У літературі, присвяченій сім’ї, нині часто наголошують на кризі батька. Сучасну цивілізацію називають, може трошки провокаційно, ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ БЕЗ БАТЬКА[1]. Ось кілька поглядів зарубіжних і польських авторів про кризу батьківства. Усі вони однозначно наголошують на змінах, які відбулися у тому, як чоловіки переживають своє батьківство, а також у тому, як вони впливають на своїх дітей, особливо на синів.

А. Криза батьківства

Велика праця французьких авторів „Історія батька і його батьківства”[2] розпочинається драматичними запитаннями: Чи батько має майбутнє на Заході? (...) Чи ми не є свідками – співвинними або збайдужілими – руйнування батьківства? (...) Збільшення кількості розлучень і методів штучного запліднення призводять до того, що в багатьох випадках неможливо вказати на того єдиного мужчину, який є насправді батьком. Непокоїть ще одне: чи збільшення фактів вільного співжиття не означає зникнення батьківства? Принаймні можна сказати, що образ батька став крихким: чи він вже не розвалився остаточно на друзки? Тепер вже не можна не замислюватися над питаннями (відповіді на них не є такими очевидними): Що означає бути батьком? Яка функція батька?[3].

Герман Буллінгер, німецький психолог і сімейний порадник, ставить подібні запитання: 3 того часу, коли жінки стали матеріально незалежними від чоловіків, роль годувальника родини вже не є незамінною. Виникає запитання: для чого мужчина взагалі потрібний? Чи він вже не зайвий? Багато жінок самі виховують дітей. Чудово дають собі раду без батька, а може навіть і краще[4].

Сучасна криза ролі батька вирішальним чином вплинула на зміну РОЛІ ЧОЛОВІКА в сім’ї. Про це говорить соціолог Хельга Просс: Місце всемогутнього батька посів відсторонений батько. Він вже не чинить владу над „своїми людьми” і не є активним партнером. Так виглядає, що на практиці роль батька не пов’язана ані з великим зусиллям, ані з особливою участю. Очевидно, саме тому багато татів і дітей усіх вікових груп чужі одне одному. Тати цього не усвідомлюють. Вони наївно думають, що виконали свої обов’язки як „годувальника сім’ї”, як судді в сімейних конфліктах, як товариша на забавах і прогулянках[5].

Свідчення священика Ґабріеля Бунґе звучить схоже. Автор звертає увагу на те, що втеча чоловіків від батьківства зазвичай призводить до залежності від інших авторитетів, найчастіше дуже сумнівних: Постать батька і саме батьківство (...) в останні десятиріччя увійшли в глибоку кризу. Зрештою, це саме можна сказати і про роль матері. Живемо в ЕПОХУ БЕЗ ТАТІВ І МАМІВ. Таке становище багато людей хвалять, називаючи його визволенням. (...) Але, як завжди в подібних ситуаціях, така ситуація не залишається без наслідків. Людина не витримує життя в порожньому просторі. І відразу з’являються замінники батька, які обіцяють заповнити утворену порожнечу. Такими замінниками батьківства заповнена не тільки політична сцена. Не піддаючи сумнівам добрих намірів багатьох сучасних гуру й інших замінників постаті батька, слід поставити важливе запитання, чи вони стають на висоті свого завдання. Так народжується слушна підозра, чи щойно „визволені” люди, йдучи за своїми „новими татами”, не наражаються на ще більше поневолення[6].

Й. МакДовелл, популярний американський автор книжок, присвячених подружжю, сімейному життю і вихованню дітей, звертає увагу на незрілість родинної структури, яка полягає у домінуванні матері і нестачу участі батька, що призводить до формування сильних жінок і слабких мужчин. У наступному поколінні домінуючі жінки виходять заміж за пасивних мужчин – і в ще наступному поколінні створюється замкнуте коло, яке закарбовує існуючу кризу подружжя, сім’ї, батьківства і материнства. Нерозуміння ситуації призводить до того, що помилки одного покоління майже автоматично переходять на наступне. У сучасній культурі більшість чоловіків певною мірою піддаються впливам проблеми пасивного, байдужого, відсутнього батька. Ця проблема запустила в нашій культурі глибоко закорінений цикл. Домінуючі жінки виходять заміж за пасивних чоловіків і, як наслідок, з таких подружжів походять домінуючі дочки і пасивні сини. Цей цикл повторюється знову і знову. В наступному поколінні проблеми нашаровуються і наслідки поганого образу себе самого стають ще більш нищівними. Сьогодні це вже переростає в епідемію[7].

Мері Пітч, відома англійська психолог, мати кількох дітей, у яких вона уважно спостерігала потребу батька, стверджує, що суспільство дуже часто недооцінює незамінної ролі батька в житті дітей. (...) Сумно спостерігати, як у багатьох суспільних середовищах прекрасна роль батька помалу знівельовується. Батька вважають тільки тим, хто матеріально забезпечує сім’ю, годує й одягає дітей. Ситуація стає трагічною в тих суспільних колах, де батька вважають непотрібним для дитини. (...) Дві світові війни, економічна криза, воюючий фемінізм, легкий доступ до контрацепції, засоби масової інформації, модні тренди і напружена праця разом з іншими суспільними проблемами стають великою загрозою для батька[8].

Йосиф М. Верлінде, священик згромадження св. Йосифа, описує кризу батька в контексті питання: чому так багато молодих людей у Європі сьогодні захоплюються релігіями Сходу? Ось його відповідь: Це пов’язано з кризою батьківства. Роль батька у психологічному розвитку дитини полягає в тому, що він допомагає дитині знайти саму себе, відриваючи її від матері. Якщо батька немає або його бракує, або він часто застосовує силу, то дитина не може самовизначитись і повертається до лона матері. Не будучи впевненою у собі, вона шукатиме обхідних шляхів розвитку. Легко здогадатися, що в культурі, яка переживає кризу батька, розпочнеться криза релігії, – релігії, яка проповідує Бога як Отця. Якщо молода людина у підлітковому віці не зможе визначити свого ставлення щодо батька, то це провадить також до кризи її зв’язку з Богом-Отцем. Молоді люди, які шукають самих себе і переживають труднощі в стосунках із батьком, дуже часто є податливими до релігій Сходу. До пошуків самоідентичності може підштовхувати автентичне духовне прагнення, але водночас існує небезпека ввійти у контакт з іншою Особою. Містика Сходу є містикою матері, матері-природи, і єдністю із силами космосу, вона дає можливість пережити духовний досвід, але не вимагає зіткнення з Кимось Іншим. (...) Слід повернутися до батьківства як до СЛУЖІННЯ, а не влади. Батьківство чоловіка не є патерналізмом. Подібно, як авторитет не означає домінування. Авторитет – етимологічно – це той, хто керує, хто керує зростанням. Отож, це – служіння[9].

Також польські автори говорять про кризу ототожнення чоловіка, батька з турботою. Ми живемо в епоху падіння патріархату, – зауважує Зенон В. Дудек у передмові до книжки Роберта А. Джонсона „Мужчина в сучасному світі”: Сучасний чоловік займає в суспільстві дедалі слабше становище. Часто він не готовий виконувати свою роль у суспільному, психологічному, духовному вимірах. Спостереження (...) показують, що на шляху ініціації хлопців не вистачає позитивних і автентичних зразків. Те, що залишається їм на шляху пошуків дорослого світу, – це часто випадковість, обмежені можливості, негативний вибір або штучна дорога – занурення в наркотики, секс, культ агресивної сили або відчуження інтелекту. Вразливіші ізолюються за мурами монастирів, утікають у секти або безконечну психотерапію. Алкоголізм і наркоманія мужчин стали буденним явищем[10].

Журналістка Йоанна Петрі-Мрочковска в статті, присвяченій рухові "Promise Keepers", мета якого – відновити роль батька, зауважує, що в останні часи поняття батьківства чоловіків фрагментувалося, девальвувалося і втратило своє значення. Ідолом незрілої молодіжної субкультури став антибатько-плейбой, Джеймс Бонд. Батько здається зайвим. На запитання, чи дитині він взагалі потрібний, відповідь звучить: „ні” або „необов’язково”. Така думка опирається на поширений постулат, що немає таких батьківських завдань, які були би поєднані з постаттю батька. Такі думки дуже часто з’являються в американських наукових працях, у художній літературі, в дитячій літературі, в порадниках для батьків. (...) Крайньою формою вираження думки, що діти не потребують батька, є торгівля спермою[11].

Поетеса Віслава Шимборська, яка дуже критично ставиться до багатьох змін, які сталися в XX столітті, в інтерв’ю після отримання Нобелівської премії у 1996 році, звертає увагу на кризу стосунків батька з сином: Така картина. Заїжджає автомобіль. Виходять мати, батько і син. Батько йде з сином на прогулянку. Присвячує час сім’ї. Тільки не має що сказати синові. Не вміє показати йому: „Дивися, це клен, а це береза”. Він цього не скаже, бо сам не знає. Не навчить його кидати плоскі камінці по воді, бо вже забув, що щось таке можна робити. Йдуть мовчки. Ніби є все, бо повітря свіже, неділя, дитина здорова але ця дитина йде порожньою і її батько йде порожнім[12].

І ще одна цитата відомого в Польщі психотерапевта В. Ейхельберга: Сьогодні зникає вид татів, (...) які можуть збудувати дім, полювати, пасти, обробляти, ремонтувати, захищати, вчити, співати і танцювати, та ще й цінувати сина. Це, передовсім, стосується домінуючої урбаністичної культури. Урбанізація та індустріалізація, опікунська функція держави – це все (...) радикально змінює традиційну модель сім’ї, її структуру і сенс існування. (...) Виживання сім’ї дедалі більше залежить від емоційного й духовного зв’язку між тими, які її творять. У традиційному значенні батько дедалі менше потрібний. Він вже не мусить будувати, пасти, захищати. Дуже часто він не мусить навіть заробляти, бо дружина заробляє так само або й більше. Роль батька і сім’я стають перед новими викликами. Отож тепер центр ваги мусить пересунутися зі сфери матеріального забезпечення і обов’язків на сферу почуттів, стосунків та відповідальності[13].

Подібні думки про кризу чоловіка і батька можна наводити безконечно. Усі вони показують, що модель батька нині вже не є спонтанним, природним даром, який ми виносимо з власної сім’ї. Молоді чоловіки мусять відкривати своє батьківство, свідомо його вибирати, культивувати і втілювати в життя.

Б. Криза батька і криза матері

У контексті кризи батька, про яку сьогодні багато говорять, слід також зазначити, що існує й КРИЗА МАТЕРІ. Криза батьківства чоловіка обов’язково породжує кризу материнства. Якщо погіршується зв’язок між матір’ю-дружиною і батьком-чоловіком, а також між батьком і дітьми, то якимось чином погіршується й зв’язок між матір’ю і дитиною. Материнство і батьківство не можна трактувати ізольовано одне від одного. Материнство і батьківство – це чудові стосунки, які зв’язують батька і матір не тільки з дитиною, а й між самими собою. Чоловік стає батьком через материнство своєї дружини; дружина є матір’ю через батьківство свого чоловіка. Діти – найцінніший дар передовсім для батьків[14]. Зріле, повне материнство не існує без батьківства, як і зріле батьківство не може бути без материнства. Зріла матір турбується, зокрема, про правильний розвиток стосунків дитини з татом, подібно як зрілий батько провадить дитину до тіснішого зв’язку з мамою.

Кризу батька легше помітити. Вона проявляється, з одного боку, в розриві або послабленні зв’язку батька з дітьми, в його відокремленні від родинного життя, у втечі в роботу, в алкоголь; з іншого боку, вона проявляється у використанні сили як засобу виховання дітей: в обмеженні їхньої свободи, в надмірних покараннях чи застосуванні певних форм насилля. З віком діти, особливо сини, легко усвідомлюють травми в любові до батька. І говорять про них відкрито.

Кризу материнства набагато важче помітити. Коли тато відсутній, мама стає для дітей єдиною точкою опори. У драматичній ситуації розлучення або послаблення зв’язку батька з дитиною вона виглядає як єдина „спасителька”, і тому дітям важко відійти від неї на певну віддаль. Часто вони неспроможні помітити обмежень материнської любові, наприклад матір схильна любити захланно, вона несвідомо створює емоційну залежність від себе, їй властива нестабільність почуттів і тенденція до маніпуляції почуттями.

Владність любові, навіть якщо вона поєднується зі схильністю до маніпулювання почуттями дитини, найчастіше ототожнюють з глибиною та силою материнської любові. І хоча надмір почуттів, надмірна опіка і контроль, обмеження свободи й емоційний тиск дратують дітей, особливо синів, але, пам’ятаючи про посвячення матерів, вони легко пробачають їм ці „маленькі” материнські слабкості. Розмовляючи з молодими людьми, особливо з молодими чоловіками, можна легко пересвідчитися, як часто вони спонтанно нарікають на своїх татів. Вони дорікають їм передовсім у суворості й браку почуттів, емоційного зв’язку. Натомість щодо матерів вони зазвичай толерантні й хвалять їх навіть тоді, коли почуваються трохи знервованими їхньою надмірною опікою і любов’ю. Діти рідко розуміють, що власницька любов матері до дитини тісно зв’язана з її слабким зв’язком із чоловіком, батьком дитини. У підлітковому віці я дуже любив свою маму, – згадує відомий англійський педагог А.С. Нілл, – любив її занадто, але я не вмів любити батька. Він був дуже суворий і дотримував значну дистанцію. За взірець для нас він мав звичку ставити худого малого хлопця в окулярах, який ніколи не бавився, але був дуже сумлінним учнем, а може й найкращим у класі[15]. Це дуже типові спогади про татів багатьох молодих людей.

Наслідком кризи батька і матері є феномен САМОТНЬОЇ МАТЕРІ, який постійно поширюється. У наші часи суспільство його прийняло й затвердило. Це полегшує матері життя і дає можливість дитині нормально ввійти в світ ровесників, а пізніше – в доросле життя. Суспільство повинно належним чином оцінити сміливість жінки, яка народжує і виховує дитину як самотня мати, і допомагати їй. З іншого боку, виховання до подружнього й сімейного життя повинно допомагати молодим людям самим уникати таких ситуацій. Народження дитини поза подружнім зв’язком створює для неї важчі умови розвитку. Материнство самотньої мами, яку покинув батько дитини, завжди болісне як для дитини, так і для самої жінки. Чоловікові також нелегко жити з усвідомленням, що він залишив свою дитину.

В. Модель батька й емансипація жінок

У минулому модель батька була тісно пов’язана з соціальною нерівністю між жінками і чоловіками. Соціальне домінування чоловіка надавало йому перевагу над жінкою без будь-яких заслуг з його боку. Сам суспільний лад змушував жінку підпорядкуватися чоловікові. Ця нерівність проявлялася майже у всіх сферах суспільного життя. Жінки не мали доступу до освіти, не могли брати активної участі в суспільному і політичному житті, не мали права голосу. Їх часто дискримінували у професійній сфері. Вони зазвичай отримували меншу платню за працю, яку виконували мужчини.

Соціальна нерівність між чоловіками і жінками проявилася також і в моральній сфері. Наскільки толерантно суспільство ставилося до подружньої невірності чоловіка, настільки воно засуджувало жінку за аналогічну її поведінку – наслідком, зазвичай, був скандал і повне її приниження. Але цю нерівність не треба оцінювати з нинішнього погляду, використовуючи сучасні критерії соціальної справедливості та рівності. Уклад, який був у минулому між жінкою і чоловіком, між дружиною і мужем, будувався протягом століть, і на загал його схвалювали й жінки. Жінка могла в ньому реалізувати себе, хоча й не так, як нині. Місцем цієї реалізації було передовсім домашнє вогнище і виховання дітей. У такому суспільному й сімейному укладі бути главою родини для чоловіка не становило особливих труднощів. Він виконував соціальні ролі, виразно окреслені звичаями, традицією, правом і релігією.

Цивілізаційний переворот, який підніс цінність жінок у суспільному та політичному житті, повністю змінив існуючий уклад між чоловіком і жінкою. Освіта жінок, професійна робота і виконання важливих суспільних функцій нині очевидні. Багато жінок почали конкурувати з чоловіками. Сьогодні чоловік повинен заслужити першість у суспільному житті чи в професійній роботі й довести, що він ефективніший від жінки. Так упродовж кількох поколінь (...) виник новий тип жінки, що загрожує границям, встановленим між статями. (...) Більшість чоловіків реагує ворожо на емансипаційний рух жінок. (...) На кожному щаблі соціальної драбини чоловіки відчувають небезпеку для своєї самоідентифікації[16]. Безсумнівно, важливим елементом кризи батька став факт економічної конкуренції між чоловіком і жінкою: Сьогодні більшість заміжніх жінок почали ділити з мужчинами обов’язок утримання сім’ї, й відколи заробіток жінки наближається або вже зрівнявся з заробітком чоловіка, то чоловік втратив свою виняткову позицію глави сім’ї. Його становище стало трохи ніяким, набрало певної невизначеності[17]. Зміна укладу між чоловіком і жінкою у соціальній, професійній та політичній сферах впливає і на стосунки в подружжі та сім’ї, а отже й на виконання батьківської та материнської функцій.

Г. Протиставляння статей і вплив на роль батька

Криза батьківства і материнства, без сумніву, тісно пов’язана з тенденцією протиставляння статей, яка виникла в емансипаційному русі. Ця тенденція є наслідком устремління нашої цивілізації до досягнення абсолютної свободи, яка потрапляє в пастку надмірного індивідуалізму і конкуренції. У новому баченні стать стає не так джерелом динамізму у взаємостосунках, місцем стремління до взаємної любові та єдності, як причиною конкуренції і взаємної небезпеки.

Часом чоловіки бояться жінок, і навпаки. Саме СТРАХ часто стає джерелом взаємних непорозумінь, конфліктів і агресії. Сучасна цивілізація, розбиваючи гармонію статей, розбиває цим також подружжя і сім’ю. У такому антагоністичному розумінні статі чоловік з усіма його рисами не сприймається в єдності із жіночістю, і навпаки – жіночість не сприймається в єдності з суттю чоловіка. Це – своєрідне травмування взаємних стосунків між чоловіками й жінками. Тимчасом чоловічо-жіночий дуалізм, – зауважує Поль Джонсон, – це джерело динамізму й участі, дивна і єдина у своєму роді річ. (...) Людство щойно починає усвідомлювати потенціал, який дрімає у напрузі між чоловічою й жіночою сутністю, і якщо щось заслуговує називатися „невичерпним”, то це саме він. (...) Ми повинні ставитися до цієї дійсності з належною пошаною: це однозначно дуже суттєва справа в очах Творця, фундаментальна, а не другорядна. Чоловічо-жіночий дуалізм є не лише засобом для осягнення мети чи практичної вигоди, а й суттєвим елементом Божих намірів[18].

Руйнування єдності між статями невідворотно провадить до руйнування подружжя і до взаємоізоляції материнства та батьківства. Про те, як бути батьком, можна говорити тільки в контексті материнства, як і про те, як бути чоловіком можна роздумувати тільки у контексті жіночості. Там, де бракує зрілого материнства, батькові може бути дуже важко. Також про материнство можна говорити тільки в контексті батька. І той досвід, і той формують одну дійсність – батьківство батька і матері. Протиставляння статей і пов’язане з цим відділення ролі матері від ролі батька є своєрідною смертю батьківства загалом – і мами, і тата. Умовою плідності є взаємовизнання, яке проникає в тілесність, – визнання жінки чоловіком і чоловіка жінкою. Завдяки цьому визнанню жінка може стати мамою, а чоловік – татом. Чоловік стає татом завдяки жінці, жінка стає мамою завдяки чоловікові. Слово "завдяки" вказує на вдячність: "якщо би не ти, то я не був би тим, ким є"[19]; "якщо би ти не була моєю дружиною, то я не міг би бути батьком", "якщо би ти не був моїм чоловіком, я не могла би бути мамою".

Радикальний емансипаційний рух жінок, який атакує чоловіків і намагається конкурувати з ними, спрямований не тільки проти чоловічої статі, а й проти самих жінок і проти материнства. Найбільшою жертвою радикальної емансипації є сімейне життя і подружжя. Знаковою подією є те, що документ, виданий на закінчення IV Конференції ООН зі становища жінок, яка відбулася в Пекіні в 1995 р., ледве згадує про подружжя, материнство чи сімейне життя, а проблему репродуктивного здоров’я сприймає майже виключно з точки зору контролювання народжуваності й абортів. (...) А в тих небагатьох місцях, де згадувалося про подружжя, материнство чи сімейне життя, ці аспекти життя жінки описані негативно – як джерело утисків або перешкода для розвитку жінки[20]. Такий підхід до проблематики жінок на пекінській конференції легко зрозуміти, якщо пам’ятати, що вся конференція відбувалася під егідою емансипаційного руху. Увесь документ мав ті самі недоліки, що й фемінізм сімдесятих років: негативне ставлення до мужчин і до подружжя, а також брак зацікавлення проблемами, пов’язаними з материнством[21].

Протиставлення статей і боротьба між чоловіком і жінкою за перше місце в суспільному житті є однією з великих небезпек для подружнього й сімейного життя, і, як наслідок, – для зрілості матері та батька. Обом статям необхідно чітко усвідомлювати, що повна й зріла жіночість можлива тільки в контексті зрілого чоловіка, а повна й зріла сутність чоловіка може реалізуватися в контексті жіночості й материнства. Відомий російський мислитель Лев Толстой стверджує, що в доброму розвитку молодого чоловіка великою допомогою може бути присутність молодої жінки. Можемо додати, що в розвитку молодої жінки великою допомогою буде присутність молодого чоловіка.

У цьому контексті слід наголосити на недоліках роздільного душпастирства, тобто окремо для різних статей. Проблеми хлопців і дівчат, жінок і чоловіків, батьків і матерів обговорюють на окремих зустрічах. У минулому, коли стабільність інституції подружжя і сім’ї гарантували суспільство та релігія, роздільне душпастирство мало сенс. Нині ж, коли гармонія статей порушена, доречним і необхідним виглядає такий різновид передподружнього, подружнього і родинного душпастирства, який навчав би діалогу, взаємного обміну і співпраці між хлопцем і дівчиною, мужчиною і жінкою, чоловіком і дружиною, татом і мамою.

Ґ. Криза батька і криза подружжя та сім’ї

Криза батька не пов’язана тільки з проблемою самоідентифікації чоловіка – фактично вона виражає кризу подружжя і сім’ї. Порушення стосунків між мужчиною і жінкою, чоловіком і дружиною суттєво впливає на стабільність сім’ї, а отже й на ставлення батька до дитини.

До недавнього часу подружжя і сім’я були цінностями, якими турботливо опікувалися релігійні, національні й місцеві традиції. Вони формували необхідні закони для забезпечення стабільності й міцності цих інституцій. Розлучення, а надто повторний подружній зв’язок розлученої людини були публічним скандалом, який викликав загальне осудження. Сьогодні розлучення, підтверджене рішенням суду, і наступне одруження є загальносуспільним явищем. Держава значною мірою відмовилася від суспільного і законодавчого збереження єдності й міцності подружжя та сім’ї.

На міцність подружжя нині впливають передовсім цінності, які визнає саме подружжя: взаємне емоційно-еротичне захоплення, спільний світогляд, спільні зацікавлення, взаємний діалог, особисте задоволення. Але ці цінності є індивідуальними і суб’єктивними. Сьогодні важче будувати нерозривність подружжя на релігійних засадах. Також турбота про дітей у багатьох випадках вже не є настільки глибокою мотивацією, щоб зберегти подружжя, яке перебуває в кризі.

Цінування в сім’ї та подружжі особистого досвіду є, безперечно, великим сучасним здобутком цих інституцій. Але коли основною цінністю вважають суб’єктивне відчуття, тоді подружжя як суспільна інституція втрачає свій фундамент – і стабільність значною мірою залежить від суб’єктивного відчуття подружжя, а нерідко тільки одного з подружжя. Аби суб’єктивні відчуття кожного подруга сприяли добру подружжя та сім’ї, їх слід піддавати моральній оцінці та гармонізувати їх з відчуттями іншого з подружжя. Тільки звернення обох подругів до вищих цінностей – людських, релігійних і моральних, що їх подружжя переживає спільно, – остаточно впливає на тривкість подружнього зв’язку, а тим самим на зрілість виконання подружніх завдань і ролі батька.

Причини розлучень нині досить банальні: труднощі у спілкуванні, нездатність порозумітися у якійсь (часто другорядній) справі, брак повного емоційного чи сексуального задоволення, нудно з партнером, закоханість в іншу особу. Ці й інші проблеми – при відсутності суспільного й правового захисту – призводять до того, що подруги поспішно вирішують розлучитися. У багатьох країнах Європи кількість розлучень через судову систему часто перевищує 50% від кількості укладених щороку шлюбів. Отож практично більшість подружжів розпадаються. Феномен розлучень став майже невід’ємним елементом сучасного суспільного життя[22].

Декларація Богословсько-пасторального конгресу в Ріо-де-Жанейро (1997) говорить про кризу подружжя і сім’ї так: Зменшення цінності подружжя за посередництвом ліберального закону про розлучення і через обставини, які сприяють покиненню сім’ї та співжиттю без шлюбу, призвели до зростання кількості беззахисних жертв цієї ситуації[23]. Конгрес вважає, що провина за пропагування і фінансування антисімейних тенденцій лежить на організаціях і особах, які не завжди підпорядковані демократичним механізмам контролю. Антисімейну ментальність і вороже налаштовану до життя ідеологію, що базується на хибних наукових теоріях, на різновиді фемінізму і на фальшивому розумінні турботи про природне середовище, пропагують і підтримують завдяки значним фінансовим засобам. (...) Так сім’я потрапила під впливи нових тоталітарних тенденцій[24].

І хоча розходження та розлучення вдаряють як по матері, так і по батькові, все ж батьківство чоловіка травмується глибше. Після розлучення діти зазвичай залишаються з мамою. У рідкісних випадках суд надає батькові право піклуватися дітьми. У такій ситуації тати почуваються скривдженими і намагаються боротися за свої права на дітей, але така дорога до освоєння ролі батька виглядає дуже сумнівною. Відбирання дитини в матері часто є такою самою, а може навіть і більшою кривдою. Необхідно боротися за подружню і сімейну єдність, яка давала би дітям можливість користуватися благом присутності обох батьків.

Д. Страх перед подружнім життям і батьківством

Якщо молодий чоловік походить із конфліктної або розбитої родини, то його майбутнє батьківство від самого початку певним чином травмоване. Вираженням цього є насамперед страх перед відповідальністю за сім’ю і дітей. Побоюючись – часто несвідомо – когось зранити або самому бути зраненим, чоловік не намагається поглиблювати стосунки, особливо стосунки з жінкою. Він залишається поверхневим. Чоловікові, який може жити, лише перебуваючи на поверхні себе самого, властиво давати іншим тільки цю поверхню. (...) Тут не потрібно докладати зусиль, щоби поглибитися. Але двері подружжя зачинені. Твоє існування обмежується вузьким простором, в якому ти безустанно повинен проявлятися, – і тому змушений постійно вдивлятися у глибину себе самого, досліджувати власне дно. Коли ж двері відчинені, то немає жодної проблеми: завжди можеш утекти. Тоді ти можеш уникнути небажаної конфронтації зі собою чи з іншою людиною, просто пішовши[25].

У такій важкій для себе ситуації частина чоловіків продовжують холостяцьку самотність; інші ж входять у неформальний зв’язок із жінкою та живуть з нею, не наважуючись укласти подружній зв’язок і мати дітей. Дедалі частіше трапляється так, що молоді люди разом живуть, ведуть домашнє господарство, народжують і виховують дітей, але не укладають офіційного шлюбу, хоча для цього немає об’єктивних перешкод. Нерідко ці люди вважають себе віруючими. Навіть живучи у згоді, вони не визнають себе подружжям перед державою і Церквою. Так вони бажають забезпечити себе на всякий випадок. У конфліктній ситуації або якщо вони самі вирішать, що їхня любов вичерпалась, вони можуть розійтися без будь-яких проблем.

У деяких підручниках із психології для позначення зв’язку між жінкою і чоловіком на заміну традиційному терміну „подружжя” використовують поняття „коабітація” – вільне співжиття. Протягом останніх тридцяти років така форма співжиття мужчини з жінкою набирає популярності в США, в Північній та Західній Європі. Також і в Польщі дедалі частіше трапляються випадки вільного співжиття. Під кінець шістдесятих років, – пише Герман Буллінгер, – щораз частіше ставили під сумнів інституцію подружжя й сім’ї. У деяких середовищах шлюб став непопулярним явищем. Це ще більше ослабило позицію батька. У неформальному зв’язку права тата на дитину мінімальні – виключне право опіки має мама. Тим самим колись дуже впливові тати у таких зв’язках остаточно втратили будь-яку владу. Так влада перейшла головно в руки жінок[26]. Тимчасовість, на яку наражаються як чоловік, так і жінка, які живуть без шлюбу, негативно впливає й на дітей. Це проявляється передовсім у відсутності почуття безпеки, у невпевненості, в особистій загубленості.

Аби подолати кризу батька, потрібно зрозуміти й проаналізувати всі чинники, які впливають на кризу подружжя та сім’ї. Цю проблему можна вирішити тільки комплексно і спільними зусиллями як чоловіків, так і жінок.

Ю. Августин, Бути батьком, перекл. О. Кривобочок, Свічадо, Львів 2022, с. 14-31.