Самуїл не ходив до святині як до школи, там він перебував з одним із первосвящеників Ізраїля і зростав, щоб невдовзі стати одним із Божих героїв.

Напевно, саме тепер зможемо осягнути суть християнського виховання дітей – де це треба робити: в церкві чи ні?!

Радше ні.

Сини Елі, які теж навчалися у святині і регулярно заходили до неї разом з батьком, стали злочинцями і пограбували свій народ; вони жили з жінками, що служили у святині, і врешті стали такими поганими, що Бог убив їх.

Та, можливо, ви скажете, ці двоє були винятками? Або ж що Елі не виконував своїх батьківських обов’язків?! На жаль, проти ідеї „церковного виховання” є багато інших аргументів, що вщент розбивають цей підхід.

Коли Бог уперше промовляв до Самуїла, Він сказав, що має на меті засудити вчинки родини Елі, „бо він знав, як його сини зневажали Бога, а не скартав їх” (1Сам. 3,13).

Самуїл зростав, бачачи злі вчинки синів Елі і безсилля їхнього батька. Тож коли прийшов його час зайняти посаду Елі, як він виховував своїх двох синів: у святині чи поза нею... Він зумів зробити все правильно, чи не так?!

Ні, не так!

Як Самуїл постарівся, настановив своїх синів суддями над Ізраїлем. Найстарший його син звався Йоіл, а другий – Авія; ці суддювали в Версавії. Та не ходили його сини його слідами: їх тягло до наживи, вони брали дарунки й кривили правдою (1Сам. 8,1-3).

У чому ж тут проблема?! Видається, що відсилання дітей на виховання до храму є добрим рішенням. Але ж ні, як бачимо – це не допомогло. Чи те, що бачив Самуїл, мало на нього більший вплив, ніж те, чого його навчали? Невже вчинки Елі були сильнішими від його слів?

Через Мойсея Господь дав ізраїльтянам особливі вказівки з виховання дітей. Батьки були зобов’язані насамперед шукати Бога і жити за Його настановами, ділячись з дітьми своїми життєвими історіями та даючи приклад віри. Також вони мали навчати дітей Слова Божого, допомагати їм розуміти його і застосовувати у житті. Звісно, що відвідини святині були частиною виховного процесу, оскільки Бог вимагав і цього.

На жаль, ізраїльтяни не служили Богу і не дотримувалися Його настанов щодо виховання дітей. Самуїл виріс за кращих обставин, бо його мати доклала великих зусиль, щоб зробити все правильно, коли відлучила його від грудей, а старий Елі, можливо, мав більше хисту до навчання чужих дітей, аніж до виховання власних. Але, беручи до уваги те, що Самуїл був свідком взаємин між Елі та його синами, тож, ймовірно, він бачив неправильний урок виховання.

Хай там як, але добре виховання Самуїла до певної міри було аномальним і винятковим явищем. А оскільки батьки схильні виховувати дітей на основі досвіду, який отримують від власних батьків, Самуїл не мав навиків для доброго виховання своїх синів.

Добрий чоловік чи жінка не обов’язково є таким же добрим батьком чи матір’ю. Діти бухгалтера не часто переймають у батька навички роботи з фінансами, хіба не так? Добре виховання дітей вимагає тривалої підготовки, навчання, практики і бажання. Проте бути добрим батьком чи матір’ю набагато легше, якщо вас теж добре виховували, бо завжди можна опертися на досвід.

Як і в ізраїльтян часів Самуїла, у нашому християнському житті також постають багато викликів. Опитування серед американського суспільства (проведені Gallup poll) свідчать, що лише 30 відсотків дітей, які зростають при церкві, бажають там залишитися, коли досягають вісімнадцятирічного віку. Іншими словами, ми втрачаємо 70 відсотків дітей. І втрачаємо їх з двох причин, тих самих, що й у часи Самуїла:

1. Не виконуємо Божої моделі виховання дітей на особистій щирій вірі.

2. Надаємо перевагу тому, щоб нашими дітьми займалися професіонали.

Ми відправляємо їх до школи і не турбуємося про їхнє виховання – бо це, на нашу думку, суто вчительська робота. Таке мислення, покоління за поколінням, переймає все більше батьків, і воно поширюється в суспільстві, наче якась страшна гангрена.

З часом, учителі дійшли висновку, що дітей насамперед потрібно навчити, як долати життєві труднощі. Так у школах з’явився урок сексуального виховання. Невдовзі, коли дітки із зайвою вагою у школах почали становити більшість, то впровадили предмет з основ дієтології та правильного харчування. У нашому суспільстві трапилася цікава річ: коли професіонали активніше взялися за виховання дітей, батьки все більше стали довіряти це завдання вчителям, то ж те, що колись було батьківським пріоритетом, стало роботою вчителів.

Враховуючи факт, що більшість дітей закінчувало школу з надзвичайно низьким рівнем основних життєвих навичок, у школах ввели предмети, які мали на меті навчити дітей усього: від відкриття банківського рахунку до обрання професії.

Цей процес тривав досить довго, адже ця „гангрена” розвивалася поступово, охоплюючи все більше родин у кожному поколінні, а сьогодні вона вже сягнула таких меж, що обов’язком батьків залишилося нагодувати, одягнути і розважити своїх дітей, залишаючи навчання і пояснювання вчителям та тренерам.

Ви запитаєте, як ця культурна „гангрена” впливає на духовне виховання? На кого розраховують батьки, думаючи про духовний розвиток дитини? Авжеж – на Церкву. Звісно, Церква докладає чималих зусиль для того, щоб заповнити цю страшну прогалину в батьківському вихованні. При храмах організовують різноманітні програми для дітей і працюють до повного виснаження для того, щоб ознайомити дітей з принципами християнської віри.

Однак цей механізм не працює. І не працює тому, що Бог доручив це завдання не комусь іншому, а саме батькам. Бог не змінював плану виховання дітей від часів Авраама і Мойсея. Ось що каже апостол Павло:

А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому (Еф. 6,4, виділення автора).

Апостол не радить додавати біблійних доктрин, історій чи молитов до того, чим живуть діти. Він каже: „...виховуйте їх у послусі й напоумленні Господньому”. Ця настанова відповідає словам Мойсей: хай Боже Слово буде основою всього, чого вчите ваших дітей, хай воно буде дороговказом їхнього життя.

При цьому ні Павло, ні Мойсей не згадує Церкви, священиків чи катехитів? Чому!?

БО ЦЕ ЗАВДАННЯ БАТЬКІВ!

Чому виховувати дітей у християнстві зобов’язані саме батьки? Пригадайте три принципи християнського зростання: ПІЗНАННЯ ВІРИ, розвиток особистих ВІДНОСИН З БОГОМ і життя згідно з ХРИСТИЯНСЬКИМИ ПРИНЦИПАМИ. Церква може бути дуже добрим помічником у першому, але не може замінити двох інших принципів.

Щоб навчити дітей близькості з Богом, потрібно кожного дня їм це показувати на власному прикладі, тож робити це можуть лише батьки, адже саме вони є з дітьми кожен день.