Два покоління ізраїльтян. Зростаємо разом з дітьми

Спогади про блукання в пустелі випливали б у вашій пам’яті, аж поки вам не виповнилося б 50 років. Деякі зі спогадів були б про те, як ваші батьки боролися то з Мойсеєм, то з його братом Аароном. Вам, напевно, остогидла б манна небесна, також ви стали б свідком того, як деякі люди намагалися набрати її з запасом і постраждали через це, а коли навчилися її збирати – отримали нагороду. Потім вам вдалося б чудом перейти Йордан і взяти участь у битві за Єрихон і врешті-решт поселитися зі своєю сім’єю в обіцяній землі.

А тепер уявіть, що ви народилися 60 років пізніше – близько 1394 р. до н е. Ви зростали б у гарному домі і гралися б на просторій та красивій землі. Можливо, ваш тато покидав би дім кілька разів, щоб допомогти Ісусу Навину відвойовувати обіцяну землю, але поза тим, життя було легким і прекрасним. Можливо, батьки розповідали б про довгу і виснажливу дорогу через пустелю і про дядька на ім’я Мойсей, що помер кілька десятків років тому. Ви були б підлітком, коли Ісус Навин, незадовго до своєї смерті, зібрав усіх старшин Ізраїлю і наказав їм служити одному Богу, але для вас ця подія була не більшою від якогось чергового релігійного ритуалу. Ви також проводили б багато часу з однолітками ханаанянами і знали б, що кожен народ має своє уявлення про Бога.

Мене завжди дивувало те, що ізраїльтяни, яких називають впертими і твердошиїми (див. Вих. 32,9), приреченими померти у дикій природі, зуміли виховати чудове молоде покоління, бути вірними Богу і завоювати Ханаан, і навпаки, покоління, що народилося у завойованій землі, не знало, як служити Богу.

І вмер Ісус Навин, слуга Господній, на сто десятім році віку. І поховали його в межах його наділу в Тімнат-Хересі, на Ефраїм-горі, на півночі від Гааш-гори. Та й увесь той рід відійшов також до батьків своїх, а після них прийшов рід інший, що не знав Господа та діл Його, що він вчинив для Ізраїля. Тож і почали сини Ізраїля чинити, що Господеві було не до вподоби, й служити Ваалові (Суд. 2,8-11).

Прийнято вважати, що добрі батьки зазвичай виховують добрих дітей, а в поганих виростають погані діти. Проте, так буває не завжди. Коли я міркував про суть цих біблійних слів, то зрозумів дві важливі речі для успішного виховання дітей. Перше покоління ізраїльтян зуміло добре виховати дітей, а друге – ні.

Мойсей попереджав людей, з якими переходив Червоне море, що дітям потрібно розповідати про те, що Бог зробив для їхнього народу, передавати свою історію віри. На жаль, ці батьки (чи майбутні батьки) не послухалися цих настанов, бо знаємо, що „прийшов рід інший, що не знав Господа та діл Його, що Він вчинив для Ізраїля” (Суд. 2,10).

Дітям, як ми вже згадували, треба розповідати, що для нас зробив Господь. Рядки з книги Суддів свідчать про те, що друге покоління ізраїльтян не знало Бога. Слово „знати” не означає „знати щось про когось”, а радше „бути особисто знайомим” – так, як ми знаємо своїх друзів. Діти, що виросли в пустелі, могли бачити, як їхні батьки докладають зусиль для того, щоб пізнати Бога. Вони робили помилки, та врешті досягали бажаного, а діти спостерігали за живим процесом пошуку, боротьби і перемоги, тому й самі навчилися, як шукати Бога.

Покоління, що виросло у достатку та комфорті обіцяної землі, могло бачити батьків, життя яких було досить спокійне і які не шукали зустрічі з Богом.

На жаль, коли ми відсуваємо Бога на „другий план” і мимохіть згадуємо про Нього лише в неділю зранку, наша віра переходить наче у летаргічний сон. Ми зосереджуємося на тому, що оточує нас довкола, забуваючи про вічність. Діти, виховані у такий спосіб, не можуть перейняти того, як шукати Бога. Вони можуть отримувати вдосталь релігійних знань у храмі, однак – без домашнього прикладу життя вірою – діти лише вивчають те, в що потрібно вірити, але не формують особистих відносин з Богом і, найімовірніше, дуже скоро забудуть те, що вивчають.

Покоління батьків, що шукало Бога, спершу пережило багато спокус і робило помилки. Та вони не переставали шукати Бога, не зупинялися, а вчилися, зростали у вірі і таким чином показали, як можна знайти Бога. Тож великою заохотою для нас має бути те, що ми, як і ті родини у пустелі, живемо, долаючи різні перешкоди, щоб виховати добрих дітей, і не мусимо бути релігійними всезнавцями та умільцями, які не роблять жодних помилок.

Християнство не полягає в тому, щоб бути ідеальними чи вдавати з себе таких, а щоб зростати у Божій благодаті. Чи не найдієвіший метод виховання дітей, на мою думку, є в тому, щоб не приховувати наших помилок і переступів та щоб виявляти наше намагання бути ближчими до Бога, і тоді зростатимемо у своїй вірі разом з ними, день за днем.

Тепер уявіть себе іншою особою втретє: цього разу своєю дитиною. Поміркуйте над тим, що він/вона бачить вдома і чого вчиться з вашого прикладу. Якщо відчуваєте сумніви щодо віри, зупиніться, помоліться і занотуйте духовні цілі для себе, а тоді зможете поділитися з дітьми своїм духовним пережиттям. Якщо на духовній дорозі вам трапляються перешкоди та різні труднощі, діліться ними з дітьми, щоб вони знали, як виглядає ваша „духовна мандрівка”. Тоді й вони хотітимуть знайти „обіцяну землю”, яку Бог приготував для них.

Р. Осборн, Біблійні секрети виховання, перекл. О. Пущак, Свічадо, Львів 2015, с. 96-99.