СЕКС, ЯКОГО НЕ ЗНАЄТЕЧи людина має право бути щасливою?
Спочатку хотів би нагадати кілька реальних фактів. Це загальновідомі речі, які ні в кого не викликають сумнівів. Але коли починається якась дискусія на тему розлучень, то про них звичайно забувають. А реалії, на жаль, такі. По-перше, велика кількість подружніх пар розлучаються просто легковажно. Навіть якщо правда, що недозрілість дорослих людей сьогодні як ніколи стала загальним явищем, то все ж рішення розлучитися у багатьох випадках виявляється ще більш недозрілим, ніж ті, хто наважується це зробити.
По-третє, сьогодні люди взагалі ніби мало розуміють, що вірність – це моральний обов’язок. Візьмімо, наприклад, допомогу хворим чи людям похилого віку. Хтось під впливом доброго почуття допоміг хворому сусідові, потім другий раз, третій, і найчастіше на цьому справа закінчується. Такому „доброчинцеві” навіть на думку не спаде, що такі дії зобов’язують до наступних. Милосердя – це не спорт, тому не годиться пробудити у ближніх очікування, а потім про свої добрі наміри забути. Таке „милосердя” тільки загострює у хворої людини відчуття, що вона нікому не потрібна й відкинута суспільством. Складається враження, що різноманітність стосунків ускладнює сучасній людині можливість розпізнавати ті міжлюдські контакти, які за своєю природою потребують вияву глибокої турботи до іншої людини. Десь тут ховається також одна з причин сучасної кризи сім’ї.
Я не такий зарозумілий, щоб спокуситися вигадуванням рецептів щастя. Але знаю одне: щастя залежить більше від того, ким людина є, аніж від того, що вона має або що її спіткає на життєвій дорозі. Зрештою, не варто по-доктринерськи протиставляти одне іншому. Адже відомо, що середовище, в якому живе людина – близькі люди, побутові умови, суспільний клімат – теж впливає на її розвиток. Але все ж джерело щастя міститься в самій людині, а не поза нею. Від самої людини залежить, чи стануть несприятливі зовнішні умови більшими чи меншими того мінімуму, який потрібен людині для того, щоб її життя мало сенс. Проте нам не уникнути запитання: що таке щастя? Скажу коротко: я вважаю життя щасливим, коли воно має сенс. У можливість рожевого життя на цій землі важко повірити, навіть маючи добру волю, адже для щастя не потрібно, щоб життя було рожевим. Наша доля невід’ємна від різних турбот, але вони не повинні послаблювати в нас відчуття, що варто жити; вони навіть можуть додавати смаку нашому життю (хоч таких слів не можна пускати на вітер). В усякому разі, якщо хтось гадає, що щастя полягає в тому, щоб людині щастило і нічого їй не бракувало, то мушу з прикрістю зауважити, що я дивлюся на це інакше. Звісно, краще, коли людині ведеться добре, а не погано. Однак вірю, що життя кожної людини може мати сенс і бути щасливим. Я в це вірю з одним лише застереженням: сенс нашого життя і досягнуте в ньому щастя завжди недосконалі й прагнуть до чогось більшого, хоч воно й переплетене із стражданнями і навіть безсенсовністю. І саме тому, що я в це вірю, мені здається небезпечною думка, ніби в житті подружжя, яке не зійшлося характерами, не може бути нічого доброго (а отже, їм, у певному розумінні, й щастя не бачити). Треба було б пригадати тисячі людських драм і трагедій, коли розлучитися не можна було аж ніяк. Чи в житті отих всіх пригнічених людей не було ніякого сенсу, хіба щастя (може, й інше, але все ж по-своєму справжнє) для них зовсім недосяжне? Можна поставити й інше запитання. Якщо хтось уже десять років не встає з ліжка, а родина, яка опікується хворим, не витримує цього, нервує, просто ненавидить його, то можна сказати, що в такої людини немає виходу і вона правильно робить, шукаючи сенсу у такій ситуації. Але подружжя, яке не зійшлося характерами, має вихід – розлучитися. Ось тепер я готовий відповісти на запитання: який сенс підтримувати сім’ю, якщо чоловік і жінка не зійшлися характерами? Щоб чітко визначити проблему, сформулюймо її інакше: чи не скидається продовження такого подружжя на фанаберію хворого, який легко міг би видужати, але не хоче лікуватися, бо твердить, що хворобу можна переживати сенсовно? На запитання відповім запитанням: жінки (чоловіки) – це те, що ми маємо, чи ті, з чиєю участю відбувається створення нас самих? ПОДРУЖЖЯ – це союз двох людей, які покохали одне одного, присягнули допомагати одне одному й жити разом, і може, воно тягне за собою таку глибоку особисту небайдужість, що один з подружжя стає частиною другого? Прошу не клеїти до моїх слів ярлика „молотіння язиком” чи „третій ступінь абстракції”. Припускаю, що моя мова нудна або мої аргументи непереконливі. Але основний хід моїх думок видається вартим уваги. Я спробую заперечити Ваші аргументи у справі розлучень у двох ключових пунктах:
Я не вірю в правдивість такого свідчення. Вірю, що кожне подружжя може й повинне любити одне одного любов’ю неминущою. А що люди розлучаються, то це нагадує тільки про те, що неминущою подружня любов не стає автоматично, а тільки як наслідок чи завдання, що його покладено на подружжя самою природою цієї любові. Так само як з того, що я почав зводити будинок, ще автоматично не випливає, що я вкрию його дахом, – але я повинен це зробити! І хоч будівництво власного дому – це велика життєва пригода, та може статися, що обставини обернуться проти мене і я кину роботу, тоді треба великого самозречення, щоб довершити будову. Ці розважання я присвятив найголовнішому. Нічого не сказано про таку істотну для нашої теми проблему, як діти й відповідальність батьків за їхню долю. Не говорили ми й про те, як негативно впливає кожне розлучення на моральні погляди суспільства. А передовсім – лишились на боці всі надприродні аргументи, що істотні для кожного християнина. Не хотілося б обминути одного. Я багато разів говорив з людьми, подружжя яких, як то кажуть, було на грані. Мене не раз охоплювало відчуття, навіть певність, що такого подружжя вже не можна врятувати. Але я ніколи себе не зрадив. Завжди намагався підбадьорити, заохочував перетривати труднощі, силкувався влити віру в те, що мені самому здавалося малоймовірним. І потім часто ставало ясно, як би я образив Бога, коли б тоді погодився з нещасливим чоловіком чи дружиною, що їхньої сім’ї вже не врятуєш; бо врешті-решт подружжя не розпалося. Сьогодні ж розплодилося забагато радників і суддів, які втручаються у справи чужої сім’ї. Часто найближчі родичі – брат, сестра, батько, мати – замість того, щоб підтримати у важку хвилину, тільки спричиняються до розлучення. Навіть ми, християни, позбавили своє сумління такого надійного компасу, яким є Божий закон. І, гадаючи, що радимо коректно й розумно, здатні тяжко скривдити навіть найближчих. присягою.
Я. САЛІЙ, Дражливі питання про…, перекл. Н. Попач, Кайрос, Київ 2005, с. 132-139. Роздрукувати |
Секс з однією дружиноюПорнографія проти сексуПовернення після зрадиВірність невірному подружньому партнеровіКоли дружина зраджує чоловікаНасилля у подружжіЧи людина має право бути щасливою?Чи Євангеліє допускає розлучення?
|