З урахуванням цих засад статеве виховання долає вузькі межі підготовки до статевого життя, окреслені пермісивістським та натуралістським трактуваннями. Його завданням є настановити й мотивувати дитину, підлітка хлопця (або дівчину) на ДОСЯГНЕННЯ ними ВЕЛИКИХ ЦІЛЕЙ: прийняття свого наділеного сексуальністю буття й визнання цінності чоловічості та жіночості (виховання сексуальності як виховання в повазі до сексуальної відмінності); підсилення свого Я, поваги до себе, зміцнення почуття власної гідності, спроможності до самовладання, відкритості для інших і внутрішньої рівноваги (виховання сексуальності як виховання почуттів і моралі); приділення великої уваги цінностям прокреації, життя й родини (виховання сексуальності як виховання в повазі до цінності життя).

Саме в цьому контексті слід подавати інформацію про анатомію, фізіологію й патологію наділеного статтю тіла; ця інформація має відповідати істині й не пробуджувати в учнях хибного відчуття безпеки.

Виховання поваги до статевої відмінності. Навчаючи сексуальності, слід утримувати в центрі уваги всю ОСОБУ. Не висвітлюючи фізичних або фізіологічних аспектів, неможливо сприяти гармонійному розвиткові індивіда, допомогти йому в його намаганнях стати чоловіком або жінкою, навчити розрізняти й оцінювати ЧОЛОВІЧІСТЬ і ЖІНОЧІСТЬ.

Водночас жоден хлопчисько не стане чоловіком, якщо він не усвідомить особливостей буття чоловіком, не прийме виклик чоловічості, і завдання виховання – допомогти йому в цьому. Те саме можна сказати про дівчат, яким буде дуже важко стати жінками без того, щоб не взяти собі за приклад якусь модель, що репрезентувала б для них взірець жіночості. Ці моделі можуть прийматися, відкидатися або толеруватися, на їх наслідування може також впливати образ, який пропонують інші, здебільшого батьки, особливо за спільної участі обох батьків; психоемоційна зрілість вихователя; його спроможність підтверджувати цінності, на які він радить орієнтуватися; приділення уваги спільному вихованню статей.

Виховання почуттів і моралі. Завдання вихователя полягає у тому, щоб виховувати довірену йому особу на шляху до зрілості, реалізації її людської сутності і тим самим зміцнюючи її силу волі і розвиваючи в ній почуття відповідальності. У такому випадку виховувати означає з’ясувати причини, які спонукають людину в реалізації своєї „людської” сутності поступати так, а не інакше. У цьому розумінні ВИХОВАННЯ ОСОБИ є насамперед вихованням моральним, завданням якого є навчити відповідально керувати власною свободою для повного злиття з тією вписаною в онтологічну „природу” кожної людини істиною, яка розкриває її конфігурацію, її значення та призначення.

Це так само важливо для виховання сексуальності, яке не може обмежуватися інформуванням про фізіологічні та гігієнічні аспекти статевого життя: досягнення емоційно-статевої зрілості відбувається передусім через САМОВЛАДАННЯ та ПОВАГУ ДО СЕБЕ Й ДО ІНШИХ, а це вимагає формування волі та почуттів.

Виховання поваги до життя. Сьогодні людське життя постало перед безліччю загроз: абортом, штучним заплідненням, генетичними маніпуляціями, евтаназією тощо. Щоб кинути їм виклик, треба приділити якнайбільше уваги ретельно обміркованій і спланованій виховній роботі, звертаючись передусім до суспільства, і намагаючись переконати його подолати забобони і відмовитись від хибних принципів, що дозволяють маніпулювати людським життям, і повести наступ на всіх фронтах у боротьбі за життя, захищаючи його щоразу, коли на нього готується замах. Крім того, виховну діяльність слід спрямувати на окрему особу: хлопців і дівчат, підлітків, юнаків, у яких треба сформувати нове уявлення про сексуальність та повагу до життя, вже народженого або такого, яке ще тільки має народитися.

Стало звичним баналізувати сексуальність, сприймати її в житті як гру, пристрасть або інструмент, за допомогою якого один партнер здобуває перевагу над іншим, як один із головних факторів, що живлять джерело зневаги до життя. Однак пізнати суть сексуальності можна лише через зрозуміння її суспільного і плідного характеру. Лише справжня Любов уміє охороняти життя і може навчити інших відповідально послуговуватися цим неоціненним даром. Щоб пробудити любов до ще не народженого життя, треба навчити людину поважати осіб, уже народжених, навчити не вдаватися до насильства, а це можна зробити не лише через прийняття страждань і смерті, а й через інформацію.

Цілком ймовірно, що, довідавшись, яким складним є ембріональний розвиток, у якому задіяні мільйони й мільйони клітин, що змагаються за право утворити органи й апарати, домагаючись витонченого вдосконалення форм і функцій, людина буде настільки зачарована ЧУДОМ ЖИТТЯ, що згадуватиме про це щоразу, коли довідається про зачаття дитини. А, можливо, що з більшим розумінням і солідарністю вона почне ставитися до тих, хто ще не мав щастя народитися або вирости „здоровим”?

Виховання поваги до життя стає засобом формування СОВІСТІ, вказуючи на етичні людські обрії та на цінності, про які ніколи не слід забувати: цінність сексуальності, цінність людського життя, цінність сакральності життя.

Якщо таким є зміст виховання сексуальності, то кому слід доручити завдання виховувати?

Найперша відповідальність, як і в усіх інших випадках виховання, покладається на БАТЬКІВ: тут ідеться про право-обов’язок, яке ґрунтується не лише на юридичних підвалинах, а й на підвалинах онтологічних, на особливостях самого акту народження нового життя.

Дітонародження і справді є особистим актом, який дарує життя істоті, „оперативно” недосконалій, яка ані не знаходить у собі ресурсів, необхідних для свого розвитку, ані – на відміну від інших живих істот – не може покластися в тому, що стосується його розвитку, на детерміністичні закони рослинного світу чи на закони інстинкту, які правлять світом тварин. Щоб бути раціональним, людським і сповненим смислу, акт дітонародження повинен знайти своє відповідальне продовження в тому процесі безперервного відтворення потомства, яким є, власне, ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ. Тут можна тільки навести одне гасло: „Батьки є вихователями, тому що вони батьки”.

Однак нерідко СІМ’Я має низький виховний потенціал або внаслідок культурних і структурних трансформацій, яких вона зазнала, або через свою іноді добровільну некомпетентність і неспроможність захищатися й відповідати на вимоги, часом негативні, суспільства, що перебуває в стані безперервних і радикальних змін. У таких випадках може допомогти втручання інших виховних інститутів, іноді корисне навіть для тих, хто знаходить у своїх батьків любов, розуміння й відповіді на свої запитання, оскільки заклади колективного виховання надають також можливість для соціалізації досвіду та знайомства з проблемами, типовими для однолітків. Звичайно, що ці інститути можуть втрутитися в процес виховання – якщо йдеться про неповнолітніх – лише за згоди батьків, які мають передати іншим своє право на виховання власних дітей. Цей акт не позбавляє батька його первісної влади: легітимізуючи можливість здійснювати заміну, він, при бажанні, може втручатися в процес виховання своєї дитини коли йому заманеться.

Цікаві думки на цю тему можна знайти в кількох документах Вчення Церкви, серед яких: Декларація Declaration on certain questions concerning sexual ethics „Persona humana” (Declaratio de quibusdam quaestionibus adsexualem ethicam spectantibus) Конгрегації у справах доктрини віри (29.12.1975); Документ Educational Guidance in Human Love (Orientamenti educativi sull’amore umano lineamenti di educazione sessuale) Конгрегації у справах католицького виховання (01.11.1983); Документ The Truth and Meaning of Human Sexuality (Sessualità umana: verità e significato. Orientamenti educativi in famiglia) Папської ради у справах сім’ї (08.12.1995).

---

М.Л. ді П’єтро, Виховання сексуальності та відповідальна прокреація, в: Біоетика. Підручник для медичних вищих навчальних закладів, ред. Е. Зґречча і ін., Медицина і Право, Львів 2007, с. 346-349.