Сини Елі були поганим насліддям. Ці два буйні служителі святині обікрали, залякали і навіть зґвалтували тих, хто прийшов до Шіло, щоб помолитися у храмі.

Коли Господь сказав Самуїлу, що збирається робити в цій ситуації, Самуїл зрозумів, що суть проблеми у батьківському вихованні, яке привезло до загибелі синів Елі.

Ти об’явиш йому, що я скараю його дім повіки за те злодіяння, бо він знав, як його сини зневажали Бога, а не скартав їх (1Сам. 3,13).

Якщо читати цей розділ Біблії поверхнево, то можна заплутатися, оскільки ще в попередньому розділі було описано, як Елі докоряв своїм синам за їхню поведінку. Проте далі сказано, що сини його не слухали, бо Господь призначив їм смерть (див. 1Сам. 2,22-26).

Чому ж Бог звертався до Елі, якщо той докоряв своїм синам? Як міг Бог звинувачувати Елі в тому, що має поганих синів, якщо Він сам призначив їм бути такими і не змінювати своєї поведінки?

Думаю, що відповідь на ці запитання зможемо знайти тоді, коли розтлумачимо два терміни. Слово „докоряти” означає гостро засуджувати чиюсь поведінку, а „картати” – робити зауваження і стримувати від певного вчинку. Елі докоряв своїм синам тоді, коли мав би скартати їх і стримати від поганих вчинків. Ця історія демонструє нам два способи виховання дітей – один правильний, а другий – ні. Спочатку розглянемо неправильний спосіб.

Уявіть собі картину, як батько або мати намагається заспокоїти вередливу дитину в людному місці. „Іванку, припини! Ти знаєш, що цього робити не можна”. Після двох чи трьох невдалих спроб владнати ситуацію таким чином, можна почути щось на зразок цього: „Ну чому ти завжди так поводишся на людях?”. А тоді починається залякування: „Все, більше ми з тобою нікуди не підемо”. Звісно, жодна із цих фраз не спрацьовує, тож батьки намагаються силоміць забрати дитину з цього місця. І тоді починається голосний плач.

Докори Елі містили фрази: „Чому ви так поводитеся?” – і були нагадуванням Божих погроз за непослух.

Одного разу я був у гостях в подружжя, яке мало проблеми з донькою. Вона нікого не слухала, порушувала всі заборони і починала кричати й репетувати, коли хтось намагався її до чогось заставити. Батьки попросили моєї допомоги. Після вечері, коли вони сказали їй, що час йти в ліжко, почався плач, лемент і крик, яким вона виражала свою незгоду з таким наказом. Коли батьки запровадили доньку в її кімнату, я попросив батьків дозволу туди зайти. Дівчинка демонстративно сиділа на ліжку. Я почав з нею розмовляти. Чим довше тривала наша розмова, тим більше спантеличеною вона виглядала і врешті, не витримавши, запитала: „То ви не будете мене бити?!”.

Отямившись від такого несподіваного запитання, я перепитав, чому вона вважає, що я буду її бити. У відповідь дівчинка сказала, що зазвичай, коли вона не слухалася батьків або робила щось заборонене, то її силоміць несли в кімнату і давали прочухана. Іншими словами, батьки показали їй „танець”, а вона вивчила його „кроки”. Для неї це був єдиний спосіб того, як усе має відбуватися в житті. Вона не розуміла, що слід бути слухняною, лише знала, що після вередування отримає покарання.

Маленьких дітей потрібно вчити кроків правильного „танцю”. І для цього треба добряче попрацювати. Якщо дитина робить щось неправильно – її потрібно виправити. Не вигукуйте наказу через кімнати, підійдіть до дитини і поясніть їй правило, якого слід дотримуватись, та його причину, і допоможіть їй зрозуміти, чому воно є важливим.