У гонитві за успіхом емоційні зв’язки у житті мужчини, чоловіка і батька нерідко відходять на задній план. Почуття, у тому числі й найважливіші – подружні, батьківські, приятельські, – підпорядковуються успіхові. Для багатьох чоловіків ціною їхнього успіху є ослаблений зв’язок з дружиною і занедбані стосунки з дітьми.

Заздрощі часто супроводжують професійну конкуренцію. Вони внутрішньо мордують і нищать багатьох сучасних чоловіків, що часом фатально позначається на емоційних стосунках з найближчими, особливо з дітьми. Брак успіхів у праці призводить до того, що сучасний батько приходить додому роздратований через своє безсилля і свою безпорадність, змішані із задавненим соромом та нечутливістю, типовими для людей, які ненавидять свою роботу. [...] Син же отримує [...] заздрісного «нічийтата», як його називає Блейк: «нічийого батька» – первістка чоловічої статі, який живе в царстві заздрощів[5].

Тати не вміють прийняти різні життєві поразки у професійній сфері й часто несвідомо переносять їх на своїх дітей, знущаються над ними, вимагаючи успіхів у школі. Часом тати оцінюють своє батьківство шкільними й позашкільними успіхами своїх дітей. Не усвідомлюючи своїх комплексів щодо успіхів, вони можуть принижувати своїх синів, ставлячи їм за взірець інших хлопців, які начебто сильніші, здібніші, ліпше виховані, розумніші. Тоді в синів виробляється комплекс меншовартості, і щоб підняти свою цінність у власних очах, вони, як і їхні тати, прагнуть здобути у житті великий успіх через конкуренцію з іншими. І так виникає замкнене коло.

В. Недовіра між поколіннями

Безсумнівно, важливим джерелом кризи батька є недовіра між поколіннями. Якщо син слабо контактує з батьком і не бачить його щоденної творчої праці, а тільки роздратування і незадоволення собою, то в ньому легко народжуються, – як говорить Роберт Блай, – демони недовіри. Ці демони, невидимі, але балакучі, вони заохочують ставитися недовірливо до всіх старших людей. Така недовіра призводить до розбиття спільноти старших і молодших чоловіків на ворожі табори[6]. Цей конфлікт детально пояснив та описав Зиґмунд Фройд у категоріях сексуальної боротьби. Але Бруно Беттельгайм зауважив, що фрейдистська версія ненависти батько-син не стосується більшості традиційних культур. Німе напруження між татами й синами, яке Фройд вважав загальним явищем, опертим на сексуальних заздрощах, було типовим – за Беттлгаймом – головно для середовища Відня кінця XIX століття[7]. Лише повніше вивчення інших культур дає нам можливість помітити, що тільки західна цивілізація, яка переживає глибоку кризу сім’ї та подружжя, позначена цією нездоровою боротьбою батька з сином. У більшості племінних культур татів і синів поєднують толерантні стосунки, наповнені взаємним зацікавленням. Син повинен багато чого навчитися, тож батько проводить із ним багато часу, виготовляючи наконечники для стріл, ремонтуючи списи чи полюючи на тварин[8].

Аби завдяки батькові син міг стати зрілим мужчиною, необхідно, щоб у своїх взаєминах вони подолали дух конкуренції, недовіри й заздрості. Сини не очікують від своїх батьків непомильності та бездоганності в усьому. Вони передовсім очікують від них довіри і віри: віри в їхні прагнення і можливості. Віра батька в сина є фундаментом справжнього батьківства чоловіка. ВІРА БАТЬКА В СИНА для БАТЬКІВСТВА є тим, чим для ЛЮБОВІ є ПОДРУЖНЯ ВІРНІСТЬ[9]. Чоловік, котрий вірить у свого сина, незважаючи на події, які можуть їх розділити і навіть порізнити, заслуговує далі називатися батьком. Майбутнє не раз дасть йому нагоду радісно ствердити, що його дитина залишається його сином, незважаючи на помилки і зашпортування на важкій дорозі життя[10]. Але батько може мати довіру до сина щойно тоді, коли довірятиме самому собі, хоча б трохи.

Г. Вплив тоталітарної системи

Очевидно, що на формування самоідентифікації чоловіка, а отже й батька, у нас сильно вплинула тоталітарна комуністична система. І хоча як політична система в Європі вона відійшла вже в історію і пам’ять про неї поступово стирається, але психічні й моральні наслідки, які вона залишила після себе, відчуватимемо ще довго. Іван Павло II говорив у 1995 році у Скочові саме про ці наслідки тоталітарної системи, про рани в моральній тканині народу і, передовсім, про незагоєні рани у душах поляків, які ще довго треба буде лікувати[11].

Тоталітарна система вдарила по чоловіках сильніше, ніж по жінках[12]. Усупереч своїм гуманістичним і миролюбним деклараціям комунізм був збудований на кривавій революції – на твердій, агресивній чоловічій поведінці. Зі своїм ворогами ця система розправлялася дуже брутально. Вона безжально знищувала велику автентичну ініціативу чоловіка в політичній та суспільній сферах. Від кожного громадянина, особливо від чоловіків, вимагали абсолютного послуху. Тоталітарна система тримала всіх чоловіків у постійному напруженні, в передчутті небезпеки. Нерідко також ламала їхнє сумління, змушуючи зректися своїх політичних, суспільних і релігійних переконань. Багатьох система також змушувала вступати в партію. Чоловік, який хотів проявити себе у якійсь діяльності на суспільній ниві, мусив розпочинати її ціною компромісу зі своїм сумлінням. Нерідко шкільна кар’єра учня, а тим більше студента, залежала від ідеологічної позиції, а не від особистих здібностей чи праці.

Особливо комунізм вдарив по роботі чоловіка. Для мужчини робота є дуже важливою сферою самоутвердження, підтвердження своєї вартості. При комунізмі робота часто ставала антипрацею, експлуатацією людських сил, а кар’єра не залежала ані від уміння, ані від докладених зусиль. (...) Щоб ступити на вищу сходину, треба було записатися в партію. У чоловічій шкалі цінностей записатися в партію означало піддатися натиску ззовні. Така ситуація для чоловіка була нищівною і призводила до самозагубленості[13]. Чоловіки, які через амбіції або фінансові мотиви співпрацювали з тоталітарною державою всупереч власному сумлінню, нерідко починали цинічно ставитися до життя або також жили з постійним відчуттям провини і відчаю. Дуже багато чоловіків з розпадом комунізму залишилися психічно і морально зламаними. Також при комунізмі батько приходив додому роздратований через своє безсилля і свою безпорадність, змішані з задавненим соромом і нечутливістю, типовими для людей, які ненавидять свою роботу[14]. Він був щораз слабшим, пригніченішим, жалюгіднішим, і тому нічого дивного, що такий чоловік ставав знаряддям темних сил[15]. Під впливом цих «темних сил» багато мужчин занурювалися в алкоголізм, пасивність і апатію, в постійний жаль, у претензійне ставлення до життя або в агресію. Морально-психічне знищення чоловіка-батька завдавало глибоких травм його дітям, особливо синам.

Подавлений і зламаний мужчина не може бути ані добрим чоловіком, ані добрим батьком. Він живе з усвідомленням своєї неповноцінності, і йому важко виховати синів, якщо він усвідомлює, що не до кінця зміг захистити цінності, в які вірив[16]. Окрім того, тоталітарна система намагалася безпосередньо впливати на формування молодого покоління, віддаляючи дітей від батьків. Дитячі й молодіжні організації мали завдання навчити молодь «нового», тоталітарного сприйняття всієї дійсності. Так вони вбивали клин між батьками й дітьми.

Ґ. Релігійні причини кризи батька

Найглибшою причиною сучасної кризи батька, яку водночас найважче описати є, безсумнівно, глобальна недовіра до релігійного й духовного досвіду, яка своїм корінням сягає часів Просвітництва. Просвітництво знищило віру, а отже усунуло основу нашої моральної безпеки, а невдовзі й основу пізнавальної безпеки; і те, і те було порушене через скептичний раціоналізм. (...) Просвітництву характерна суттєва ворожість до християнства. Це був (...) ідолопоклонницький, напів гностичний проект самоспасіння людини у світі. (...) Просвітництво, підносячи людину до гідності потенційно всемогутнього володаря, насправді опустило її до рівня тварини; утилітарні критерії замінили розпізнання добра і зла. Фундаментальні зв’язки, які підтримували людську спільноту – сім’ю і релігію, – були висміяні й насильно розірвані[17].

Відкинення віри в Бога як в першоджерело людського існування та людської любові травмує людину і її головні стосунки, які були і є основою її життя: подружні, сімейні, батьківські й материнські. Продуктом Просвітництва у XIX столітті є так звана теологія смерті Бога[18]. Якщо Бог-Отець умер, то припинило своє існування джерело любові й життя. Смерть Бога обов’язково стає також смертю людини[19]. Але що сталося з людиною в цій новій філософській, релігійній та моральній ситуації, в яку вона потрапила? Чи відтоді, після цього тривалого періоду атеїзму, який був накинутий або якого шукали в повній свободі, людина (...) стала щасливішою і більш людяною? Навпаки, – відповідає кардинал Деннілс, – людина втратила свою душу, світ став жахливо холодним. Коли батько відходить, дітей огортає холод. Коли Бог зникає, люди шукають інших джерел тепла. Але де їх знайти? Батька вже немає, і всі ми сироти. (...) Коли батько зникає, діти трясуться від холоду. (...) Вся наша цивілізація ніби охолола, любов також. (...) Ми – як птахи взимку. В очікуванні ми збираємося довкола рідкісних джерел тепла, в цих останніх місцях нашої цивілізації, де під жаром ще є полум’я – це любов і святкування, часто доведене до нападу еротичної лихоманки чи оргії. Але все це не зможе повернути нам тепла. Вогонь уже не палає – як у буквальному, так і в переносному значенні. Де сонце? Де Бог? Без нього вогонь є тільки солом’яним вогнем, палає коротко, надто коротко, аби по-справжньому зігріти дітей[20].

Особливою ознакою сирітства і холоду, в якому живе людина, є руйнування сім’ї, а відповідно і ролі батька та матері. Без Бога-Отця людина перестає розуміти себе і своє покликання до любові й передачі життя. Саме за таке нищення сім’ї папа дорікає сучасній цивілізації: Сьогодні жінка може бути предметом для мужчини. Діти стають для батьків перешкодою. Сім’я стає інституцією, яка обмежує свободу своїх членів[21]. Цивілізацію, яка саме так трактує людську любов, Іван Павло II називає цивілізацією предметів, а не людей[22]. Що може створити культура, в якій немає батька, – запитує Йосиф М. Верлінде. – Та культура продукує дітей, які не знають, ким вони є[23].

Відкинення Бога як Отця кидає тінь на батьківську любов: і на любов матері, і на любов батька. Все – навіть найприродніші принципи й закони, якими досі керувалася людська любов, – стає відносним і умовним. Усе, що люди чинять всупереч Богові та Його законам, вписаним у людину, обертається проти них самих навіть тоді, коли вони шукають у цьому більшого щастя для себе. Бо для подружньої і батьківської любові людина не здатна творити нові принципи й закони. Вона може тільки відкривати, приймати і втілювати в життя ті закони, які Бог своїм творчим актом прищепив їй. І щойно так людина може сама стати щасливою та ущасливлювати інших. Тож тому нам треба тепер наново знайти Бога як Отця, ввійти з Христом у досвід синівства. Цей досвід принесе велику оздоровлювальну силу для нашої цивілізації[24].

Д. Криза батька – виклик і шанс

Криза батька, як і будь-яка криза, якщо до неї підходити як до виклику – це стосується і чоловіків, і жінок, – стане особливою нагодою дозрівання до ролі батька. Сьогодні жоден чоловік не може нехтувати моральними й цивілізаційними змінами. Бо бажаючи стати главою своєї сім’ї, слово якого не підлягає обговоренню, як це було колись, він став би анахронічним. Повернення до минулого не тільки небажане, а й неможливе. Спроби перенести давню модель батьківства в життя сучасної сім’ї призведе до того, що вона ізолюється від суспільного життя. Багато зразків батьківської поведінки минулого сьогодні сприйматимуть як патерналізм і авторитарність, що породить спротив не тільки дітей, а й суспільства.

Щоби подолати кризу батьківства, чоловік повинен спочатку подолати кризу власної чоловічої ідентичності. Син навчиться від батька бути мужчиною тільки тоді, коли сам батько матиме внутрішнє відчуття власної ідентичності.

 

Ю. Августин, Бути батьком, перекл. О. Кривобочок, Свічадо, Львів 2022, с. 32-42.