Ukraine English Russia Poland

СЕКС, ЯКОГО НЕ ЗНАЄТЕ

Чи людина має право бути щасливою?


Чи людина має право бути щасливою? Тобто бути щасливою в цьому житті й на цій землі. Йдеться про ставлення Церкви до розлучень. Скидається на те, що згідно з ученням Церкви людина може бути щасливою тільки в майбутньому житті, а тут, на землі, ми маємо бути слухняні Божим заповідям, навіть якщо вони скеровані проти нашого щастя. Саме в ставленні до розлучень виразно видно, що для Церкви Божий закон важливіший, ніж людське щастя. Церква наказує парам, які не зійшлися характерами, мучитися, але бути разом, і засуджує щастя, що його людина досягає в новому шлюбі, після розлучення. Важко захищати таку позицію від закиду негуманності, хоч, якщо про це подумати із здоровим глуздом, вона гарна у своїй суворій непорушності.



Спочатку хотів би нагадати кілька реальних фактів. Це загальновідомі речі, які ні в кого не викликають сумнівів. Але коли починається якась дискусія на тему розлучень, то про них звичайно забувають.

А реалії, на жаль, такі. По-перше, велика кількість подружніх пар розлучаються просто легковажно. Навіть якщо правда, що недозрілість дорослих людей сьогодні як ніколи стала загальним явищем, то все ж рішення розлучитися у багатьох випадках виявляється ще більш недозрілим, ніж ті, хто наважується це зробити.

 


По-друге, існує міф, ніби нове сімейне гніздо, засноване після шлюбу, в більшості випадків щасливе. Звісно, буває й так, але не завжди. Досить переглянути анкети чи дослідження на тему Життя після розлучення, а ще краще – подивитися на знайомих, щоб переконатися, що часто другий шлюб, так само як і перший, далеко не найкращий. На жаль, бувають люди, котрі мають якусь патологічну здатність робити нещасливими інших, і це їм добре вдається з кожним черговим супутником життя. Одне слово, якщо подружжя невдале”, то здебільшого не тому, що партнери не підходять одне одному: справжня причина невдачі криється звичайно в їхньому ставленні до життя.

По-третє, сьогодні люди взагалі ніби мало розуміють, що вірність – це моральний обов’язок. Візьмімо, наприклад, допомогу хворим чи людям похилого віку. Хтось під впливом доброго почуття допоміг хворому сусідові, потім другий раз, третій, і найчастіше на цьому справа закінчується. Такому доброчинцеві” навіть на думку не спаде, що такі дії зобов’язують до наступних. Милосердя – це не спорт, тому не годиться пробудити у ближніх очікування, а потім про свої добрі наміри забути. Таке милосердя” тільки загострює у хворої людини відчуття, що вона нікому не потрібна й відкинута суспільством. Складається враження, що різноманітність стосунків ускладнює сучасній людині можливість розпізнавати ті міжлюдські контакти, які за своєю природою потребують вияву глибокої турботи до іншої людини. Десь тут ховається також одна з причин сучасної кризи сім’ї.


Перейдімо до нашої теми. Сам не знаю, з чого почати. Пригадую афоризм Чехова, який говорив, що тільки один Господь вміє відрізнити щасливчиків від невдах і не помилитися. Не йдеться про те, щоб менше цінувати звичайні показники щастя. Звісно, краще, щоб у сім’ї панували мир та любов, аніж суперечки; краще мати хоч якесь житло, аніж взагалі не мати даху над головою; краще бути здоровим, ніж хворим чи калікою; краще жити в мирі, ніж бути переслідуваним. Але безперечним є й те, що щастя не визначається тільки цими показниками. Хвора людина може бути щасливіша, ніж здорова; переслідуваний може бути щасливіший не тільки від свого переслідувача, а й навіть від праведника, якому доля заощадила ворогів. Може трапитися й так, і напевно трапляється, що люди, яким непереливки в шлюбі, щасливіші, ніж ті, що є ідеальною парою”.

Я не такий зарозумілий, щоб спокуситися вигадуванням рецептів щастя. Але знаю одне: щастя залежить більше від того, ким людина є, аніж від того, що вона має або що її спіткає на життєвій дорозі. Зрештою, не варто по-доктринерськи протиставляти одне іншому. Адже відомо, що середовище, в якому живе людина – близькі люди, побутові умови, суспільний клімат – теж впливає на її розвиток. Але все ж джерело щастя міститься в самій людині, а не поза нею. Від самої людини залежить, чи стануть несприятливі зовнішні умови більшими чи меншими того мінімуму, який потрібен людині для того, щоб її життя мало сенс.

Проте нам не уникнути запитання: що таке щастя? Скажу коротко: я вважаю життя щасливим, коли воно має сенс. У можливість рожевого життя на цій землі важко повірити, навіть маючи добру волю, адже для щастя не потрібно, щоб життя було рожевим. Наша доля невід’ємна від різних турбот, але вони не повинні послаблювати в нас відчуття, що варто жити; вони навіть можуть додавати смаку нашому життю (хоч таких слів не можна пускати на вітер).

В усякому разі, якщо хтось гадає, що щастя полягає в тому, щоб людині щастило і нічого їй не бракувало, то мушу з прикрістю зауважити, що я дивлюся на це інакше. Звісно, краще, коли людині ведеться добре, а не погано. Однак вірю, що життя кожної людини може мати сенс і бути щасливим. Я в це вірю з одним лише застереженням: сенс нашого життя і досягнуте в ньому щастя завжди недосконалі й прагнуть до чогось більшого, хоч воно й переплетене із стражданнями і навіть безсенсовністю.

І саме тому, що я в це вірю, мені здається небезпечною думка, ніби в житті подружжя, яке не зійшлося характерами, не може бути нічого доброго (а отже, їм, у певному розумінні, й щастя не бачити). Треба було б пригадати тисячі людських драм і трагедій, коли розлучитися не можна було аж ніяк. Чи в житті отих всіх пригнічених людей не було ніякого сенсу, хіба щастя (може, й інше, але все ж по-своєму справжнє) для них зовсім недосяжне?

Можна поставити й інше запитання. Якщо хтось уже десять років не встає з ліжка, а родина, яка опікується хворим, не витримує цього, нервує, просто ненавидить його, то можна сказати, що в такої людини немає виходу і вона правильно робить, шукаючи сенсу у такій ситуації. Але подружжя, яке не зійшлося характерами, має вихід – розлучитися.

Ось тепер я готовий відповісти на запитання: який сенс підтримувати сім’ю, якщо чоловік і жінка не зійшлися характерами? Щоб чітко визначити проблему, сформулюймо її інакше: чи не скидається продовження такого подружжя на фанаберію хворого, який легко міг би видужати, але не хоче лікуватися, бо твердить, що хворобу можна переживати сенсовно?

На запитання відповім запитанням: жінки (чоловіки) – це те, що ми маємо, чи ті, з чиєю участю відбувається створення нас самих? ПОДРУЖЖЯ – це союз двох людей, які покохали одне одного, присягнули допомагати одне одному й жити разом, і може, воно тягне за собою таку глибоку особисту небайдужість, що один з подружжя стає частиною другого?

Прошу не клеїти до моїх слів ярлика молотіння язиком” чи третій ступінь абстракції”. Припускаю, що моя мова нудна або мої аргументи непереконливі. Але основний хід моїх думок видається вартим уваги. Я спробую заперечити Ваші аргументи у справі розлучень у двох ключових пунктах:

  1. Як на мене, Ваш погляд на тему щастя здається поверховим, бо Ви описуєте щастя в категоріях споживацьких, а не особистісних, радше в категоріях речей, ніж осіб. І гадаю, саме тому у Вас з’явилося зовсім хибне протиставлення Божого закону і людського щастя.

  2. Мені також здається поверховим Ваше розуміння подружжя. Для Вас ніби немає значення те, що в подружжі можна бути не тільки захопленим одне одним, а самою природою в подружжя закладене те, що воно цілком захоплює людину.


Ви бачите тільки те, що зараз чоловік і жінка живуть як собака з кішкою. Але прошу не забувати, що колись вони були зв’язані одне з одним на смерть і життя”: навіть скріпили це присягою, і мабуть, тоді вони не грали комедію. Тому малоймовірно, щоб таке глибоке захоплення можна було викреслити із своєї біографії. Воно може змінюватися: зміцнюватися або в’янути, можна його програти, а можна захистити від біди. Але сімейні узи, незалежно від того, вдале подружжя чи ні, є завжди істотною частиною людської долі. Тому кожна згода на розлучення, тобто визнання справжнього подружжя недійсним, є зневагою гідності подружжя. І не тільки цього конкретного подружжя (це очевидно), а й подружжя взагалі. Кожне розлучення, яке найчастіше народжується з болю і горя, з неймовірною силою свідчить: на цій землі немає нічого вічного, бо навіть подружня любов, яка так глибоко зв’язувала людей, може минути, як ранковий туман.

Я не вірю в правдивість такого свідчення. Вірю, що кожне подружжя може й повинне любити одне одного любов’ю неминущою. А що люди розлучаються, то це нагадує тільки про те, що неминущою подружня любов не стає автоматично, а тільки як наслідок чи завдання, що його покладено на подружжя самою природою цієї любові. Так само як з того, що я почав зводити будинок, ще автоматично не випливає, що я вкрию його дахом, – але я повинен це зробити! І хоч будівництво власного дому – це велика життєва пригода, та може статися, що обставини обернуться проти мене і я кину роботу, тоді треба великого самозречення, щоб довершити будову.

Ці розважання я присвятив найголовнішому. Нічого не сказано про таку істотну для нашої теми проблему, як діти й відповідальність батьків за їхню долю. Не говорили ми й про те, як негативно впливає кожне розлучення на моральні погляди суспільства. А передовсім – лишились на боці всі надприродні аргументи, що істотні для кожного християнина.

Не хотілося б обминути одного. Я багато разів говорив з людьми, подружжя яких, як то кажуть, було на грані. Мене не раз охоплювало відчуття, навіть певність, що такого подружжя вже не можна врятувати. Але я ніколи себе не зрадив. Завжди намагався підбадьорити, заохочував перетривати труднощі, силкувався влити віру в те, що мені самому здавалося малоймовірним. І потім часто ставало ясно, як би я образив Бога, коли б тоді погодився з нещасливим чоловіком чи дружиною, що їхньої сім’ї вже не врятуєш; бо врешті-решт подружжя не розпалося.

Сьогодні ж розплодилося забагато радників і суддів, які втручаються у справи чужої сім’ї. Часто найближчі родичі – брат, сестра, батько, мати – замість того, щоб підтримати у важку хвилину, тільки спричиняються до розлучення. Навіть ми, християни, позбавили своє сумління такого надійного компасу, яким є Божий закон. І, гадаючи, що радимо коректно й розумно, здатні тяжко скривдити навіть найближчих. присягою.

 


Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 132-139.




На початок

  Роздрукувати

Секс з однією дружиноюПорнографія проти сексуПовернення після зрадиВірність невірному подружньому партнеровіКоли дружина зраджує чоловікаНасилля у подружжіЧи людина має право бути щасливою?Чи Євангеліє допускає розлучення?