Різниця між ЧОЛОВІКОМ і ЖІНКОЮ не обмежується […] соматичним виміром. «До своєї останньої клітини чоловіче тіло є чоловічим, а жіноче – жіночим, і те саме можна сказати про весь досвід та про емпіричне самопізнання», — ці слова належать Гансу Урсу фон Балтазару.

Проте визначити, які фактори – біологічні, соціо-культурні, чи ті й ті – впливають на формування внутрішньої переконаності в тому, ким я є, ЧОЛОВІКОМ чи ЖІНКОЮ, нелегко. Тим, хто вважає, що виховання, яке дають батьки, та взаємодія з життєвим середовищем є фундаментальними у визначенні орієнтації та поведінки хлопців і дівчат, протистоять ті, хто вважає пріоритетним біологічний фактор.

На користь БІОЛОГІЧНИХ факторів свідчать і деякі емпіричні дані:

• щоб структурувати гендерну ідентичність, потрібен добре визначений тілесний образ;

• зміни фенотипу в напрямі протилежної статі можуть підірвати структуризацію власної сексуальної ідентичності;

• процес сексуальної ідентифікації зумовлений церебральною сексуалізацією, що починається ще внутрішньоутробно і продовжується після народження;

• деякі первинні когнітивні спроможності (вербальні, числові, просторові) створюють мінливе уявлення про „стать”.

Але аргументів, які наводяться на підтримку теорії впливу СОЦІО-КУЛЬТУРНИХ факторів, аж ніяк не менше:

• відмінності у виховній орієнтації батьків залежно від статі їхньої дитини (вибір одягу та іграшок; емоційні стосунки);

• негативні наслідки відсутності або незначної участі у вихованні дитини одного з батьків;

• велика кількість неоднозначних моделей чоловічої та жіночої ідентичності порівняно з кількістю моделей батьківства;

• зведення статевого виховання до простого інструктажу, який не враховує ані жіночу, ані чоловічу специфічність.

Спираючись на ці міркування, ми вважаємо за доцільне враховувати вплив як біологічних, так і соціо-культурних факторів: хоч стать виникає і здобуває свою орієнтацію на біологічному рівні, на її визначення впливають відносини суб’єкта в сімейному та соціо-культурному середовищі. Визнати взаємодію біологічних і соціо-культурних факторів означає, що вихователі повинні взяти на себе відповідальність і вибрати – наскільки можливо – слушні модальності й слушний час для того, щоб допомогти дитині або підліткові розвиватися гармонійно і стати дорослою людиною, яка зможе жити у злагоді зі своєю ЧОЛОВІЧІСТЮ або ЖІНОЧІСТЮ.

БІОЛОГІЧНУ СЕКСУАЛЬНУ ПРИНАЛЕЖНІСТЬ і ОСОБУ, НАДІЛЕНУ СТАТТЮ, ці дві внутрішньо й нерозривно пов’язані реальності, розділяє довга дорога, та сама, яка приводить індивідів, наділених статтю (самців або самиць) до того стану, який перетворює їх на „СЕКСУАЛЬНИХ” ІНДИВІДІВ (ЧОЛОВІКІВ або ЖІНОК); подолати цю дорогу суб’єктові може допомогти вихователь.

 

ОСОБА, НАДІЛЕНА СТАТТЮ: які її ознаки?

Повертаючись до твердження, що сексуальна приналежність є структурним, первісним і початковим виміром ОСОБИ, яка розглядається як нерозривна єдність тіла й духу, спробуймо з’ясувати, яке значення та яку цінність має сексуальна приналежність для людського індивіда.

Якщо сексуальність визначає ОСОБУ в єдності тіла, почуттів, душі, то інтерпретація суто геніталістська виглядає звуженою і фрагментарною: сексуальність – це щось більше, аніж генітальність, і генітальність набуває людської цінності лише тією мірою, якою вона інтегрована в цю єдність.

Якщо СЕКСУАЛЬНІСТЬ є виміром структурним, зв’язок між особою та її наділеним статтю тілом належить до категорії БУТИ, а не до категорії МАТИ. А той, хто чимось не володіє, не може ані користуватися ним, ані віддавати його в чиєсь користування: так само, як ми інстинктивно відкидаємо ідею розглядати людське тіло як звичайний об’єкт обміну, не можна не вимагати поваги до своєї ЧОЛОВІЧОСТІ чи ЖІНОЧОСТІ. Якщо ми визнаємо ціннісне значення за тим фактом, що ми НАДІЛЕНІ СТАТТЮ, то ми не можемо не розуміти, що єдиною модальністю „обміну” є модальність ДАРУ – тотального, взаємного, виняткового.

Якщо сексуальність – це вимір первісний, ЧОЛОВІК і ЖІНКА зможуть прожити своє земне життя, лише прийнявши такий спосіб буття: думати про маніпуляції над власною фізичною структурою, щоб зробити її адекватною своїй психічній дезорієнтації (як, наприклад, буває в тому випадку, коли транссексуал вимагає, щоб йому змінили стать), суперечить не тільки біологічним, а й МОРАЛЬНИМ законам, за якими має жити особа.

Якщо сексуальність – вимір початковий, біологічні аспекти набувають іншого смислу, хоча й тут існують певні аналогії з тваринним світом, і це пояснюється тим, що в даному випадку біологічна природа вкладається в природу „ОСОБИ” й набуває свого значення саме в ній.

Якщо сексуальність є ознакою і основою інтерперсональної комунікації, відмінність між чоловічим і жіночим реалізується в житті через ЗУСТРІЧ і ДІАЛОГ: це вже буде відмінність релятивна, що має подвійну функцію – функцію персоналізації і функцію соціалізації. Сексуальність виконує функцію персоналізації як для дитини, яка через зустріч-діалог із батьком протилежної статі та з батьком однієї з ним статі структурує ВЛАСНУ ОСОБИСТІСТЬ і набуває своєї чоловічої або жіночої ідентичності, так і для дорослого. ЧОЛОВІК і ЖІНКА осмислюють власну суть лише в процесі ВЗАЄМИН із протилежною статтю. Сексуальність виконує функцію соціалізації, тому що спонукує людей виходити ЗА МЕЖІ СЕБЕ і вступати в комунікацію, а далі й у єднання-спілку з іншими: така потреба – це плід і знак бідності та багатства особи, покликаної любити і прагнути, щоб любили її, покликаної давати й одержувати; саме через комунікацію й діалог ЧОЛОВІК і ЖІНКА сприймають свою відмінність і відчувають, що їх щось вабить, штовхає і спрямовує до іншої статі.

Якщо сексуальність виконує функцію соціалізації, стосунки між ЧОЛОВІКОМ і ЖІНКОЮ є знаком дуальності та взаємодії, але і ДОПОВНЮВАНОСТІ. Чоловік і жінка подібні одне до одного й водночас інші; вони не тотожні, але наділені однаковою гідністю, що випливає передусім із їхнього буття як осіб і яка потрібна для того, щоб між ними існувала можливість контакту та порозуміння. Саме тому що людська сексуальність має інтерперсональне значення, мета, на яку вона внутрішньо орієнтована, а тому й послання, яке вона передає, – це любов у значеннях „ДАВАТИ” й „ОДЕРЖУВАТИ”.

Сказати, що сексуальність належить до категорії БУТИ і що ніхто не може відмовитися бути ЧОЛОВІКОМ або ЖІНКОЮ, не означає ані того, що стать виражає все життя, ані того, що кожна особа повинна виражати всю тотальність своїх сексуальних спроможностей. Існує різниця між стосунками, які ПОЗНАЧЕНІ СТАТТЮ, і стосунками СТАТЕВО-ГЕНІТАЛЬНИМИ. Стосунки, позначені статтю, здійснюються через сексуальність, у загальному розумінні, без звернення до генітальності: йдеться про звичайні взаємини між особами протилежної статі, позначені пошаною, повагою, дружбою, емоційністю без того, щоб наділене статтю тіло опускалося на рівень генітальності. Зустріч, діалог або конфлікт двох осіб різної статі будуть скрізь і завжди позначені типовими характеристиками та ознаками, притаманними чоловікові чи жінці. Особливістю ж статево-генітальних стосунків, натомість, є тотальність компонентів особи, які сприяють відкритості, зустрічі, діалогові, спілкуванню та єднанню: тут ідеться про взаємовіддачу, особисту й тотальну. Таким чином СТАТЕВИЙ АКТ – це не єдиний спосіб виразити своє буття ЧОЛОВІКА або ЖІНКИ, й ніхто не зобов’язаний мати статеві зносини, щоб відчути себе реалізованим як особа. Якби було інакше, то не можна було б пояснити, чому чернець або черниця, священик чи самотні люди обирають цнотливий спосіб життя: той факт, що вони хочуть прожити свою сексуальність без статево-генітальних стосунків не робить їх ані менше чоловіками, ані менше жінками.

Якщо генітальність знаходить свій вияв у контексті любові й тотальної або такої, що вимагає тотальності, віддачі чоловіка або жінки, вона набуває позитивної цінності і сприяє зміцненню єдності, яка стає нерозривною у шлюбних взаєминах і своєю внутрішньою динамікою відкривається до ПЛІДНОСТІ, тобто до проекту створення нового життя.

Джерело буття людини стає в такий спосіб плодом і знаком єднання її батьків, єднання не лише фізичного, а й емоційного та духовного, батьків, які повинні відчувати як право й обов’язок забезпечити своїй дитині спокійне зростання в стабільному сімейному середовищі та нове „народження” через виховання. З цього, отже, випливає, що позашлюбні статеві стосунки набувають лише значення відповіді на особисту „потребу” і втрачають ту велику цінність, яку вони можуть мати лише в шлюбі, тобто перестають бути тим актом, яким чоловік і жінка віддаються одне одному, в тому числі для того, щоб ДАРУВАТИ ЖИТТЯ новій людській істоті.

---

М.Л. ді П’єтро, Виховання сексуальності та відповідальна прокреація, в: Біоетика. Підручник для медичних вищих навчальних закладів, ред. Е. Зґречча і ін., Медицина і Право, Львів 2007, с. 342-345.