїх сексуальних проблем, читати, радитися. Це зміни, які Церква зауважує і сприймає. Однак не всі зміни підтримує. Хоча й зникли проблеми з занадто ригористичним трактуванням сексуальної сфери, проте з’явилися нові, пов’язані з безмежним визнанням усіляких порушень тіла. Місце сексуальної холодності жінок зайняла імпотенція чоловіків, яка лише в другій половина XX ст. стала хворобою цивілізації. Дослідження свідчать, що страждає нею 30 мільйонів американців. В країнах Заходу вона стосується 10-12% популяції чоловіків. Істотним є той факт, що 60-70% причин цієї хвороби пов’язані з психологічними проблемами[10]. Драматичними темпами поширюються венеричні захворювання – щороку вражається ними 13 мільйонів американців[11]. Кількість людей, які потребують лікування після аборту зростає на 200 мільйонів на рік (ця кількість стосується близько 50 мільйонів жінок, які піддалися цій процедурі, їх чоловіків і живих дітей, а також лікарів і медсестер, які здійснили процедуру). Скільки людей має відчуття сексуального використання, насилля, нездатності панувати над своїми потягами? Як результат – маємо мільйони істот, чиє сексуальне життя стало тією чи іншою мірою порушене.

Імовірно на початку 60-х років моральність вседозволеності могла здаватися шансом на визволення людини. Тоді можна було ще вірити в те, що відмова від традиційної сексуальної етики принесе заповідане щастя. Такі погляди, якщо озвучуються сьогодні, є свідченням необізнаності з фактами, які можна довести документально. Тому ризикованим здається твердження, що сучасні люди щасливіші за своїх предків, які вели набагато аскетичніший і суворіший спосіб життя. Сьогодні ми вже не маємо жодного приводу, щоб з радістю вітати ознаки сексуального роздолля як провісників нових, кращих часів. Людина, визволена від норм християнської моралі, зовсім не позбулась непокою і почуття провини, які саме зараз стають патологічними явищами[12]. Отже, неправдивим є твердження, що лише в XX ст. настав позитивний перелом в підході до сексуальності[13].

Церква, яку становлять люди, виховані в конкретній культурі, ніколи не була вільною від впливів відповідної епохи. Подібно, як багато її представників в минулому піддавалось тенденції, яку загалом можна б назвати маніхейською, також і чимало сучасних теологів підтримує новітній неоманіхейський дуалізм. Так само, як і їх попередники, вони мають гарні характеристики і пошану, а деякі навіть мають славу  прогресивних людей. Не змінює це факту, що обидві крайності шкідливі для людини. Поступово, все ж таки, християни відсторонюються від цих інтелектуальних течій, які повсюдно впливають на їхнє мислення. Враз з усвідомленням наслідків, пов’язаних з прийняттям радикальних антропологічних концепцій, стає очевидним, що лише інтегральний погляд на людину дає шанс перемогти дуалістичні судження, що притаманні людському мисленню. Повернення до християнського бачення людини як одухотвореного тіла або, якщо хтось бажає – утілесненого духа, відкриває красу і мудрість вчення Церкви. Воно скеровує до рівноваги між протиставними тенденціями, які притаманні людській сутності.

о. Ксаверій КНОТЦ (Ksawery KNOTZ) OFMCap

---

[1] M. Eliade, Historia wierzeń i idei religijnych, Warszawa 1994, с. 257.

[2] Там само, с. 257.

[3] Там само.

[4] Пор. S. Runciman, Le manichéisme médiéval. L’Hérésie dualiste dnas le christianisme, Paris 1972, с. 158-159.

[5] M. Eliade, Historia wierzeń i idei religijnych, с. 257.

[6] O. Paz, Podwójny płomień. Miłość i erotyzm, Kraków 1996, с. 175.

[7] Йоан Павло II, Лист до сімей, 19.

[8] K. Imieliński, Seksiatria. Patologia seksualna, т. 2, Warszawa 1990, с. 61.

[9] O. Paz, Podwójny płomień. Miłość i erotyzm, с. 169.

[10] Пор. G. Gargione, Psicologia del sesso, Roma 1997, с. 192.

[11] Пор. A. Lichtarowicz, Ryzyko i hazard medyczny, в: Międzynarodowy kongres o godności macierzyństwa 6/7 VI 1998, Warszawa 1998, с. 104.

[12] R. May, Miłość i wola, Poznań 1998, с. 36-45.

[13] M. Czachorowski, Nowy imperializm, Warszawa 1995, с. 17-18.