Ukraine English Russia Poland
Пророцтво Матері Терези з КалькуттиДе початок людини?Врятовані від аборту

ПОЧАТОК ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

Де початок людини?


Молись, дитя! Тебе внимает
Творец бесчисленных миров.
И капли слёз твоих считает,
И отвечать тебе готов.
А. Майков

 

Сьогодні, в еру «пріоритету прав людини», здавалося б, ніхто не наважиться виключати окремі категорії людей зі спільноти осіб. На жаль, це не так. Таке явище стає реальністю через пропагування дискримінаційних біоетичних принципів – принципів «нової біоетики», яка «своїм корінням сягає суто утилітарних[1] філософських течій»[2]. Її автори послуговуються ідеєю, що право на життя мають лише ті люди, які є «особами» і мають чітко виражений «шанс вижити»; пропонують говорити вже не про права людини, а про права особи. До цих мислителів, зокрема, належать американський біоетик Г.Т. Енгельгардт, австралійський філософ моральності П. Зінгер, манкуніанський філософ Дж. Гарріс, польський – З. Шаварскі, німецька біоетик У. Вольф, німецький філософ права Н. Герстер, а також Й. Файнберг, М. Уорен, М. Тулі. Людьми, яких, на думку цих учених, можна приректи на страту, є ненароджені діти та, на переконання П. Зінгера, немовлята[3].

«Початок біологічного життя людини – пише Г.Т. Енгельгардт – не є початком життя особи як учасника суспільно-морального договору». На його думку, людина в пренатальний період, а навіть у період дитинства, не є особою і не має внутрішньої значущості, яка могла б слугувати основою її моральних прав. А тому «при аборті нікого (тобто жодну особу) не вбивають, хоча й відбувається знищення людського організму»[4]. Ще далі в подібних розмірковуваннях посувається П. Зінгер: «Життя новонародженої людини має меншу вартість, ніж життя свині, собаки або шимпанзе... (...) Безпорадність і невинність немовляти Homo sapiens не можуть слугувати підставами надання йому переваг над безпорадними та невинними плодами Homo sapiens чи піддослідними щурами, які є «невинними» настільки, що й людські немовлята»[5]. Плоди та новонароджені не є в його розумінні особами[6], і тому у разі хвороби їх можна заміщувати здоровими. Такі заміни покликані сприяти зменшенню страждань та збільшенню кількості щасливих батьків[7] і людства[8].

 

Стосовно сказаного ключового значення набуває відповідь на питання: Чи дитина перед народженням є людиною? Притаманна їй гідність особи, чи ні? Позиція щодо таким чином окресленої проблеми має фундаментальне значення, оскільки використання поняття гідності людини стало аксіологічним ключем у формуванні людських взаємовідносин. Ця норма заперечує інструменталізацію особи державою, суспільними інститутами, науково-технічними та економічними процесами[9].

Антропологічний[10] статус людського ембріона на сьогодні є одним з найактуальніших питань біоетики. В інтерпретації ембріогенезу людини з’являються все нові критерії (аргументи) людськості, які можна поділити на дві основні групи[11]: І. Такі, що стверджують людськість від початку[12]: 1. Приналежність до виду (генетичний критерій); 2. Послідовність розвитку; 3. Тотожність; 4. Потенційність. ІІ. Такі, що приймають за момент «гомінізації» один з пізніших етапів розвитку: 1. Критерії розвитку (біологічні та психологічні); 2. Суспільні критерії.

Аргументи другої групи зміщують людськість ембріону на все пізніші стадії розвитку. Серед біологічних критеріїв розвитку розрізняють: 1. Фазу утворення зиготи – близько 21-ої год. від запліднення, коли закінчується процес її формування; 2. Етап імплантації – близько 14-го дня від запліднення, коли закінчується процес загніздження та виключається можливість близнюкового поділу; 3. Неврологічний критерій – близько 40-го дня, коли починає функціонувати ЦНС; 4. Здатність до самостійного функціонування; 5. Народження. Психологічними критеріями розвитку вважаються: 1. Свідоме відчування болю, або ж свідоме прагнення до реалізації власних інтересів; 2. Нав’язування свідомого пізнавально-волітивного контакту з оточенням; 3. Свідоме прийняття моральної відповідальності за себе та суспільство. Нарешті суспільні аргументи – це: 1. Прийняття зачатого життя матір’ю, батьками чи суспільством; 2. Визнання або заперечення людськості з суспільних чи матеріальних мотивів[13].

Критерії розвитку відкидаються вже на терені самої ембріології. «Починаючи з моменту запліднення – пише Х.Д. Віаль Корреа[14] – зародок людини маніфестує ключову ознаку живого організму, якою є чітко окреслений, зв’язний, послідовний, неухильний шлях розвитку»[15]. Генетичний код, що окреслює розвиток ембріону, хімічне та біологічне розмаїття, імунологічна пам'ять та інші ознаки підтверджують, що з самого початку не йдеться про якийсь конгломерат клітин, а про самостійний організм, який самоорганізовує себе. «Формулювання «живий організм людського виду» – продовжує Корреа – лише інакше подає те ж значення, що й «живе людське тіло» з усіма філософськими висновками цього визначення»[16]. Прихильники критеріїв розвитку не можуть довести, чому якийсь стан, структуру чи експериментально стверджувальну функцію, що з’являються на певному етапі онтогенезу, слід протиставити попередній, і чому саме вони мають конституювати людину. Чи не варто радше, погодитися, що і пре-, і постнатальний розвиток людини становлять один континуум і жодну з стадій не можна визнати такою, що визначає людину чи особу?

Науковці, які формулюють критерії людськості ембріону на біомедичному ґрунті часто переходять на терен філософії, тобто виходять за межі своєї компетенції. Натомість, торкаючись подібних проблем, конче необхідно дотримуватись розмежування компетенцій конкретних наук: «Шукаючи відповіді на запитання про початок повного морального статусу людського ембріона, необхідно методично мати на увазі, що в даному випадку йдеться про змішане судження, яке базується на біологічних фактах та надбудованих на них антропологічно-теологічних та етичних міркуваннях. Компетенції для пояснення фактів мають відповідні фахівці; в сфері антропологічно-теологічних розв’язань – це філософи та теологи (богослови), а не природознавці»[17].

 

Історія грецької філософії та філософсько-богословської християнської думки доводять, що в питанні анімації людського плоду існував та існує понині плюралізм гіпотез та теорій. Вже Аристотеля непокоїло питання, чи людський ембріон приймає людську субстанціальну форму від самого початку, чи в якомусь важко встановлюваному проміжку часу[18]. В філософській традиції можна виокремити, принаймні, три основні способи визначення онтичного та антропологічного статусу людини, а втім, і людського ембріона. Ці способи сформувалися під впливом трьох засад філософського мислення: 1. Св. Томи Аквінського: «agere sequitur esse» – «акти людини є наслідком і проявом її існування»; 2. Дж. Берклі: «esse est percipere aut percipi» – «існувати – це сприймати і бути потенційно сприйманим»; 3. Картезія: «cogito ergo sum» – «мислю, отже існую»[19].

Перша з цих засад стверджує, що акти людини є вторинними по відношенню до її існування, до її людської сутності. З цього погляду людина існує не завдяки проявам цієї сутності (актам пізнання, відчуття, мислення тощо), але навпаки – вони здійснюються як вираження людського єства. Натомість дві наступні засади виходять саме з цих актів і на їх основі конституюють буття, особу чи людську сутність. Ці узалежнення існування особи від сприймання чи мислення разом з картезійським дуалістичним розбиттям людини на res cogitans та res extensa, творять теоретичне підґрунтя для сучасної деперсоналізації людини на початку і в кінці життя[20].

Таким чином, багато сучасних біоетиків розвивають дескриптивні критерії буття людиною, згідно з якими залежно від фактичної наявності або відсутності актів свідомості, автономії, відповідальності за своє минуле та майбутнє, людей викреслюють зі спільноти осіб. А з цього випливає факт позбавлення їх права на життя. Керуючись саме подібними критеріями згадані Г.Т. Енгельгардт, П. Зінгер, З. Шаварскі та інші виключають з родини осіб не лише людських істот у пренатальному періоді, а й новонароджених, дітей і дорослих з різними хворобами та патологічними станами.

Помилка цих учених полягає у тому, що вони визнають або заперечують статус буття людиною на підставі певних ознак, ігноруючи те, що акти живих та свідомих істот не творять їхньої натури, а тільки виражають її. У ембріона як людини, так і тварин, не спостерігається ознак свідомості. Однак це не означає, що йдеться про аналогічні форми буття. Різняться вони своєю натурою і тому разом з актуалізацією людської сутності ембріона людини спостерігаються акти мислення та пізнання. Судження, що малюки – це «потенційні» особи, є хибним. Як стверджує Р. Шпеманн[21]: «немає потенційних осіб. Особи мають здібності, потенціали. «Щось» не стає «кимось»»[22]. Особа ані не з’являється пізніше, ані не відходить раніше, ніж помирає людина. ЇЇ [особу] можна розпізнати, оскільки постає у спільноті людського роду, що одночасно є спільнотою передавання життя. Щодо людини в пренатальному періоді слід зазначити, що всі люди є особами.

 

Турбота про життя людини, підкреслення  святості та недоторканності зачатого життя завжди містилися у вченнях як Східної, так і Західної Церкви. Засвідчують це біблійні тексти[23], висловлювання Отців Церкви (св. Августин, св. Василій) та пізніші документи. Промовистий слід навчання первісної Церкви в цій тематиці містить Didache Apostolorum з близько 95 року: «Вбивці дітей нищать за допомогою абортів те, що Бог покликав до життя»[24]. Спадкоємність і загальність цього вчення засвідчують апологети перших віків християнства (Афінагор, Климентій Олександрійський, Тертуліан[25])[26].

Подібним чином протягом віків характеризували переривання вагітності наступні папи та Собори. В Конституції Gaudim et spes ІІ Ватиканський Собор ствердив, що «необхідно з якнайбільшою турботою оберігати життя від самого його зачаття», а  вчинення аборту та дітовбивство назвав «жахливим злочином»[27]. Важливим документом, що демонструє погляди Церкви у даному питанні, є Декларація Конгрегації Науки Віри Quaestio de abortu з 1974 року. В ній підкреслюється, що «від моменту запліднення яйцеклітини, розпочинається нове життя, яке є не життям батька чи матері, а нової людської істоти, що розвивається незалежно від них. Не стала б вона людською істотою, якби не була нею від самого початку. Найсучасніші генетичні відомості чітко підтверджують все, що завжди було очевидним (…). Показали вони, що жива істота вже від першого моменту має сталу структуру – генетичний код: є людиною, причому людиною неподільною як індивід з усіма притаманними йому ознаками. З миті запліднення починається дивовижний плин життя кожної людини, незважаючи на те, що всі її здібності ще потребують часу для належного впорядкування і приготування до діяльності»[28].

Своєю чергою інструкція Donum vitae тієї ж Конгрегації з 1987 року, окреслюючи початок життя, пояснює, що «в зиготі, утвореній при заплідненні твориться вже нова біологічна самобутність нового людського індивідуума»[29]. Біологічна індивідуальність, тобто особова сутність зиготи, існує вже від моменту зачаття[30]. Підкреслив це папа Йоан Павло ІІ в енцикліці Evangelium vitae з 1995 року: «Не можна й припустити, щоб цей чудовий процес народження життя хоч на хвилину не підлягав мудрому та люблячому діянню Творця і був залишений на свавілля людської самоволі?”[31].

Пошана, охорона та турбота, належні відповідним чином людському життю, випливають з його особливої гідності. Людська істота є справді «єдиним створінням на землі, котре Бог хотів для нього самого»[32]. Все створене для людини. Лише людина створена як образ і подоба Бога. Лише людина на зразок Бога є особою. Саме тому повинна «бути нормою, суб’єктом та ціллю» будь-яких наукових досліджень[33].

Пренатальне життя є вповні людським у кожній стадії розвитку. Медпрацівники зобов’язані виявляти по відношенню до нього таку ж пошану, охорону і турботу, які належні кожній людській особі[34]. Справою передусім гінекологів та акушерів є турботливе чатування над чудовим та містерійним процесом народження, що відбувається в лоні матері, з метою стеження за його правильним перебігом і сприяння його результату – приходу у світ нового створіння[35]. Медична діяльність оберігає те добро «в собі», яким є людське життя. Вчені та лікарі не можуть вважати себе господарями життя, а тільки експертами та великодушними слугами, адже «життя людини походить від Бога, є Його даром, Його образом та відбиттям, участю в Його оживляючому подиху. Тому Бог є єдиним господарем цього життя»[36].

Боже панування над життям є фундаментом та гарантією права людини на гідність особи, на життя. Як підкреслено в адгортації Christifideles laici, «власником цього права є людська істота в кожній фазі свого розвитку: від зачаття аж до природної смерті; та в кожному стані: в здоров’ї та хворобі, в справності та упослідженості, в багатстві та бідності»[37]. Це право людини не залежить ані від інших людей, ані від батьків, не є привілеєм, отримуваним від суспільства чи держави.

Служба охорони здоров’я потребує етики, яка б допомагала формувати належну позицію «культури життя» відносно людини – пацієнта, який страждає і потребує допомоги вже від моменту зачаття. Медицина і теологія пов’язані між собою передусім тим, що «працюють для життя». В центрі уваги перебуває людська особа, причому не лише пацієнт, а й лікар, середній та молодший медперсонал, лікарі-науковці. Пацієнт покладає надію не лише на їхні бездоганні професійні знання та вміння, а й на їх гуманність та людську вразливість, що виражається в наданні медичної допомоги з людським, гуманним обличчям[38].

Звертаючись до лікарів-перінатологів, папа Йоан Павло ІІ сказав: «Історія вашої спеціальності така велична завдяки чудовим можливостям і вагомому прогресу, які вона створює, протиставляючись підтримці таких програм смерті, як переривання вагітності та евтаназія новонароджених. Діти, що проходять через Ваші руки, що залишають Ваші лікарняні палати, разом зі своїми батьками благословлятимуть Вас; а передусім благословить Вам Господь Ісус (…). В Його Ім’я, як завдаток тієї слави і знак Його схвалення того, що робите, що робитимете та чого навчатимете для охорони життя, що народжується, ще раз, з побажанням миру воскреслого Христа, уділяю Вам благословення»[39].

 

бр. Роман Поп OFMCap

Опубліковано в: Медичне Право, 2009(І), №3, с. 46-53.

 

бр. Роман Поп OFMCap, лікар-педіатр (випускник Вінницького Національного Медичного Університету 1999 року), католицький священик, магістр теології (випускник Вищої Духовної Семінарії Братів Менших Капуцинів в Кракові (Польща)), аспірант кафедри біоетики при Папському Католицькому Університеті ім. Йоана Павла II в Кракові.

 

Бібліографія:

Arystoteles, O rodzeniu się zwierząt, пол. перекл. P. Siwek, в: Arystoteles. Dzieła wszystkie, т. 4, Warszawa 1993, с. 77-247.

Biesaga T., Antropologiczny status embrionu ludzkiego, в: той же (ред.), Podstawy i zastosowania bioetyki, Kraków 2001, с. 101-113.

Biesaga T., Eudajmonizm, в: A. Maryniarczyk (ред.), Powszechna Encyklopedia Filozofii, т. 3, Lublin 2002, с. 303-309.

Biesaga T., Godność osoby podstawą normy moralności в: той же (ред.), Spór o normę moralności, Kraków 1998, с. 235-240.

Biesaga T., Podmiotowość osobowa i moralna pacjenta, „Medycyna Praktyczna”, 176(2005), 10, с. 22-25.

Biesaga T., Pojęcie osoby a jakość życia we współczesnej bioetyce, в: Z. Morawiec (ред.), Ocalić cywilizację – ocalić ludzkie życie, Kraków 2002, с. 53-64.

Biesaga T., Status embrionu – stanowisko personalizmu ontologicznego, „Medycyna Praktyczna”, 162(2004), 8, с. 28-31.

Bohdanowicz A., Peter Singer i jego „etyka praktyczna”. Szansa czy zagrożenie?, в: P. Morciniec (ред.), Ad libertatem in veritate, Opole 1996, с. 357-366.

Gründel J., Etyczne implikacje diagnostyki preimplantacyjnej, в: A. Marcol (ред.), Etyczne aspekty diagnostyki genetycznej, Opole 1998, с. 161-170.

Jan Paweł II, Trzeba raz jeszcze powiedzieć: każde życie jest święte. Przemówienie do uczestników XI Międzynarodowego Kongresu Medycyny Perinatalnej (14.04.1988), в: K. Szczygieł (ред.), W trosce o życie. Wybrane Dokumenty Stolicy Apostolskiej, Tarnów 1998, с. 209-211.

Lempa F., Ochrona poczętego życia ludzkiego w świetle doktryny i Kodeksu Prawa Kanonicznego z 1983 roku, „Kościół i Prawo”, 9(1991), с. 251-269.

Lohner A., Historyczne korzenie etycznych poglądów Petera Singera, в: W. Bołoz, G. Höver (ред.), Utylitaryzm w bioetyce, Warszawa 2002, с. 49-99.

Machinek M., Embrion ludzki, в: A. Muszala (ред.), Encyklopedia Bioetyki, Radom 2005, с. 136-144.

Machinek M., Petera Singera krytyka etyki chrześcijańskiej, в: W. Bołoz, G. Höver (ред.), Utylitaryzm w bioetyce, Warszawa 2002, с. 101-120.

Morciniec P., Służba poczętemu życiu służbą człowieczeństwu, Opole 1993.

Nauka (Didaché) dwunastu apostołów, в: M. Starowieyski (red), Pierwsi świadkowie. Wybór najstarszych pism chrześcijańskich, пол. перекл. A. Świderkówna, Kraków 1988, с. 39-52.

Otowicz R., Etyka życia, Kraków 1998.

Singer P., Etyka praktyczna, пол. перекл. A. Sagan, Warszawa 2003.

Spaemann R., Osoby: o różnicy między czymś a kimś, пол. перекл. J. Merecki, Warszawa 2001.

Turek W., Tertulian, Kraków 1999.

Vial Correa J.D., Embrion ludzki jako organizm i jako ktoś spośród nas, пол. перекл. D. Chabrajska, M. Rajewski, в: E. Sgreccia та ін. (ред.), Medycyna i prawo: za czy przeciw życiu?, Lublin 1999, с. 56-68.

Witek S., Ciąża. Aspekt teologiczno-moralny, в: R. Łukaszyk та ін. (ред.), Encyklopedia Katolicka, т. 3, Lublin 1979, с. 453-455.


[1] Утилітаризм (лат. ūtilitās – користь, вигода, приємність) – як погляд етичний опирається на принцип максимізації приємності, стверджуючи, що суттю добра є те, що приносить вигоду та користь. Пор. T. Biesaga, Eudajmonizm, в: Powszechna Encyklopedia Filozofii, т. 3, A. Maryniarczyk (ред.), Lublin 2002, с. 303, 307.

[2] A. Lohner, Historyczne korzenie etycznych poglądów Petera Singera, в: Utylitaryzm w bioetyce, W. Bołoz, G. Höver (ред.), Warszawa 2002, с. 49.

[3] Там само, с. 49nn; T. Biesaga, Podmiotowość osobowa i moralna pacjenta, „Medycyna Praktyczna”, 176(2005), 10, с. 22.

[4] Цит. за: T. Biesaga, Podmiotowość osobowa i moralna pacjenta, цит. вид., с. 23n.

[5] P. Singer, Etyka praktyczna, пол. перекл. A. Sagan, Warszawa 2003, с. 165n.

[6] Ознаки особи за П. Зінгером – це «самосвідомість, самоконтроль, почуття майбутнього, почуття минулого, здатність відноситись до інших, турбота про інших, комунікація та цікавість». Вчений наполягає: «Оскільки жодний плід не є особою, то жоден не має таких самих претензій щодо життя як особа. (...) поки цієї здатності [відчування болю] не існує, аборт усуває існування, котре не має взагалі «внутрішньої» вартості». Там само, с. 91, 149.

[7] Феміністські середовища акцентують особистість матері з її правом на автономію, прийняття рішень, щастя; загрозою цьому, на їх думку, є хворе дитя, яке, як вважають, ще не є особою.

[8] Пор. A. Bohdanowicz, Peter Singer i jego „etyka praktyczna”. Szansa czy zagrożenie?, в: Ad libertatem in veritate, P. Morciniec (ред.), Opole 1996, с. 362nn; A. Lohner, Historyczne korzenie etycznych poglądów Petera Singera, цит. вид., с. 57nn; M. Machinek, Petera Singera krytyka etyki chrześcijańskiej, в: Utylitaryzm w bioetyce, W. Bołoz, G. Höver (ред.), Warszawa 2002, с. 103-118.

[9] Пор. T. Biesaga, Pojęcie osoby a jakość życia we współczesnej bioetyce, в: Ocalić cywilizację – ocalić ludzkie życie, Z. Morawiec (ред.), Kraków 2002, с. 54; T. Biesaga, Godność osoby podstawą normy moralności, в: Spór o normę moralności, той же (ред.), Kraków 1998, с. 235nn.

[10] Від гр. áнтропос – людина; гр. лóгос – наука.

[11] T. Biesaga, Antropologiczny status embrionu ludzkiego, в: Podstawy i zastosowania bioetyki, той же (ред.), Kraków 2001, с. 101n; T. Biesaga, Status embrionu – stanowisko personalizmu ontologicznego, „Medycyna Praktyczna”, 162(2004), 8, с. 28.

[12] Цю групу ще називають «почвірним аргументом» (SCIP – Species, Continuity, Identity, Potentiality), елементами котрого є перелічені критерії. M. Machinek, Embrion ludzki, в: Encyklopedia Bioetyki, A. Muszala (ред.), Radom 2005, с. 137.

[13] T. Biesaga, Status embrionu – stanowisko personalizmu ontologicznego, цит. вид., с. 28; T. Biesaga, Antropologiczny status embrionu ludzkiego, цит. вид., с. 101-107.

[14] Проф. Хуан де Діос Віаль Корреа (Juan de Dios Vial Correa) – гістолог і ембріолог, 15 років був ректором Університету в Сантьяго [Чилі]; колишній президент Папської Академії Pro Vita.

[15] J.D. Vial Correa, Embrion ludzki jako organizm i jako ktoś spośród nas, пол. перекл. D. Chabrajska, M. Rajewski, в: Medycyna i prawo: za czy przeciw życiu?, E. Sgreccia та ін. (ред.), Lublin 1999, с. 67.

[16] Там само.

[17] J. Gründel, Etyczne implikacje diagnostyki preimplantacyjnej, в: Etyczne aspekty diagnostyki genetycznej, A. Marcol (ред.), Opole 1998, с. 163; Пор. P. Morciniec, Służba poczętemu życiu służbą człowieczeństwu, Opole 1993, с. 64-72.

[18] Саме у Стагірита представлена перша, систематична теорія анімації людського плода, розвинена в контексті тодішньої ембріології. В книзі Про народження звірів стверджує, що «важко припустити, щоб ембріон був зовсім без душі, цілковито позбавлений якого-небудь виду життя». Arystoteles, O rodzeniu się zwierząt, 736b, пол. перекл. P. Siwek, в: Arystoteles. Dzieła wszystkie, Warszawa 1993, с. 145.

[19] T. Biesaga, Status embrionu – stanowisko personalizmu ontologicznego, цит. вид., с. 29; Пор. T. Biesaga, Antropologiczny status embrionu ludzkiego, цит. вид., с. 107-109; T. Biesaga, Podmiotowość osobowa i moralna pacjenta, цит. вид., с. 24.

[20] T. Biesaga, Status embrionu – stanowisko personalizmu ontologicznego, цит. вид., с. 29; T. Biesaga, Antropologiczny status embrionu ludzkiego, цит. вид., с. 109; Пор. T. Biesaga, Pojęcie osoby a jakość życia we współczesnej bioetyce, цит. вид., с. 59.

[21] Роберт Шпеманн (Robert Spaemann) – професор філософії в університеті Л. Максиміліана (Мюнхен).

[22] R. Spaemann, Osoby: o różnicy między czymś a kimś, пол. перекл. J. Merecki, Warszawa 2001, с. 302.

[23] Пор. Пс 139(138),13-16; Іов 10,7-13; Єр 1,5.

[24] Nauka (Didaché) dwunastu apostołów, V.2, в: Pierwsi świadkowie. Wybór najstarszych pism chrześcijańskich, M. Starowieyski (red), пол. перекл. A. Świderkówna, Kraków 1988, с. 44. Повна назва оригіналу: Didaché kyríu diá tón dódeka apostólon tóis éthnesin«Наука Господня до народів, (передана) дванадцятьма апостолами» – короткий трактат; в стародавньому юдео-християнстві  ймовірно панувало переконання, що походив він безпосередньо від апостолів. Даний текст старший від деяких наймолодших книг Нового Заповіту.

[25] В своєму Апологеті (IX.8) Тертуліан писав: «Нам, оскільки раз і назавжди виключаємо вбивство, навіть плоду в лоні матері (…) не можна знищити. Перешкоджання пологам – це лише пришвидшення вбивства, і немає різниці, чи хтось вириває вже народжене життя, чи нищить те, що тільки народжується. Людиною є і той, хто має нею бути». W. Turek, Tertulian, Kraków 1999, с. 105n.

[26] F. Lempa, Ochrona poczętego życia ludzkiego w świetle doktryny i Kodeksu Prawa Kanonicznego z 1983 roku, „Kościół i Prawo”, 9(1991), с. 253; S. Witek, Ciąża. Aspekt teologiczno-moralny, в: Encyklopedia Katolicka, т. 3, R. Łukaszyk та ін. (ред.), Lublin 1979, с. 453n.

[27] Догматична конституція про Церкву Lumen gentium, 51.

[28] Декларація Quaestio de abortu, 12-13.

[29] Інструкція Donum vitae, I, 1.

[30] Хартія Працівників Служби Охорони Здоров’я, 35.

[31] Енцикліка Evangelium vitae, 44.

[32] Догматична конституція про Церкву Lumen gentium, 24; Пор. Пс 138,13-16; Іов 10,7-13; Єр 1,5.

[33] Догматична конституція про Церкву Lumen gentium, 25; Пор. Катехизм Католицької Церкви, 2258; Енцикліка Veritatis splendor, 13; Хартія Працівників Служби Охорони Здоров’я, 38.

[34] Хартія Працівників Служби Охорони Здоров’я, 36.

[35] Пор. Енцикліка Veritatis splendor, 13.

[36] Енцикліка Evangelium vitae, 39; Пор. Хартія Працівників Служби Охорони Здоров’я, 43.

[37] Апостольська адгортація Christifideles laici, 38.

[38] R. Otowicz, Etyka życia, Kraków 1998, с. 261-265.

[39] Jan Paweł II, Trzeba raz jeszcze powiedzieć: każde życie jest święte. Przemówienie do uczestników XI Międzynarodowego Kongresu Medycyny Perinatalnej (14.04.1988), 4, в: W trosce o życie. Wybrane Dokumenty Stolicy Apostolskiej, K. Szczygieł (ред.), Tarnów 1998, с. 210n.

На початок

  Роздрукувати