У забороні розлучення, яку проповідував Ісус Христос, є одна особлива деталь, я маю на увазі знаменне застереження "хіба у випадку розпусти". Наскільки мені відомо, у Католицькій Церкві навіть подружня зрада не дає невинній стороні права на розлучення й на новий шлюб. Може моє запитання й наївне, але я ставлю його руба: оті слова "хіба у випадку розпусти" все ж таки є в Євангелії, а отже, вони повинні щось означати. Неможна вдавати, ніби їх взагалі не існує. Запитання: якщо ці слова не означають дозволу на розлучення в цьому конкретному випадку, то що ж вони означають?

---

Почнімо з початку. Як відомо, П’ятикнижжя Мойсея дозволяло розлучатися. У Книзі Второзаконня читаємо: "Як чоловік візьме жінку й ожениться з нею, а вона не знайде милості в його очах, бо він помітив би в неї що-небудь негоже, то напише їй розвідний лист і, вручивши їй, відпустить зо свого дому" (Втор 24,1). Треба усвідомити, що за тих часів певні обставини полегшували розлучення. Тоді розлучення не означало руйнування родини: навіть якщо подружжя було моногамним (а тоді існувало й багатоженство), власне сім’я була лише частиною великого роду, тому можливе розлучення нікого не залишало без родини. Окрім цього, треба пам’ятати, що за тодішнього патріархату жінка була радше слугинею чоловіка, ніж його подругою.

Як відомо, Ісус Христос виразно сказав, що старозавітний дозвіл на розлучення був тільки неминучим злом. За Його вченням, немає таких обставин, коли розлучення не суперечило б гідності подружжя. За своєю природою і з Божої волі подружжя має бути нерозлучне. "Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так" (Мт 19,8).

Хотів би нагадати, що вже в Старому Завіті ми спостерігаємо щоразу більше прагнення до ідеалу нерозлучності подружжя. У Книзі Приповідок (5,15-20) знаходимо сповнений чистої еротики текст, де вихваляється подружня вірність, і батьківське повчання синові: "втішайся дружиною твоєї юності". Такий же заклик знаходимо у Проповідника: "Живи собі весело з жінкою, що її любиш, усі дні життя марноти твоєї, яку Господь дав тобі під сонцем" (9,9). Особливо гостро розлучення засуджує пророк Малахія (Мал 2,13-14), який посилається на Авраама, котрий не покинув безплідної Сари, хоч так прагнув мати власного сина і спадкоємця: "Ви покриваєте сльозами жертовник Господній, – риданням та стогнанням, – бо Він не хоче більш дивитись на приноси, приймати їх радо з рук ваших. А ви ще й кажете: чому? Та тому, що Господь був свідком між тобою та жінкою твого юнацтва, яку ти зрадив, дарма, що то твоя подруга й твоя законна жінка. Хіба Він не створив їх як одну істоту, що має тіло й дух у собі? Чого ж шукає ця одна істота? – Потомства від Бога. Майте ж до вашого життя пошану, і нехай ніхто не зраджує жінки юнацтва свого".

І ось приходить на цей світ Христос, Божий Син і Спаситель людського роду. Обидва Його виступи проти розлучень супроводжують однозначні твердження, що новий закон радикально відрізняється від старозавітного звичаю: "Сказано теж: хто відпускає свою жінку, хай дасть їй лист розвідний. А Я кажу вам: хто відпускає свою жінку, – хіба у випадку розпусти, – той робить з неї перелюбку; і хто взяв би розведену, чинить перелюб" (Мт 5,31-32; пор. 19,3-9).

Треба знати, що за неповні півстоліття до цього у Палестині діяв великий рабин Шаммай, який рішуче забороняв розлучення, однак з одним винятком: благочестивий єврей може розлучитися з жінкою, якщо вона виявилася перелюбкою. Тож якщо Ісус Христос тільки повторює науку рабина Шаммая, то виходить, що Його подружній закон не такий радикально новий, як його представляє Євангеліє. Як же є насправді: чи Ісус Христос стає на бік Шаммая, чи навчає як "повновладний, а не як книжники їхні" (Мт 7,29)? Щоб відповісти на це запитання, треба обов’язково подумати над тим, що означає оте доповнення "хіба у випадку розпусти". Безперечно, Ви маєте рацію, що ці слова щось означають, тому їх не можна ігнорувати.

Згідно з віковою практикою Католицької Церкви, це застереження стосується двох конкретних випадків. По-перше, Ісус допускає, навіть радить чоловікові й жінці розлучитися, якщо вони живуть разом як подружжя, але ним не є. Тут йдеться про такий зв’язок, про який Христос згадав у розмові з самарянкою: "Та й той, що тепер у тебе, – не чоловік він тобі" (Йн 4,18). По-друге, у цих словах Церква вбачає абсолютну незгоду з подружньою зрадою. Християнин не має права миритися із ситуацією подружнього трикутника: якщо невинний чоловік чи жінка не можуть змінити ситуацію, то він чи вона повинні покинути другу сторону і в молитві та покуті чекати її навернення, але не погоджуватися із знеславленням подружжя.

Прошу уважно вчитатися в обидва тексти з Євангелія від св. Матея, і гадаю, що Ви визнаєте, що саме така інтерпретація відповідає духові обох висловлювань Христа. Розуміння слів "хіба у випадку розпусти" як лазівки для розлучення не відповідає самій суті вчення Христа про подружжя. Адже Христос говорить ясно, що Він повертає первісну чистоту подружньому закону, а протиставляючи старий закон новому, однозначно дає зрозуміти, що йдеться про істотну реформу, а не тільки про ретушування старозавітних звичаїв. Христос учить чогось більшого й глибшого, ніж старозавітний рабин Шаммай.

Подивімося, що на цю тему говорять апостольські послання та найдавніші християнські свідчення. Тут слова чіткі й далекі від розм’якшеної казуїстики: "Одруженим же наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається від свого чоловіка; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня або нехай помириться з чоловіком, – а чоловік нехай не відпускає жінки!" (1Кор 7,10-11). Часом можна зустрітися з твердженням, що євреї, сучасні Христові, не знали поняття "розлучення подружжя", тобто такого розлучення, яке не давало права вступити в новий шлюб, але радше було чеканням примирення. Не знаю, може, тодішні євреї й не знали про таке розлучення подружжя, але з наведеного вище тексту видно, що його, без сумніву, знав св. Павло (існування розлучення підтверджує наведений трохи далі текст, що належить до середини II ст.).

Бо якби християнам за певних обставин дозволяли розлучення, то який сенс оцих текстів? "Жінка – прив’язана до свого чоловіка, скільки віку його. Коли ж чоловік умре, вона вільна; за кого вона хоче, може вийти заміж, аби лише у Господі це було" (1Кор 7,39). А в Посланні до римлян написано гак: "Отак і заміжня жінка, поки живе чоловік, зв’язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка. Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові" (Рим 7,2-3).

Тиск громадської думки на Церкву, щоб вона принаймні у деяких випадках дозволяла розлучення, сьогодні такий великий, що Церква зробила б це вже давно, якби мала на те змогу. Якщо Церква не погоджується з розлученнями, то напевно тому, що не може цього зробити. Вчення Божого Слова на цю тему є дуже виразним.

Тут варто навести ще одне дуже старе, датоване близько 150 р., свідчення того, як перші християни розуміли розлучення подружжя "у разі розпусти". Автор тексту – Єрм, а його твір "Пастир" – один з найважливіших давньохристиянських трактатів.

"Пане, сказав я, якщо хтось має жінку, яка вірує в Господа, і переконався, що вона зрадила йому, чи грішний чоловік, якщо далі живе з нею разом? І сказав він мені: «Так довго, поки не знає її гріха, чоловік не грішить. Якщо ж чоловік довідається про її гріх, а жінка не покається й триватиме в своєму блуді, але чоловік далі житиме з нею разом, то він стає співучасником її гріха й перелюбу». Що ж робити, сказав я, якщо жінка триватиме в своєму перелюбстві? І сказав він: «Нехай чоловік її відпустить, а живе сам. Якщо ж він покине свою жінку й одружиться з іншою, тоді й він перелюбник». А якщо, пане, спитав я, жінка після того, як чоловік її відпустить, покається і захоче повернутися до свого чоловіка, чи він не повинен прийняти її знову? «Безперечно, – відказав, – якщо чоловік її не приймає, грішить сам і велику на себе бере провину, бо треба прийняти того, хто згрішив, але кається, тільки небагато разів. Бо для рабів Божих покаяння одне. Тому заради покаяння чоловікові не можна брати собі іншої. Отак повинні поводитися чоловік і жінка»".

Можна б іще вказувати на абсурдність (інакше не назвеш) твердження, що перелюб стає на перешкоді нерозлучному за своєю природою подружньому зв’язку. Коротко і влучно показав її св. Августин у своєму трактаті "Про перелюбні подружжя": "Подивись, що то був би за абсурд. Хтось не був би перелюбцем, що взяв в жінки перелюбку. І що викликає ще більшу тривогу: ота жінка, що вчинила перелюб, вже не була б перелюбкою: бо для наступного чоловіка вона вже не була б чужою жінкою, а його власною... Якби перелюбство скасовувало подружній зв’язок, то що б означали слова Апостола: «Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові» (Рим 7,3)".

Нагадаю ще явище "готельного перелюбства", яке свого часу було поширене в протестантських країнах. Воно "полягає в тому, що, діючи у змові з дружиною, чоловік проводить ніч у готелі з іншою жінкою, а потім на цій підставі його дружина подає позов до суду про розлучення" (Держава і право, 1963, с. 508).

Ми безперестанно пам’ятаємо про те, яке важке є вчення Христа про абсолютну нерозривність подружжя. Ми маємо рацію, але треба визнати, що в цьому виявляється однобічність наших поглядів, адже вчення Христа про подружжя і його нерозривність передовсім захоплює своєю глибокою мудрістю й красою. Воно спирається на віру в людину і віру в людську любов. У деяких випадках може статися, що подружній партнер виявиться людиною примітивною, аморальною або, навіть якщо він буде порядною й непоганою людиною, з ним просто буде важко жити. Це ті випадки, коли гарна християнська наука про те, що кожна людина, навіть ворог, є варта любові, виявляє те, що в ній є важке, а з людської точки зору просто неможливе. Але по своїй суті це вчення є чудове: кожний з нас створений на образ Божий, і навіть у людині, здавалося б, зовсім зіпсованій і безнадійній, є щось, що заслуговує на повагу. Легко співати, що всі люди – брати, але тільки у всіляких важких ситуаціях (хтось має ліниву чи дурну жінку, хтось чоловіка-алкоголіка і грубіяна, хтось недоброго сусіда або начальника, який грає на нервах) можна перевірити, чи ми справді віримо в те, що співаємо.

У вченні Христа про нерозлучність подружжя є також заклик до віри у непорушність подружньої любові. Ми, священики, часто помиляємося, бо говоримо це людям тоді, коли їхнє подружжя розпадається. А треба це говорити всім подружжям, зокрема й тим, чиє кохання ще свіже й палке і хто має суб’єктивне відчуття, що воно триватиме вічно. Бо все людське, на жаль, підвладне знецінюванню й смерті, й навіть така любов, в непорушності якої люди були впевнені, може вмерти, а тоді трупний сморід отруюватиме спільне життя. Християнська віра в непорушність подружньої любові спирається на Бога: тільки Бог може нас зробити здатними до того, щоб наша любов була вічно жива.

Але люди питають: що робити, якщо любов вже померла? Мабуть, ми не були вірні Богові, кажуть вони, та нічого вже не повернеш назад, то що ж робити тепер? Відповідь Церкви тут зрозуміла, хоч і важка: якщо невірність Богові спричинила зло, то його треба виправити вірністю. До колишньої невірності не можна додавати нову, бо тоді людина зіб’ється на ще дальші манівці. Але якщо люди наважуються стати на дорогу вірності Божим заповідям, часто виявляється, що їх любов ще не вмерла, вона тільки тяжко хвора. А як відомо, не кожна хвороба закінчується смертю, особливо якщо хворий дуже хоче видужати.

---

Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 140-148.